ПОГЛЯД: Росіяни знали, що робили

Повномасштабне вторгнення почалося для мене о 5:30 ранку в четвер 24 лютого 2022 року, коли я отримав на свій телефон повідомлення, в якому говорилось, що поблизу кордону розпочалась стрілянина і чуються вибухи. Наше місто, в якому не було ні військ, ні зброї, якою можна було б зустріти ворога, виявилось абсолютно беззахисним. Вступати в бій проти переважаючої російської армії було б марним самогубством. Але ми хотіли хоч щось зробити для оборони рідного міста, тож перед приходом ворога перекрили дорогу, яка веде до Тростянця, поваленими деревами.

На жаль, ми не встигли перекрити другу дорогу до міста, тому об 11:00 того ж дня російські війська вже увійшли до Тростянця. Броньовані колони росіян виглядали грізно, ми ніколи й уявити собі не могли, що така величезна орда може вдертися до нашого спокійного містечка. Колона, що увійшла до Тростянця, налічувала понад сто одиниць бронетехніки, включно з танками, БТРами та автомобілями. Росіяни йшли наче на параді, безтурботно сидячи на своїх бронемашинах. Фактично в Україну був направлений чи не увесь склад найелітніших частин Західного військового округу Російської Федерації. Приміщення місцевої ради Тростянця було перетворено на командний пункт генерала армії РФ Гаджі Магомедова.

У перші два тижні росіяни, мабуть, почувалися чудово. Вони продовжували спрямовувати через місто численні колони, начинені боєприпасами. Елітні російські дивізії, такі як Кантемирська дивізія, 1-ша танкова армія, 4-та танкова дивізія, 47-ма танкова дивізія, 112-та бригада та інші їхні найкраще навчені та озброєні підрозділи рвались зі сходу на Київ, а Тростянець лежав на їхньому шляху. Росіяни мали на меті прорватися через Тростянець до Полтавської області, щоб вийти на трасу Харків-Київ біля Пирятина. Якби їм це вдалося, Києву було б дуже важко захищатися. З самого початку росіяни тиснули на мене, вимагаючи, щоб я з ними співпрацював.

Відкрита відмова була б смертельним ризиком, тому ми вирішили, що я і мої заступники мають перевестись на інші посади. Будучи мером міста, я організовував партизанський рух серед наших добровольців. У Лебедині, що за 40 кілометрів від Тростянця, 81-а десантно-штурмова бригада та розвідувальні підрозділи працювали разом, збираючи вночі цінну інформацію про дислокацію російських військових частин та їхні позиції. Потім цю інформацію передавали до Збройних сил України. Над Тростянцем літали квадрокоптери, які знімали позиції росіян. Після перших ударів по Тростянцю загинув їхній відомий генерал Гаджі Магомедов.

У сквері біля залізничного вокзалу росіяни розмістили артилерійський дивізіон і чотири реактивні багатоствольні системи. Щодня вони завдавали значних руйнувань і великої шкоди місту Охтирка, де дислокувалися українські підрозділи. Російське командування наказало снайперам вичікувати на мене на даху мого будинку і в приміщенні мерії на випадок, якщо я раптом там з’явлюся. Але найближче оточення дуже не радило мені цього робити, адже в засідках там  сидів цілий підрозділ росіян. Водночас колаборанти, які співпрацювали з окупантами, надавали їм інформацію про проєвропейськи налаштованих людей у місті. Досі не вдалося знайти жодного сліду Романа Тутова, який брав участь в АТО – ми досі не знаємо, чи був він убитий росіянами, чи взятий у полон.

В очікуванні наступу українських військ на Тростянець росіяни перекопали всю центральну площу міста та вирили протитанкові рови. Але як тільки стало очевидно, що ЗСУ їх оточують, вони втекли з міста, викравши все, що тільки могли, включаючи комп’ютери, обладнання, навіть їжу та одяг. 25 березня 2022 року останні росіяни остаточно втекли з нашого міста.

Звірства

Під нашим вокзалом росіяни влаштували катівню, куди кидали будь-кого, кого вважали підозрілим, жорстоко били і піддавали тортурам. У телефонній розмові, яку перехопила Служба безпеки України (СБУ), російський військовий, ім’я якого не називається, розповів матері про те, що він робить в Україні:

Мати: Що ти робиш? Для чого?

Солдат: Я хочу вбити ще більше «хохлів»

Мати: Але як ти їх вбиваєш?

Солдат: Ой, це легко. Ми перетворюємо їх на «троянду», тобто відрізаємо їм пальці на руках, ногах, а іноді навіть геніталії, спостерігаючи, як вони стікають кров’ю та вмирають. Іноді ми беремо їхню кров для наших солдатів.

