Примітка головного редактора:
У липні цього року - 80-ті роковини «Волинської різанини», у результаті якої у 1943 році були знищені десятки тисяч поляків і українців. У неділю, 9 липня, президенти України та Польщі у Луцьку разом взяли участь у церемонії пам’яті, наголошуючи на необхідності порозуміння та примирення. Якщо в Польщі роковини «Волинської різанини» широко висвітлювалися у національних ЗМІ і залишаються дуже делікатною темою, то в Україні про них майже не згадували.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Нижче подаємо статтю на цю делікатну тему, опубліковану в польському виданні постійного дописувача Kyiv Post, відомого історика Юрія Шаповала. Видання представляє його як професора Юрія Шаповала – одного з найактивніших українських істориків, професора, доктора історичних наук Інституту політичних і національних досліджень НАН України.
Голова Світового Конґресу Українців зустрівся з норвезькими парламентарями
На фото, зробленому та оприлюдненому прес-службою Президента України 9 липня 2023 року, президент України Володимир Зеленський (ліворуч) обіймається з президентом Польщі Анджеєм Дудою (праворуч) під час зустрічі у Луцьку / ПРЕС-СЛУЖБА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ / AFP
Зазвичай про історичні корені волинської різанини говорять переважно українські дослідники. Чимало дослідників вказують на те, що корені протистояння слід шукати ще задовго до підписання Люблінської (1569 рік) і Берестейської (1596 рік) уній, хоча тоді йшлося здебільшого про локальні конфлікти. Подальші події – особливо польська політика колонізації і брутальне придушення селянських і козацьких повстань XVI-XVIII столітть – поглиблювали протистояння. Східні землі Речі Посполитої полонізувалися упродовж трьох з половиною століть, внаслідок чого польські поселення з’явились далеко за тією межею, яку у 1920 році назвали «лінія Керзона».
Зрозуміло, все, що супроводжувало це польське просування на Схід, не могло викликати у місцевого населення лише оптимістичні почуття. Їх не могло бути за умов постійної напруги або чекання репресій з боку польської влади. Конфлікти то загострювались, то вщухали, але «фермент» протистояння ніколи не зникав. Отже, Друга світова війна (що, власне, робить будь-яка війна), вивела задавнену польсько-українську конфронтацію на поверхню. Нічого унікального тут немає. Так було у багатьох народів. Памʼятати треба, але не витягувати ці скелети із шафи.
Як росіяни використовували Волинь і як досі використовують її для своїх цілей?
Я відповім коротко, оскільки в цьому питанні все зрозуміло. Особливо з огляду на теперішню війну Росії проти України, яка була розвʼязана під претекстом «денацифікації України». Росія використовує будь-який привід для оголошення українців націоналістами або навіть нацистами. Скажімо, фільм Войтека Смажовського «Волинь 43» після його виходу на екрани був миттєво дубльований російською мовою з метою підсилення антиукраїнської пропаґанди.
Що відноситься до радянської пропаганди, а що до волинських реалій? Іншими словами, що правда, а що про неї вигадане?
Ви будете здивовані, але радянська пропаґанда в широкому сенсі слова і конкретні особи, які створювали спеціальні видання з метою дискредитації українського національно-визвольного руху, не приділяли спеціальної уваги «волинській різанині». В соціалістичній Польщі також ця тема була приглушена. Як слушно зауважив мій колеґа професор Ґжеґож Мотика, акцент у висвітленні польсько-українського протистояння був пересунутий на Бещади. Волинь не була в центрі уваги (це сталося вже у незалежній Польщі, після падіння комуністичного режиму).
Чому? Очевидно, СРСР і ПНР не хотіли хоч якось підірвати основи польсько-української дружби. Що це була за дружба, ми добре знаємо. Це була дружба двох недемократичних систем, а Польща тоді належала до «соціалістичного табору».
Як українцям і полякам говорити про Волинь? Як взагалі говорити про спільну історію?
Я маю власний досвід співпраці з польськими дослідниками, як член спільної українсько-польської робочої групи по підготовці багатотомного видання «Польща та Україна у 30-40-х роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб». І у Варшаві, і у Києві після дискусій (часом дуже інтенсивних) ми завжди знаходили спільну мову і спільні рішення, пісумком чого став вихід десяти томів видання (один з них, а саме 4-й стосується подій на Волині). Саме цей наш спільний досвід дає мені підстави залишатись оптимістом і вірити, що ми разом здатні відтворити правду про волинську трагедію без обопільних обвинувачень і підозри.
Ми повинні обмінюватись накопиченими знаннями (а в польській історіографії на тему Волині ситуація набагато краща, ніж в українській), виокремлювати дискусійні сеґменти, обговорювати їх.
Поза сумнівом, слід відродити Форум польських і українських істориків, який працював у 2015-2018 роках. Я був співголовою цього зібрання і знаю, наскільки це було важливо і корисно. Форум закрили через втручання політиків. А політики, як відомо, історію не досліджують. Вони її інструменталізують.
