ПОГЛЯД: Корисність Днів Незалежності

День Незалежності будь-якої нації – це привід не лише відсвяткувати, а ще й подумати, для чого тобі ця незалежність. І якщо можна визначити щось спільне, що об’єднує всі дні незалежності в усіх країнах, то, безперечно, це те, що в цей день ми маємо шанс для оновлення, для переформулювання нашої спільної мети та для більш чіткого уявлення про бажане майбутнє.

З такого далекого міста, як Единбург, було б неввічливим повчати будь-яку націю, яка святкує день своєї незалежності, що вона має робити в такий день, але я не думаю, що це сприймуть як вияв зверхності з мого боку, якщо я поділюсь деякими міркуваннями щодо того, чим дні незалежності, які відзначають в різних країнах, мажуть бути корисними усім нам. Отже, якщо ви не проти, дозвольте мені зробити кілька пропозицій.

У будь-яку епоху та на будь-якому етапі розвитку людства виникає тенденція вважати, що ми досягли свого роду апофеозу, що ми вже повною мірою використали потенціал сучасного світу та досягли максимуму того, що можуть дати нам технології та суспільні інституції. Хоча й неможливо, щоб ми не здатні були уявити собі ще щось нове попереду, ми все ж таки припускаємо, що людство досягло певного плато, з якого можливі або бажані лише поступові просування.

Однак навіть побіжний погляд на історію змусить будь-кого скептично поставитись до такого бачення прогресу. Стародавні греки й мріяти не могли, що виплекана ними пряма демократія, якою вони так пишалися і за яку ладні були померти, колись розвинеться у складні представницькі демократії сучасності. Астрономи стародавнього ісламського світу й мріяти не могли, що одного дня гігантські телескопи подорожуватимуть просторами космосу, і завдяки ним люди спостерігатимуть за далекими планетами і шукатимуть інші заселені світи.

Пам'ятаючи про це і мудро роблячи з цього належні висновки, ми можемо уявити, що один із найкращих способів використати дні незалежності – відкинути наївні припущення про нашу близькість до досконалості та поміркувати над тим, як покращити становище людства, як створити більше корисних речей, а також нові можливості, які можуть піднести нас на рівень, про який ми зараз можемо лише мріяти.

Я не можу запропонувати покращення у галузі мистецтва чи політики, оскільки я не художник і не політик, але я дещо розумію у сфері науки. І я хотів би запропонувати людству у цій сфері кілька власних ідей в дусі того, що я мав на увазі, говорячи про корисність днів незалежності. Давайте розглянемо принципи, які керують науковим прогресом на національному рівні.

З моменту утворення найстаріших наукових академій ці установи працювали в умовах досить ексклюзивного, можна навіть сказати, клубного доступу. І це не дивно. Принаймні в Європі вони виникли в період, коли закриті гільдії контролювали більшу частину комерційного світу, а монархії процвітали.

Багато наших наукових організацій є дітьми того часу, коли елітарність заради елітарності вважалася благом сама по собі. Їх сутнісні відмінності залишились в минулому, здебільшого через особливості сучасного світу. Ми живемо в часи, коли природа таких інституцій усюди стала значною мірою однорідною. Моя мета полягає не в тому, щоб критикувати цю ситуацію, я радше хочу запитати: чи можливий прогрес у цій сфері?

Фізик Річард Фейнман має деякі цікаві думки з цього приводу. Одного разу він сказав у характерній для нього нешанобливій та зухвалій манері: «Коли я навчався в середній школі, однією з перших почестей, які я отримав, була приналежність до Arista, тобто групи дітей, які отримували хороші оцінки… Я виявив, що що вони тільки те й робили на своїх зборах, що сиділи й обговорювали, хто ще гідний приєднатися до цієї чудової групи, якою ми є. Почесті – з того дня й до сьогодні – завжди мене непокоїли.

У мене виникли проблеми, коли я став членом Національної академії наук, і врешті-решт мені довелося піти у відставку. Тому що це була інша організація, члени якої теж більшу частину часу витрачали на з'ясування, хто є достатньо видатним, щоб йому дозволили приєднатися до нас у нашій організації».

Я не маю наміру висловлюватись тут щодо конкретних організацій (я не маю нічого й проти тих, про які згадує Фейнман), але, створюючи умови для формування більш відкритих суспільств, варто врахувати його спостереження щодо інституційної культури та того, як ми можемо її покращити. Ми могли б взяти висновки Фейнмана за відправну точку.