Мати: Ти не боїшся?

Солдат: Ну, спочатку це було трохи неприємно, але після вбивства 20 людей я можу прийти додому і зробити «троянду» татові, якщо він погано поводитиметься.

Це текст розмови, записаної на початку війни СБУ, в ній фактично  задокументовані звірства армії РФ у Тростянці. До цього дня ми все ще не можемо знайти одинадцять громадян, які, ймовірно, були затримані росіянами. Загалом у Тростянці загинули 47 людей. Деякі могли загинути під час артобстрілів, інші, можливо, натрапили на міни або були вбиті снайперами. Декого застрелили прямо на вулиці. Росіяни перекрили під’їзди до кладовища, тому тіла померлих чи загиблих тростянчани змушені були іноді тижнями тримати в квартирах, будинках чи гаражах. Мені розповіли про випадок, коли родичі поклали мертве тіло на санки і благали окупантів дозволити поховання, бо покійник пролежав майже тиждень у квартирі, де мешкали діти. У гаражі міськради знайшли закатованого та покинутого зі зв’язаними руками хлопця з Боромлі.

Щоденник російського солдата і його викриття

Один російський солдат загубив у Тростянці свій щоденник, в якому були описані численні злочини, скоєні російською армією в місті. На одній зі сторінок я знайшов малюнок нашого вокзалу, а поруч підпис «Окупанти». Усі ці казки про «визволення» – лише порожні слова. Думаю, вони добре усвідомлювали свої дії та наміри. Російські наративи про «фашизм і неонацизм» або «Росія прийшла, щоб звільнити вас» були брехнею, в яку вони намагалися змусити повірити світ. Насправді вони визнавали себе окупантами, як визнавали і нелюдський характер власних дій, це все прямо написав той солдат, автор щоденника.

«Пройшло 11 днів, як ми приїхали в місто. Тут все виглядає жахливо, ми як фашисти все розгромили, пограбували магазини, люди нас бояться. На другий день ми слухали «Хохляцкое» радіо, там нас називають окупантами», – записав у щоденнику солдат. «Близько 20:00. Я встиг знайти для дружині дві сумки і блендер. Хотів знайти ще щось, але нічого не залишилося. Ми вже все розікрали», – йдеться на сторінках цих незвичних мемуарів.

Були й такі, що діяли ще гірше. Знаючи, що ЗСУ не заподіють шкоди мирним мешканцям, росіяни силою заходили в квартири людей з кувалдами та молотками, вибиваючи двері. Якщо хтось був усередині, вони просто казали: «В тебе дві години, ми тут будемо жити».

Під час організованих нами «зелених коридорів» росіяни вилучали в українців телефони та будь-які інші можливі докази їхніх воєнних злочинів. Ми не маємо конкретної інформації про теперішнє місцезнаходження солдата, який писав цей щоденник, але картина, яку він намалював, дуже красномовна.

Зруйноване місто

Перед відступом росіянами було скоєно ще один воєнний злочин. Недалеко від околиці нашого міста була гарна, добре відремонтована комунальна лікарня. До війни значні кошти були вкладені в реконструкцію цього закладу, в сучасне обладнання, у засоби інноваційної діагностики. Напередодні того сумнозвісного дня окупанти перевіряли будівлю на відсутність там українських військових.

22 березня 2022 року російські війська вивели на вулицю два танки та випустили загалом 38 снарядів по лікарні та прилеглій до неї будівлі. У той час в лікарні перебувало приблизно 15 людей, які там лікувались, а також 12 медиків, які їх доглядали, оскільки багато інших лікарів або виїхали, або втекли. Під час обстрілу одна жінка народжувала там двійню. У підвалі, під обстрілом танка, медики відважно намагалися надати допомогу тим, хто її потребував, але це було жахливо. Танки вели прицільний вогонь по лікарні, намагаючись повністю її знищити.

Це доводить повну зневагу до людських цінностей та варварство російських воєнних злочинців, адже вони без жалю знищили життєво важливий для місцевих мешканців медичний заклад європейського рівня. Хоча будівля лікарні не знищена повністю, фасад її зазнав значних пошкоджень.

Після 15 березня 2022 року, розуміючи, що визволення міста наближається, ми почали створювати гуманітарні склади. Перший був створений в Полтаві, потім – у Гадячі на Полтавщині. Ці склади були призначені для зберігання та розподілу речей першої необхідності, таких як продукти харчування, одяг, ліки та предмети гігієни. Партизани та місцева громада також підтримували наших бійців, які дислокувалися в лісах під Тростянцем, забезпечували їх матами, харчами та бронежилетами. Вся місцева громада невтомно працювала у різних напрямках, але з єдиною метою – здобути перемогу і визволити наше місто з неволі. Нарешті 26 березня наші зусилля увінчались успіхом, і ми з радістю повернулись до звільненого Тростянця.

