Завжди небезпечно писати звернення до політиків, тому що іноді вони відповідають, і це покладає на вас певні зобов'язання. Герої та героїні від політики залишаються людьми з усіма передбачуваними людськими слабкостями. Попри це, дозвольте мені не гаючи часу перейти до мого панегірику одній з таких героїнь.
Не буду стверджувати, що є знавцем внутрішньої політики Естонії чи поточних політичних планів її лідерки Каї Каллас. Проте, безвідносно до її поточної політики, у питанні захисту свободи вона є тим, кого в Британії називають «хорошою людиною», і я впевнений, що Кая абсолютно заслуговує на це звання, незалежно від того, що для неї готує у майбутньому її політична кар’єра.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Протягом останнього року ми спостерігали значну кількість коливань позицій різних країн щодо війни в Україні. Деякі країни досі виявляють неоднозначну позицію щодо оборони України, і це дуже дивно, особливо після недвозначних уроків ХХ століття. Деякі інші країни, бажаючи продемонструвати свою незалежність від Заходу, зайняли позицію, яку вони називають морально нейтральною, але цей «моральний нейтралітет» є лише ввічливим маскуванням кричущої аморальності.
На цвинтарі розстріляних ілюзій Україна опинилася лиш з Планом перемоги на руках
Проте за межами України є один лідер, який вирізняється послідовністю, надійністю та непохитністю своєї проукраїнської позиції. Саме цій людині та її нації я хочу віддати наразі належну шану.
Інтернет розповість вам чимало про Каю Каллас. Її родина походить із видатної династії естонських політиків. Її батько був 14-м прем'єр-міністром Естонії. Її матір у шестимісячному віці комуністи (завжди наймиліші серед людей) разом із матір’ю та бабусею вивезли вагоном для худоби до Сибіру, і вона прожила там до десятилітнього віку. Каллас закінчила юридичний факультет Тартуського університету та має ступінь магістра з ділового адміністрування. У 2018 році вона стала першою жінкою-лідеркою великої політичної партії – «Партії реформ» – і ця посада привела її до прем’єрства.
Можна було б продовжити її біографію, але я думаю, що Кая Каллас втілює в собі щось найбільш істотне в самій ідеї свободи. Справа не в конкретних досягненнях людини, її кваліфікації, політичному стажі тощо, хоча все це й створює інституційне середовище, в якому свобода може процвітати.
Справжні захисники ідеї свободи – це ті, хто непохитно прагне відстоювати саму сутність цієї ідеї – непорушність людської гідності і повагу до неї. Ці люди зосереджують чіткий, лазерно точний фокус саме на цьому, незважаючи на увесь шум і метушню навколо них. Якщо ви вчений, ви можете сказати, що у сенсі free state вони мають високий показник співвідношення потужності корисного сигналу до потужності шуму.
Не дуже ввічливо втручатись в особисте життя людини, але я схильний припустити, що погляди Каї Каллас на свободу сформовані, зокрема, її батьком, який очолював націю, яка щойно вирвалась из залізних обіймів радянської системи, і матір'ю, яка на власному досвіді пережила жахи сталінізму.
Часто найпалкішими та найнепохитнішими прихильниками свободи є ті, хто особисто відчув її нестачу. Наймонолітніші з них – це антигерої суспільства, які була її брутально позбавлені. Солженіцин, Неру, Гавел, Мандела – усі вони усвідомили цінність свободи на власному досвіді (у тих, кого я називаю, їхні найкращі твори були натхненні ув’язненням. Здається, репресивне ув’язнення у закладі позбавлення волі здатне сформувати нахил до літературної творчості і викликати натхнення у певних осіб. Це досить цікаве явище).
Протягом останнього року Каллас була примітна своєю присутністю (я маю на увазі, що вона активно висловлювала свою позицію) усюди, де тільки з’являлася можливість висловити солідарність з Україною. Багато лідерів інших демократичних країн робили проукраїнські заяви з приводу офіційних рішень, але вони рідко демонстрували таку ж особисту переконаність і прихильність справі захисту України, як Кая Каллас. Очевидно, свобода не є наріжним каменем їхнього політичного світогляду.
Отже, що особливого в таких людях? Вони, як правило, є людьми, які добре розуміють слабкості людини, її схильність до створення тиранів та до контролю, її природну схильність до диктатури та підлості, тому добре розуміють також і необхідність докладати зусиль, аби побороти ці людські слабкості.
Це люди, які інтуїтивно розуміють, що особистість стоїть над державою, оскільки держава черпає всю свою силу та легітимність з бажань і волі людей. Без держави люди можуть стати схильними до анархії, і це дуже добре знали Гоббс і Локк, але вони все одно формуватимуть певні суспільства. Без людей, по суті, не може бути держави.