Уявіть собі наукові академії, які створені (чи оновлені) для роботи в іншому напрямку – тобто відкриті для будь-кого, хто володіє певним об’єктивно необхідним рівнем знань, можливо, науковим університетським ступенем або певним рівнем продуктивності. Замість елітарних, а отже, за замовчуванням, досить секретних культурних спільнот минулого, вони перетворилися б на щось подібне до міських майданів, на які вчені вільно заходили б і які так же вільно, за бажання, залишали.

Ця відкритість не суперечить пошуку досконалості. Подібно до того, як київський шаховий клуб може мати у своїх лавах високопрофесійних шахістів, але при тому бути відкритим для всіх, кого цікавить ця гра, відкрита наукова академія може мати у своєму складі лауреатів Нобелівської премії чи подібних високих звань. Еліта сама по собі не є чимось неодмінно негативним. Але коли маленька кліка вирішує, хто достойний приєднатися до цієї маленької кліки, безперервність циклу гарантується, а це основа усіх деспотичних режимів та династії, які коли-небудь процвітали.

Якими можуть бути переваги такого підходу? Запропоновані принципи формування наукових спільнот могли б нарешті розвіяти занепокоєння Фейнмана, усунувши давню схильність вчених до ексклюзивності. Це розвіяло б загальне уявлення про те, що наука – це щось подібне до закритих структур духовенства (повне нерозуміння науки та її методів, яке цілком можна пробачити, враховуючи те, що говорив Фейнман). Також це куди більш відповідало б сутності науки, яка неможлива без вільного, необмеженого та відкритого дискурсу. І ще це могло б позбавити науку згубної залежності від примх політиків.

Отже, ми цілком можемо уявити майбутнє наших наукових організацій, яке може привести нас не до якоїсь недосяжної утопії, а всього лише до стійкого прогресу в інституційній структурі вільної держави. Ці інновації не обов’язково мають бути революційними, не кажучи вже про насильство. Консервативного політичного мислителя Едмунда Берка, який так зненавидів (з поважної причини) революційні зміни після того, що він побачив у Франції кінця XVIII століття, не треба турбувати. І без цього наукові установи можуть впевнено крокувати у майбутнє.

Я не стверджую, що ці наукові ідеї мають безпосереднє відношення до ситуації в Україні, але я використаю їх, щоб проілюструвати, як дух незалежності дає можливість спростувати історичні припущення та почати думати по-новому.

У випадку України – нації, яка взялася за проект оновлення 32 роки тому, коли зійшла з орбіти радянського соціалістичного експерименту – перед нею зараз відкриваються дві можливості. Вона може продовжити оновлення своїх інституції, модифікуючи та налаштовуючи їх, аби вони відповідали новим альянсам і прерогативам.

У деяких аспектах цей шлях є неминучим для будь-якої нації, яка хоче інтегруватися в існуючі глобальні альянси. Наприклад, якщо Україна планує приєднатися до ЄС, вона перш за все має відповідати певним економічним та політичним критеріям, і тільки в цьому разі вона зможе стати частиною європейської спільноти.

Однак, я звернув би увагу читача на другий можливий шлях. Він полягає в тому, що Україна повинна мати сміливість прокладати власні нові шляхи, використовувати дух, який був вивільнений 32 роки тому, щоб створити інституційні структури (від політики до науки), які кинуть виклик усім нам.

Чи може бути кращий час, ніж цьогорічний День Незалежності України, щоб дати волю уяві та потішити свій розум надією, натхненням і уявленням про те, якими ми можемо стати в недалекому майбутньому і чого досягти в будь-якій точці світу? Якщо решту року ми зосереджені переважно на більш практичних справих, у цей день варто витратити час на роздуми про те, як побудувати нові організації, які марно досі не розглядались нами як вагомий засіб покращення становища людства.

Якщо незалежність справді щось і означає, це перш за все незалежність у звільненні не тільки від застарілих тиранічних кайданів, але й від усіх ланцюгів, що тримають тебе, і способів мислення, які сповільнюють наш рух та віддаляють краще майбутнє.

У дні незалежності зробімо усе, щоб у наших старих будинках повідчинялись вікна, і свіжим вітром павутиння повиносило з темних кутків. Це шанс не лише для України, це шанс для всього людства досягти значного прогресу на всіх рівнях суспільства. Звичайно, це лише один із можливих способів з користю провести День незалежності.

Погляди, висловлені автором в цій статті, можуть не поділятись Kyiv Post.