Той березень, тепер вже 70-річної давнини, пов'язують насамперед зі смертю "червоного імператора", тобто Йосипа Сталіна. Він прискорив власну смерть. Маніакальна підозрілість в останні роки життя призвела до того, що він фактично залишився без надійного оточення. Незмінний начальник охорони Власик був ув’язнений взимку 1952-го. Тоді ж було усунуто його особистого секретаря Поскрьобишева, який віддано служив йому близько двадцяти років.
В ніч з 28 лютого на 1 березня 1953 року кремлівські вожді дивилися кіно, а потому – за традицією – поїхали до Сталіна на дачу в Кунцевому під Москвою. Там були Лаврентій Берія, Нікіта Хрущов, Георгій Маленков, Ніколай Булганін. Пізня вечеря тривала до 4-ї ранку. Після того, як гості від’їхали, Сталін ліг спати. Перед тим він передав обслузі не особисто, а через нещодавно взятого на роботу охоронця (такого собі Івана Хрустальова, який помре невдовзі, що й спричинить версію про навмисне вбивство "вождя народів") таке прохання: "Лягайте ви всі спати. Мені нічого не потрібно. І я також лягаю. Ви мені сьогодні не знадобитесь".
Удар трапився вночі. Сталіна знайшли охоронці пізно ввечері 2 березня на килимі у малій їдальні, а згодом перенесли на диван у велику їдальню. О 3-й годині ночі на дачу приїхали Берія і Маленков. Побачивши Сталіна, який, здавалося, спав, Берія гримнув на охоронців, щоб вони не панікували і ... 74-річний генералісимус залишився помирати. Коли нарешті викликали лікарів, було пізно. Хоча перед тим скликали навіть спеціальну сесію Академії медичних наук, щоб вирішити, як врятувати "батька народів".
Донька Сталіна Світлана Алілуєва згадувала: "Тато помирав жахливо й важко... Агонія була страшною. Вона душила його в усіх на очах. В якийсь момент – не знаю, чи так було насправді, але так здалося – очевидно в останню вже хвилину, він раптом розплющив очі й обвів ними всіх, хто стояв навколо. Це був жахливий погляд, чи то божевільний, чи то гнівний та сповнений жаху перед смертю й перед незнайомими обличчями лікарів (Академік Виноградов, який багато років обстежував Сталіна, сидів у в’язниці – Ю.Ш.), які схилились над ним. Погляд цей обійшов усіх в якусь частку хвилини. І тут – це було незрозуміло й страшно, я дотепер не розумію, але не можу забути – тут він підняв раптом вгору ліву руку (яка рухалась) і чи то вказав нею кудись нагору, чи то погрожував усім нам. Жест був незрозумілий, але погрозливий, і невідомо, кого й чого він стосувався... У наступний момент душа, доклавши останнє зусилля, вивільнилася з тіла".
Це сталося 5-го березня 1953 року, а 6-го в Москві почалось прощання з тілом Сталіна. 9 березня, в день похорону, на Трубній площі в Москві в ґрандіозній тисняві загинули люди. Лаврентій Берія, відмовляючи сина йти на прощання зі своїм колишнім шефом, сказав: "Все може трапитись. Народ втратив голову. Тисячі ідіотів поспішають до нього, ніби у них не було можливості висловити йому свою любов ще за життя". І таки "трапилось": за деякими відомостями, тоді в Москві загинуло до трьох тисяч людей.
Більшовицькому вождю Владіміру Леніну довелось поділитися Мавзолеєм зі Сталіним, а на моноліті чорного лабрадору за ніч з’явився напис "Ленин, Сталин". До 1961 року тіло Сталіна лежало в Мавзолеї, а потім новий партійний і державний лідер Нікіта Хрущов, що розпочав десталінізацію, зробив скандальний крок: за його пропозицією ХХІІ з’їзд КПСС вирішив винести тіло Сталіна з Мавзолею. Тирана захоронили біля Кремлівської стіни. Також, до слова, вночі. І напис “Сталин” на Мавзолеї зник. Москвою в той час розповсюдився жарт: "Не в свій Мавзолей не лягай".
Наступний совєтський вождь Леонід Брежнєв, який мав до Сталіна пієтет, у червні 1970 року домігся того, що на могилі диктатора скульптор Ніколай Томскій спорудив постамент. Зрозуміло, як написав Іґорь Ґуберман:"Вожди приятней нам вдвойне, особенно, когда в стене". Сталін не в стіні, він дивиться з-поза ленінського Мавзолею на Росію, що дотепер живе й чинить злочини під звуки його, сталінського гімну…
Та повернуся до 5 березня 1953 року. Мало хто нині пам'ятає, що тоді ж із життя пішов великий композитор ХХ століття Серґєй Прокоф’єв. День у день з вождем. Ще один великий музикант, знаменитий віолончеліст Мстислав Ростропович, розповідав, що в жодному квітковому магазині музиканти-друзі Прокоф’єва не змогли придбати квіти для його похорону. Все було викуплено на похорон Сталіна. Тож довелось скористатися горщиками з "домашней растительностью".
Прокоф’єв – дивна особа. Народився він у квітні 1891 року в Бахмутському повіті Катеринославської губернії (нині це село Сонцівка Покровського району Донецької області). У 1909 році закінчив петербурзьку консерваторію. Його музика стала предметом запеклих дискусій фахівців, а Прокоф’єв тим часом багато концертував. Виїхавши на Захід у 1918 році, він став успішним композитором і піаністом. Йому запропонували працювати в Голлівуді. Проте він у 1933 році повертається до Радянського Союзу. Ідея повернення визріла не одразу. Перед тим було кілька поїздок до СРСР. 5 березня (чи не дивний збіг дат?!) 1929 року Прокоф'єв пише в щоденнику: "Сталін був на моєму концерті, коли я грав у Москві, і потім, не без гордості, сказав "наш Прокоф'єв". Чудово: до Росії можна їхати спокійно!".
І Прокоф’єв поїхав. Хоча й дотепер фахівці висловлюють різні думки з проводу мотивів його повернення. Дехто твердить, що це була ностальґія, дехто згадує про картярські борги Прокоф’єва. Так це чи не так, але він повернувся. Отримав шість (!) Сталінських премій за музику, отримав кілька нагінок за "формалізм", спокутував "провину", а потім, зламаний і хворий залишився на самоті з собою. На його похорон квітів так і не знайшлось. Натомість поруч були друзі. Неподалік від Будинку профспілок, де прощалися з тілом Сталіна, в Будинку композиторів друзі прощалися з Прокоф’євим. Було їх осіб 15, включно з прибиральницями.
І ще раз про тирана. Як згадував скрипаль Давид Ойстрах, біля тіла Сталіна в Колонному залі Будинку профспілок грали найкращі музиканти. За перегородкою стояли стільці й стіл, на якому були бутерброди і чай. І ось за перегородку зазирає Нікіта Хрущов – обличчя втомлене, неголене, але… задоволене. Він подивився на музикантів і вимовив: "Повеселей, ребятки!".
Саме так і слід прощатися з диктаторами. З диктаторами, але не з великими композиторами.