Тепер – про те, як говорити про спільну історію . Це насправді не так складно, як декому видається. Просто потрібно не тільки говорити, а й слухати одне одного. У кожного історичного часу і у кожної сторони була, є і буде своя правда. Сторони, які дискутують, повинні зважати на це. Я не належу до прибічників написання спільної історії. Таке писання нагадує мені те, що казав Оноре де Бальзак про славу: «Слава товар ненадійний: коштує дорого, а псується дуже швидко».
Тому для мене дискусії серйозних дослідників є більш цінними, ніж вибірковий монтаж сеґментів минулого.
Доступ до джерел та формування історичної обізнаності
ПРЕС-СЛУЖБА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ / AFP
З доступом до архівних документів (навіть в цей воєнний час) проблем немає. Україна відкрила свої архіви, а з-поміж них і архіви спецслужб. Є чимало ненадрукованих документів. Таку добірку щодо Волині 43, наприклад, я зараз підготував до друку разом із співробітниками Галузевого державного архіву Служби безпеки України.
Одначе маю зауваження щодо сучасних публікацій. Часом дехто з української сторони спирається переважно на документи ОУН і УПА, або переважно на документи НКВД (в той час, як польські дослідники — на матеріали АК і представництва еміґраційного уряду в окупованій Польщі, Делегатури). Звідси і відповідний пафос. Гадаю, це непродуктивний шлях і сам по собі жоден з типів цих документів не дасть реалістичної картини, а потребує критичного ставлення до себе, ретельної верифікації.
Про це треба памʼятати, хто причетний до формування памʼяті про минуле.
Завжди підкреслюю, що темі Волині в Україні все ще не приділено уваги, на яку вона заслуговує.
Що варто покращити з польського боку, а що з українського в контексті побудови наративу про Волинь?
Скажу про українські дослідження. Завжди підкреслюю, що темі Волині в Україні все ще не приділено потрібної уваги (особливо, коли йдеться про Український інститут національної памʼяті, який мав би стати організатором і координатором досліджень на цю тему). Проте дещо зроблено. Найбільш серйозно дослідники прагнули осягнути увесь комплекс причин, що викликали волинську трагедію – територіальні, політичні, етнічні, соціальні. До цього слід додати ще й військові аспекти, якщо взяти під увагу дії таких структур як УПА і Армія Крайова.
Українські кваліфіковані дослідники, вказуючи на те, що польсько-українські зіткнення почалися ще наприкінці 1942 року, водночас уникають ригоризму. Скажімо, однозначної відповіді на запитання, хто перший почав кровопролиття, оскільки для такої відповіді все ще немає достеменних підтверджень
Я переконаний, що акції такого масштабу, як волинська, не могли бути спонтанними з обох сторін. Рішення про усунення або екстермінацію польського населення ухвалювалися на рівні Крайового Проводу бандерівської ОУН і Головного Командування УПА.
У жовтні 1942 року у Львові відбулася Перша військова конференція ОУН. Про неї практично не збереглося ніякої докладної інформації. Однак з оперативного повідомлення, що з’явилось 23 листопада 1944 року у одному примірнику (фактично це була інформація особи із середовища ОУН, яка співпрацювала з комуністичною спецслужбою), можна скласти уявлення про те, що обговорювалось і вирішувалось на цій конференції. Її відкрив Микола Лебедь (“Орест”). Він підкреслив, що скликав цю конференцію за наполяганням військових референтів ОУН, що скликано її вперше з огляду на умови війни.
На конференції було поставлено завдання у зв’язку з початком збройної боротьби за самостійність “за будь-яку ціну” розв’язати питання національних меншостей. Ось як виглядало рішення конференції щодо поляків у згаданому оперативному повідомленні: «Поляків всіх виселити, надавши їм можливість взяти із собою, що вони хочуть, оскільки їх також будуть захищати Англія і Америка. А тих, хто не захоче виїздити – знищувати. Найактивніших ворогів і серед них всіх членів протиукраїнських організацій знищити в день перед оголошенням мобілізації. На облік їх буде взято завчасно районним і повітовими військовими командами. Знищенням буде займатись жандармерія і у окремих випадках СБ. Використовувати для цього вояків армії заборонено».
Це постановили у жовтні 1942-го, а влітку 1943 року нищенням мирного польського населення займалась УПА, для якої, за словами одного українського історика, антипольська акція була її «хрещенням у крові», а за нормами міжнародного права була міжнародним злочином. Опрацьовані архіви засвідчили ще одну важливу річ: всередині самої ОУН були різні думки щодо антипольських акцій. Наприклад, 4 травня 1944 року з’явилось звернення одного з ветеранів націоналістичного руху, котрий вважав, що «акції, які ведуться зараз проти поляків, ведуть до загибелі не поляків, а таки самих українців». Він також вважав, що витискування на захід «мазурів, кольоністів, яких на наші землі спровадив польський уряд», є слушним, нищити провідників поляків, які керують боротьбою поляків проти українців – так само виправдано. Однак «убивати людей тільки тому, що вони є римокатоликами і то без огляду, чи то вони жінки, чи діти, чи старці, а позволяти, щоб боєздатний польський елемент, насичений ненавистю до всього, що українське, громадився по містах, – це безглуздя».
