В Україні завершився прокат фільму “Памфір”. І я встигла сходити на останній сеанс. Пішла туди я не просто так. Але про це згодом.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Десятки українських і світових нагород!!! “Памфір” – це дебютна, однак тріумфальна стрічка Дмитра Сухолиткого-Собчука. У вітчизняних кінотеатрах її показували останні два місяці. До цього фільм представляли 25 країнах в усіх куточках світу. Він увійшов до програм 40 фестивалів. За версією європейського видання Cineuropa, “Памфір” увійшов у ТОП-25 фільмів 2022-го року.
Я дуже люблю українські фільми, особливо ті, що зняті впродовж останніх десяти років, проте вже давно не отримувала такого задоволення, як цього разу. Будучи родом з Вінницької області, що межує з Буковиною (там відбуваються події у фільмі), я майже на дві години занурилася в культуру того регіону. Якщо коротко, то в “Памфірі” розповідається історія родини, яка живе в прикордонному з Румунією селі, де більшість виживають, займаючись контрабандою. Цим самим займався раніше й головний герой фільму Леонід на прізвисько Памфір. Особисто мені сподобалося те, що режисер показав життя таким, яким воно є – з його несправедливістю, з його жорстокістю і одночасно любов'ю.
Фільм ніяким чином не перетинається із агресією Росії, оскільки знімати його почали задовго до повномасштабного вторгнення. Проте на ментальному рівні під час перегляду все одно якимось чином згадуєш про те, що відбувається в Україні після 24 лютого минулого року. Можливо, це пов’язано з тим же почуттям несправедливості… Неможливо не відзначити акторську гру, операторську роботу та декорації. Ці люди так само отримали міжнародні нагороди.
І головне, до чого я веду – це наскільки ж усе-таки український народ сильний і незламний!!! Попри війну ми все одно продовжуємо розкривати нашу країну в усіх можливих галузях, демонструвати наші цінності як всередині країни, так і за її межами.
Наприкінці фільму ридав увесь вщерть заповнений зал. На титрах більшість глядачів хвилиною мовчання згадали художника-декоратора фільму Володимира Чорного, який загинув у боях за Україну біля Бахмута менше тижня тому. Мабуть, це додало перегляду ще більшої емоційності.
Мене часто запитують друзі-іноземці: хто сьогодні воює за Україну? Невже справді спротив другій армії світу чинять звичайні люди, які ще вчора були цивільними? Я завжди відповідаю: “Ці люди були кращими цивільними, саме тому вони й пішли”. Щодня ми ховаємо відомих митців, або ж навпаки нікому не відомих, але дуже добрих і сильних людей. Щодня на фронті гинуть ті, хто ще вчора піднімав нашу націю в інших галузях. Саме такі люди пішли воювати. Ті, кому не все одно, якою мовою розмовляти, під яким прапором ходити та які права мати. Інтелігентні та патріотичні… Іноді, коли я думаю про це, мені стає страшно: а що ж буде після війни? Якщо загине стільки чудових людей, як ми зможемо підняти нашу країну?
З такими думками, заплакана я виходила з кінотеатру. Але й із розумінням, що майбутнє залишається в руках живих. І в наших силах зберегти його заради тих, хто вже не зможе.
