Перед Covid`ом і перед тим, що сталося 24 лютого 2022 року, впродовж довгого часу ми з дружиною ходили на оперу Семена Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” до Київського оперного театру. Любимо ми цю оперу, створену, як відомо, у 1863 році. Одначе є одна маловідома історія, пов’язана з цим класичним твором.
Ті, хто цікавиться оперним жанром, памʼятають, що «Запорожці» про козаків, які утекли на турецьку територію за Дунаєм, коли 1775 року Єкатеріна ІІ наказала зруйнувати Запорозьку Січ. Після смішних і романтичних пригод у фіналі султан дозволяє козакам повернутись додому. Це все. Прекрасна музика, солісти, хор – все створює почуття свята, хоча сюжет, відверто кажучи, нехитрий.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
І ось уявіть собі, що в цьому сюжеті, як взагалі в творі Гулака-Артемовського, московські чиновники розливу 1950 року побачили певні ідеологічні небезпеки. На їхню думку, козаки поставали в опері як найманці султана. Головний герой Іван Карась пишається перемогою над арнаутами (а це – нагадаю - предки сучасних албанців) і це їх, мовляв, може образити. В опері султан постає великодушним, а насправді як мовилося в московський рецензії на оперу, “козаки змогли повернутися на Батьківщину завдяки втручанню російського посла в Туреччині”.
У 1951 році в Московському музичному театрі імені Константіна Станіславського і Владіміра Нєміровича-Данченка відбувається прем’єра “Запорожця”, як було сказано “у новому російському перекладі Ґ.Шипова”. Газети рекламували нову версію як підготовлену “на основі історичних документів”. Довгий час я щиро вважав, що "Шипов" - це якась нереальна особа, така собі умовна персоніфікація колективу московських охоронців російських історико-політичних цінностей.
Проте я помилявся. За псевдонімом “Ґ. Шипов” стояв Ґеорґій Зелонджев-Шипов, письменник, сценарист, актор, режисер, перекладач творів з української на російську мову. До слова, вчився він свого часу в гімназії в Прилуках, яку закінчив у 1911 році, потім воював за більшовиків. У 1920-ті роки пробував себе виявити в кіно і навіть встиг у 1927 році знятися в фільмі Олександра Довженка “Сумка дипкур’єра”. Кому цікаво – подивіться. Там є такий персонаж – другий дипкурʼєр. Оце і був Ґеорґій Зелонджев-Шипов.
Та повернімося до опери Семена Гулака-Артемовського. Що ж зробив Шипов з лібрето опери “Запорожець за Дунаєм”? На його переконання, тут не мало бути жодних національних почуттів. Навіть натяку на них. Мало йтися винятково про “народну музичну комедію”. Це було те, що у Москві могли дозволити "хохлам" без усіляких застережень.
І ось Ґеорґій Зелонджев-Шипов твердою рукою вводить до лібрето нових персонажів - негативного писаря Прокопа і російського посла, який співає арію “Близок час освобожденья”. По тексту лібрето Шипов майстерно розкидав наклепи на турків і примусив козаків нарікати на своє життя в Оттоманській імперії. “Покращуючи” Семена Гулака-Артемовського, Шипов ввів у вигляді арій кілька українських народних пісень.
Всі ці зусилля московського оперного "оптимізатора" не були даремними. Два з половиною роки у Москві давали саме цей спектакль. А радянська цензура, до думки якої небезпечно було не дослухатися, рекомендувала грати його і в інших театрах Совєтського Союзу. А далі…
А далі трапилось щось зовсім непередбачуване і навіть, на перший погляд, неймовірне. У квітні 1953 року до Москви приїхав секретар ЦК Компартії України Іван Назаренко, в компетенції якого були питання ідеології. Крім того, що це була особа неабиякого темпераменту (мені довелося зустрічатись з ним), Назаренко вважав себе істориком, мав науковий ступінь доктора філософських наук і звання професора. І це, як зʼясувалось, щось все-таки означало.
Одне слово, у Москві Іван Назаренко пішов на спектакль, але до кінця не досидів. Alter ego, себто патріот, переміг у цьому діячеві партократа! Обуренню не було меж. Назаренко, який мав, як я вже згадав, бурхливий темперамент (дехто називав його циганським, натякаючи на походження секретаря ЦК Компартії України), почав ходити по владних кабінетах і вимагати заборонити нове російське лібрето з огляду на те, що воно позбавляє оперу автентичності. Він вважав неприпустимим те, що в Україні ставили іншу версію, а в Москві винайшли свою. Наштовхуючись на спротив своїй позиції, він пропонував створити спільну комісію, яка б виробила стандартні сюжет і лібрето, але виходячи з аутентичного лібрето.
Російські чиновники запевняли, що втручання у класичні твори припустиме і наводили приклади з операми “Іван Сусанін”, “Хованщина” та іншими. Та Іван Назаренко, зі свого боку, пам’ятав, як у Харківському оперному театрі в середині 1930-х років Іван Карась проклинав Єкатєріну ІІ і князя Ґріґорія Потьомкіна за руйнування Січі. Ці прокльони прибрали наприкінці 1930-х років після сталінської реабілітації російської імперії. Після Другої світової війни “Запорожця за Дунаєм” також редагували. Це робилося власними силами, але тоді вирувала чергова кампанія боротьби з "українським буржуазним націоналізмом".
Чимало сил витратив Іван Назаренко, щоб довести свою правоту, але історія з “Запорожцем” закінчилася не так, як він хотів. У Москві вперлися і ставили свою версію опери, а в Україні – свою. Щоправда, при цьому на московські "покращення" в Києві змушені були відреагувати, зробили деякі зміни.
…Дотепер для мене незабутні моменти в Київській опері. Лунає чудова музика Семена Гулака-Артемовського, класичні арії із “Запорожця за Дунаєм”. Слухаючи їх, я тоді радів: добре, що в наш час ніхто не прагне “редагувати” цю НАШУ оперу. Нема – слава Богу! - у нас своїх “Ґ.Шипових”. І в цьому наша сила. Вкрай важливо не забувати про це і тепер, коли московські колишні «брати» не словом, а зброєю хочуть «відредагувати» наше минуле, сьогодення і майбутнє.