У постанові Третього надзвичайного Великого збору ОУН, що відбувся 21-25 серпня 1943 року було записано: «Провід ОУН на ІІІ-й Конференції в лютому 1943 року зважив етап внутрішніх сил та сил ворога, розглянув зовнішні політичні обставини для військової дії. Після цього на теренах Полісся й Волині виступили перші збройні відділи Української Повстанської Армії (УПА). З того часу оборону українського населення Полісся й Волині взяла на себе українська військова сила»
Українські дослідники показують, що керівництво ОУН мотивувало антипольські дії політикою самих поляків, адже керівництво АК вимагало від поляків не залишати Волинь, боячись її втратити взагалі. Українські націоналісти вказували також на те, що частина місцевих поляків співпрацює з німцями, що польські села є продовольчою базою для червоних партизанів, що польські партизани жорстоко розправлялися із представниками української інтелігенції під час проведення німцями переселенської акції у 1942 році тощо. Одне слово, у кожної сторони (тобто у української і польської) були свої мотиви. Для ОУН це була деполонізація Волині.
Примітно, що обидві сторони – і польська, і українська – говорили і писали про «оборону» населення.
Принагідно звертаю вашу увагу на те, що обидві сторони – і польська, і українська – говорили і писали про «оборону» населення і «відплатні акції». Це засвідчує багато документів, що збереглися. Лексика близька, майже тотожня. Але ж якрах мирне населення – і польське, і українське – стало жертвою цих «відплатних акцій».
На мою думку, непогано досліджено те, як Берлін і Москва підживлювали конфлікт поляків і українців. Докладно показано, зокрема, що після того, як українська поліція на Волині і у Поліссі пішла в ліси, німці набрали нових поліцаїв, переважно з місцевих поляків. На Волинь перекинули польський батальйон “Шупо”, а німецьку жандармерію вивели з Волині. Якщо додати до цього той факт, що у Луцьку всі німецькі адміністративні заклади очолювали поляки, то ми багато чого зрозуміємо. І ще такий промовистий факт: при організації баз самооборони саме німці давали зброю деяким польським селам.
Отже, в українській історіографії доволі добре показано, що німці використовували поляків проти українців, що робив також і сталінський режим (це, зокрема, визнавав нарком внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко).
Разом з тим архівні джерела підтверджували: значну частку вини несуть лондонський еміґраційний польський Уряд і Армія Крайова з їхньою непоступливістю та догматичною політикою щодо українців. Наприклад, в минулі роки ми в рамках нашої видавничої серії оприлюднили документи про ліквідаційні загони АК, перед якими було поставлено такі завдання: «1) За наказом інспекторату «АК» виконувати терористичні акти щодо політичних супротивників «АК». 2) З метою фізичного знищення українського населення здійснювати збройні напади на українські села».
Не хочу давати якихось глобальних оцінок публікаціям польських дослідників, але маю підстави вважати, що це є дослідження з вельми значними здобутками. Тепер час польським і українським дослідникам співставляти те, що напрацьоване, разом окреслювати питання, на які не віднайдено відповіді. Отже, йдеться про мериторичний, а не про політичний рівень розмови. Це, на мою думку, значно поліпшить стан дослідження.
Доцільно максимально обмежити втручання політики і політиків у тему Волині.
Яке місце займає Волинь у польсько-українських відносинах? Як підійти до цієї справи, щоб зміцнити відносини і не нашкодити їм; протистояти російському наративу, а не посилювати його?
Почну з такої тези: найкраще алібі – це оголосити тільки себе жертвою. Не слід цього робити, коли йдеться про «волинську різанину».
Тепер продовжу думку, яку раніше висловив: доцільно максимально обмежити втручання політики і політиків в тему Волині. Я переконаний, що однозначні чи однобічні антипольські і антиукраїнські оцінки, публікації, висновки ні в якому разі не можна класти в основу політичних заяв, декларацій наших держав. Будь-які польсько-українські напруження щодо цієї теми будуть негайно використовуватись радикальними силами, які є в Польщі і Україні, а також Росією. Не буду говорити, в якому керунку. Це зрозуміло. На політичному рівні цілком достатньо засуджувати насильство, щоб цей “волинський Левіафан” ніколи більше не прокинувся на теренах наших незалежних держав.
Передруковано з дозволу автора з Wszystko Co Najważniejsze. Дивіться оригінал тут.
Погляди, висловлені в цій статті, належать автору, і не обов’язково поділяються редакцією Kyiv Post.