Вони знали, що робили

Коли ми увійшли в місто, то побачили картину жахливих руйнувань та безладу. Було розграбовано майже 90% малих і середніх підприємств: магазинів, оптових баз, крамничок, ринків. Все, що вони не могли прихопити з собою, було пошкоджено, спалено або зламано. В адміністративних будівлях росіяни скрізь повибивали вікна та двері, стріляли по комп’ютерах, меблях, кондиціонерах, відеокамерах. Знищили майже усі транспортні засоби, навіть карети швидкої допомоги. Я був тут мером 18 років, і мені було дуже боляче бачити те, що сталося з нашим містом лише за місяць. Воно нагадувало суцільний смітник – окупанти залишили гори сміття в офісах, де ночували і які використовували як туалети.

Щоб зручніше було спати на підлозі, вони приносили матраци або просто вкладались на купи ганчірок. Вони повирізали спинки стільців і розмістили їх у кутах кімнати, аби відділити імпровізовані їдальні від туалетів. Вони поводились як дикуни, залишаючи фекалії тут же в офісах, де спали і їли. Сморід, який ми там відчули, коли повернулись після деокупації міста, був нестерпним. Нам знадобилися місяці, щоб все це вичистити.

У Тростянці розташована відома кондитерська фабрика, яку росіяни використовували як укриття. Там усе було розграбовано й приведено у повний безлад. Вони написали там на стіні: «Ми тут наробили невеликого безладу, але ваші американці вам допоможуть прибрати». Цей напис простого солдата наочно показує, що війну роти України веде не лише Путін, а вся Російська Федерація та увесь її народ, сповнений глибокої ненависть до українців. Я хочу пролити світло на їхні воєнні злочини та показати справжню сутність росіян.

Якщо подивитися на мапу України, то одразу спадає на думку, що такі міста, як Маріуполь, Мелітополь, Чугуїв, Тростянець, Харків, Чернігів, Ірпінь, Буча, були зразком для наслідування та лідерами з впровадження проєвропейських реформ в Україні. Справа не лише в тому, наскільки жорстоко вони поводилися в цих містах, важливо також, що міста ці були прикладом для решти України щодо розвитку громад. Ми, представники влади  Тростянця, неодноразово брали участь у різноманітних семінарах, конференціях, ділилися з колегами передовим досвідом, приймали делегації з інших міст. Тростянець був відомий інноваціями, технологіями та демократичним врядуванням.

Під час міжнародної конференції в Гаазі я виступав з промовою, і там був художник, який малював символічні малюнки для кожного доповідача. Коли мова зайшла про Тростянець, на його малюнку були зображені російський танк, солдат армії РФ поряд з ним, а над солдатом питання: «Куди стріляти?».

Перед росіянином були школа, магазин алкогольних напоїв і бібліотека. Свій малюнок художник підписав так: «Ціна демократії в Тростянці».

Масштаб руйнувань у Сумській області є надзвичайним, тут важко знайти об’єкт, який би не постраждав. Орієнтовна вартість відновлення будівель нашого міста (без урахування обладнання та транспорту) становитиме близько 110 мільйонів доларів. Враховуючи кількість населення Тростянця – 28 тисяч осіб, розміри шкоди, завданої російською окупацією, є дуже значним для нашої громади. Але ми не опускаємо рук і гуртуємося, аби власноруч поступово відновити місто.

В перші дні після визволення міста в міській раді залишалося кілька десятків людей, які щоденно працювали, організовуючи доставку гуманітарної допомоги задля підтримки мешканців міста. Вже на другий день після визволення ми отримали гуманітарну допомогу, яку роздали громаді. Люди плакали, коли отримували звичайні макарони. Облога міста певний час перешкоджала доставці росіянами харчів для своїх вояків, і вони все навколо розграбували. Тепер я як міський голова відповідаю не лише за відновлення свого міста, а й за те, щоб решта цивілізованого світу зрозуміла, що нам приніс «русский мир».

У нас були зруйновані всі адміністративні будівлі, крім однієї – будівлі суду. Думаю, підсвідомо окупанти десь глибоко боялися цієї гілки влади, оскільки вона є символом покарання в Росії. Навіть у їхній збоченій свідомості спрацював сигнал: «Ви не можете торкатися цього». Попри те, що місто було майже вщент зруйноване, недоторканою залишилась лише будівля суду. Я вважаю, що цьому може бути єдине пояснення – Російська Федерація є поліцейською країною, і тих, хто не погоджується з політикою Кремля, там жорстко карають, і найчастіше саме руками судової влади, повністю підконтрольної  тому ж таки Кремлю.