Держава – це наріст, який виростає з усіх нас. Ті, хто служить державі, повинні завжди шанобливо ставитися до цієї базової істини.
Навіть якби ви захотіли спростувати ідею про підпорядкування держави індивідууму на теоретичних і філософських підставах, наш досвід з фашизмом, комунізмом і людьми у вагонах для худоби переконає вас, що з практичної точки зору ця передумова видається слушною для сприйняти, особливо якщо у вас є особиста огида до концтаборів, якщо вам не подобається, коли вас у піжамі посеред ночі під прицілом автомата кидають у кузов вантажівки, і якщо вам подобається бути живим.
За цим доволі тривіальним розумінням мерехтить маленький вогник, полум’я, яке постійно горить. Особисті обставини, які запалили це полум'я, можуть змінитися, але подальщі прояви цього вогню будуть тривалими і різноманітними. Твори Солженіцина сповнені свідченнями безжальної жорстокості державної влади, яка пішла наперекір ідеї людської свободи. Твори Неру просякнуті шляхетним прагненням, аби сутність тисячолітньої Індії вивільнилась, і вона прокинулась би від летаргічного сну, в який її занурила культурна нечутливість британського правління. У прозі Гавела чується відчайдушний протест особистості проти безликої комуністичної тоталітарної системи. Стиль Мандели – це продумана логіка, пронизана смиреним стоїцизмом, що випромінює впевненість у самоочевидній справедливості боротьби темношкірих південноафриканців проти апартеїду.
Звісно, зараз в Україні навряд чи хто-небудь потрібує розлогих есе, щоб пояснити ситуацію, яка яскраво проявила таких особистостей серед українців, це стосується, зокрема й її лідера.
Оскільки цінності вільної держави і вільного народу не можуть бути виражені в маніфестах чи державних указах (за своєю природою свобода не є справою держави), їхній захист і плекання повністю залежать від людей, які мають демонструвати чесність і впевнений спокій керівництва держави, вербально виражаючи це та деталізуючи це скрізь, де тільки можливо. Може саме це й зробило Калласа однією з найвидатніших постатей у європейській політиці з-поза меж України.
Вибачте за сміливість, але Кая Каллас нагадує мені Маргарет Тетчер – щось на зразок «Залізної леді» з лоском балтійської стриманої витонченості. Тепер у нас з'явилась ще одна постать, щодо якої можна нескінченно сперечатися, обговорюючи її політику та конкретні дії її уряду всередині країни та на міжнародній арені.
Однак вам не обов’язково у всьому погоджуватися з Тетчер, аби захоплюватися її особистими якостями, які й дозволили їй рішуче протидіяти підступам прихильників марксизму на Туманному Альбіоні. Подібним чином вона ніколи не втрачала нагоди висловити свою неприязнь до колективістських ідеологій, які заохочують нездорову надмірну пошану до державної влади.
Треба сказати, це була принаймні одна з основних причин, чому багато хто не любив Тетчер. Люди незалежного розуму завжди дратують тих, хто схильний до інституційного конформізму і боїться вільного духу. Тетчер не була любителькою інституційних нагород і почестей, і це символізувало її здорову неприязнь до кабалізму старої школи (це також викликало мимовільні конвульсії у напівреальних, напівміфічних створінь з клубу під назвою Істеблішменті).
Я не знаю, наскільки Каллас притаманні ці атрибути її британської попередниці, але вона завжди чітко висловлює свою незмінне несприйняття насильницьких методів у діяльності держав на міжнародній арені.
У світі ніколи не буде достатньо таких людей, як Каллас та інші, про кого я тут згадував. Вони є міцним оплотом нашої протидії політичним лідерам, які прагнуть використовувати владу у брудних геополітичних іграх, попираючи при тому права людини. Це тонкі зелені паростки, що пробились крізь товщу гнітючого бетону холодної жорсткої realpolitik, адепти якої забули, що головна мета політики (згідно її етимології) полягає в тому, щоб чесно керувати справами міста на користь містян.
Якщо ми не підтримаємо політичних лідерів, які виступають прикладом для інших, втілюючи гідність людської особистості і її вищість над часто безжальною машиною держави, тоді світ перетвориться на бійцівський ринг, на якому людські життя будуть лише витратним матеріалом, який можна без жалю використовувати задля досягнення абстрактних ідеологічних цілей. Мати Каллас пережила це на власному досвіді, її дочка добре це усвідомлює, і всі ми маємо про це ніколи не забувати.
