4 липня 1776 року у Філадельфії американці проголосили свою незалежність від Великої Британії. Всього лише через 18 місяців після цього генерал Джордж Вашингтон, який командував сформованою з ополченців-колоністів Континентальною армією, пересиджував важку зиму в Веллі-Фордж, а британські війська окупували Філадельфію та Нью-Йорк. Усе виглядало похмуро.
Тепер ми знаємо, що Вашингтон був блискучим полководцем, що американський народ мав непохитну рішучість боротися за свободу, і що за допомогою зовнішньої сили – Франції – 13 колоній перемогли й створили Сполучені Штати Америки. Але взимку 1777-1778 рр. цього ніхто ще не міг знати. Це вимагало величезних зусиль, сили волі, наполегливості та високих моральних якостей в умовах повної невизначеності. І ще трішки сторонньої допомоги.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Україну відвідав директор ЦРУ Білл Бернс
Без сумніву, у той час було багато скептиків, зокрема генералів, які впевнено припускали, що американці зазнають поразки з огляду на переважаючі сили та ресурси Британської імперії. Але американці відмовились здаватися. Зрештою, гучна поразка Британії стала результатом занадто довгих ліній постачання, американської сили волі та іноземної допомоги.
День Незалежності України припадає на 24 серпня, і вже другий рік поспіль його відзначають в умовах повномасштабного російського вторгнення. Після 18 місяців жорстоких боїв значна частина Східної та Південної України все ще окупована, і насувається ще одна важка зима. Проте Росія має занадто довгі лінії постачання, а українці мають залізну волю та зовнішню допомогу. Звучить знайомо?
Цього року скромне святкування Дня Незалежності України відбулося на тлі зростаючого на Заході хору коментаторів, які стверджували, що контрнаступ України провалюється, що Україна прийняла невдалі тактичні та стратегічні рішення, що Захід не може продовжувати підтримувати Україну у військовому та фінансовому плані на рівні, якого вона потребує на сьогоднішній день, і що Україна не може повернути всю свою втрачену територію і тому, мовляв, повинна почати переговори з Росією.
Українцям радять дивитися в очі реальності і, по суті, здаватися.
Чи дали б ці коментатори таку ж пораду Джорджу Вашингтону в 1777 році? Можливо. І вони б так само помилилися. Такий поразницький підхід принципово недооцінює моральні аргументи, непохитну рішучість людей, які захищають своє життя та свободу, і сподівання, які всі вільні люди мають на свій успіху.
Українці не більше схильні здаватися, ніж американці в 1777-1778 роках. Тож звідки йдуть ці постійні заклики до України щодо переговорів? Вони йдуть від тих, хто бажає стабілізувати відносини з Росією, не дивлячись ні на що. Це принижує і український народ, і справу свободи, за яку він бореться. Дехто на Заході, напевно, може дозволити собі розкіш «відписати» Путіну українські землі разом із їхніми мешканцями і їхньою свободою, українці – ні.
В усьому цьому важливим є те, що – всупереч наративам скептиків – контрнаступ України справді прогресує. Українці методично послаблюють та виснажують російські війська, на їхньому рахунку вже майже 300 000 окупантів, у тому числі 120 000 убитих. Вони завдають постійних ударів по російським логістичним лініям постачання. Вони перенесли війну на територію Росії – навіть у домівки москвичів – та проводять комплексні атаки безпілотниками на військові аеродроми росіян, на їхні військово-морські бази та кораблі.
Росіяни не досягли жодних територіальних здобутків після знищення та тимчасової окупації Бахмута, тоді як українські війська продовжують тиск уздовж усієї лінії фронту (змушуючи Росію перейти до оборони на кількох ділянках) і вже пройшли першу лінію сильно замінованої території на півдні, в районі Роботиного. Це відкриває шлях до перекриття російських ліній постачання до Криму й до окупованих частин Херсонської та Запорізької областей.
Звернувши ж погляд на Росію, ми нещодавно бачили там серйозний заколот, потім організоване режимом вбивство лідера повстання, коли його літак летів у небі на підході до Москви, втечу мільйона молодих росіян, які намагались уникнути призову, зростаюче невдоволення в етнічних регіонах Росіїта та багато чого іншого. Поки Україна крок за кроком йде вперед, Росія руйнує себе та розриває на шматки.
Будь-хто, хто очікував, що контрнаступ України призведе до швидких та значних територіальних здобутків, явно недостатньо добре розумів ситуацію. На відміну від росіян, українці дбають про збереження життя своїх солдатів і тому діють обережно, методично і терпляче. Звичайно, їхній наступ міг би бути більш швидким, якби вони вже мали у своєму арсеналі танки M1A1 Abrams, літаки F-16 і далекобійні ракетні системи ATACM, але ці види зброї ще не потрапили на поле бою в Україні через повільне прийняття рішень Заходом. І попри все це Україна йде вперед.
Погляди, висловлені в цій статті, належать автору, і не обов’язково поділяються редакцією Kyiv Post.
Передруковано з дозволу автора з CEPA. Дивіться оригінал тут.
