Слово «справедливість» не сходить з уст українців усі 11 місяців війни. Це те, чого вони прагнуть і активно вимагають. Ми почали усвідомлювати, що справедливість – це мрія всіх українців. Проте, як виявилось, це твердження не завжди є істинним.
Україна стала для всього світу синонімом мужності та рішучості, водночас самим українцям часто непросто визначити, до якої когорти відносити того чи іншого свого співвітчизника – до «героїв» чи до «запроданців».
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Хто підпадає під перше визначення, очевидно для всіх – це солдати та медики на лінії фронту та в районах, де точаться бойові дії, а також волонтери, які самовіддано працюють над тим, аби українська армія була гідно озброєна та технічно оснащена, мала достатньо одиниць бойової техніки та безпілотників для виконання своїх бойових завдань.
Так званих «запроданців» виявити теж нескладно – це чиновники, колишні депутати обласних рад і навіть народні депутати, що виявилися російськими агентами та допомагали Кремлю готувати операцію по захопленню України.
Класичним прикладом «запроданця» можна вважати колишнього народного депутата України Володимира Сальдо. У лютому 2022 року він обіймав посаду міського голови Херсона. Коли в Херсон прийшли російські окупанти, Сальдо одразу призначили головою військово-цивільної адміністрації області.
З початку жовтня Сальдо виконує обов’язки російського губернатора Херсонської області. У російськомовній версії Вікіпедії його називають «українським і російським політиком і державним діячем». Він одним із перших серед херсонців отримав російський паспорт, а невдовзі президент Росії Володимир Путін нагородив його російським орденом «За заслуги перед Отечеством».
І хоча кожен українець має власне бачення справедливості для Путіна, українці практично одностайні в тому, що вважають його воєнним злочинцем, на якого чекає лава підсудних у міжнародному суді в Гаазі. Але ця остаточна справедливість усе ще в майбутньому, і, швидше за все, не в найближчому. З Путіним, а також з іншими його посіпаками, як-от із російським олігархом Євгеном Пригожиним і головою Чеченської Республіки Рамзаном Кадировим обов’язково розберуться, коли прийде час.
Проте наразі назріває інша дискусія – питання в тому, як українці сприймають слова та дії інших. Дехто з тих, хто залишився в країні, критично ставляться до українців, що виїхали за кордон і отримали статус біженця. Так само в середовищі біженців критично ставляться до громадян, які (на їхню думку), неадекватно себе поводять – наприклад до тих, хто продовжує спілкуватись російською мовою.
Щодо чоловіків, які бажають виїхати з України
Українські біженки, здається, найгостріше реагують на біженців призовного віку. Тема чоловіків-біженців хвилює і багатьох із тих, хто залишився в Україні. Відповідно до закону про воєнний стан, виїжджати з країни мають право лише чоловіки, що досягли 60-річного віку, а також чоловіки, які підпадають під певні пільгові категорії. Сюди входять чоловіки з інвалідністю, батьки трьох і більше дітей, чоловіки, що є єдиними доглядальниками хворих людей або осіб з інвалідністю.
Щоправда, деякі чоловіки призовного віку все ж намагаються нелегально виїхати з України, але останнім часом це мало кому вдається. Впродовж останніх 12 місяців прикордонники зірвали понад 12 тис. спроб нелегального виїзду з країни за підробленими документами, у багажниках автомобілів, через гори, ліси та річки з нелегальними провідниками.
Щонайменше 15 українців загинули, намагаючись у такий спосіб перетнути кордон. Нещодавно румунські прикордонники знайшли на своєму березі річки Тиса вздовж кордону з Україною тіло ще одного потонулого українця.
Ще одна категорія чоловіків призовного віку привертає увагу пильного ока українських біженців. Мова йде про чоловіків з окупованих Росією районів Донбасу та півдня країни, які попервах виїхали до Росії, а потім через Естонію, Латвію, Грузію чи Туреччину виїхали до Польщі, Чехії чи інших європейських країн, де й отримали статус біженця.
У Польщі, наприклад, українських біженців часто селять разом у готелях чи хостелах. Українські біженці дуже уважно стежать за подіями вдома, особливо за новинами з власного регіону. Вони пристрасно обговорюють події, завжди шукаючи ознак того, що війна скоро закінчиться. Час від часу стає очевидним, що деякі біженці, які виїхали через Росію, і досі зберігають проросійські чи, принаймні, антикиївські настрої.
Це призводить до гучних суперечок. Патріотично налаштовані біженці звертаються до місцевої влади з проханням вигнати «зрадників» або принаймні переселити їх кудись. Польські та чеські офіційні особи збентежені цією ситуацією. Вони очікували, що всі українці будуть єдині у своєму ставленні до Батьківщини та російської агресії.
Як я розумію, конфлікти між «прокиївськими» та «антикиївськими» українцями не носять масового характеру, але в Європі, де справедливість вимагає рівного ставлення до всіх, збільшення числа менш патріотичних українців може в перспективі перетворитися на серйозний виклик.
