Настав час запитати вголос: Що стоїть за очевидним дистанціюванням офіційного Києва від білоруської демократичної опозиції і, зокрема, від її лідерки Світлани Тихановської? Чому її приймають глави держав і політичні лідери від Вашингтону до Варшави, а президент Володимир Зеленський і його адміністрація досі її ігнорують?
Чому офіційна Україна в цьому питанні суттєво розходиться зі своїми демократичними західними партнерами? Адже солідарність і єдність із тими, хто перебуває на передовій боротьби з російською імперіалістичною агресією, є життєво важливими.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Останні події вимагають поставити це питання прямо і більше не приховувати його під килимом як несуттєве. Воно суттєве і впливає на стратегію та репутацію України.
Смертельний ворог України Владімір Путін знову прилетів до свого білоруського васала, диктатора Аляксандра Лукашенка – майже за рік після свого останнього візиту до Мінська. Тут, у білоруській столиці, він взяв участь у саміті антизахідної Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), якою керує Росія.
І того ж дня Тихановська, яка фактично перемогла на президентських виборах у Білорусі в 2020 році, які Лукашенко сфальсифікував, жорстоко придушивши мирні масові протести, опублікувала черговий твіт у мережі "Х", в якому висловила свою солідарність із Україною.
В своєму дописі вона підтримала рішення українського парламенту від 22 листопада "запровадити санкції проти клану Лукашенка та його військового комплексу".
Вона дипломатично не запитала, чому Верховній Раді знадобилося так багато часу, щоб зробити це, адже союзники України запровадили санкції проти російського та білоруського оборонних секторів набагато раніше.
Поки Лукашенко підкоряється Москві і тримає білоруське населення залізною хваткою, Тихановська та її команда – демократичний уряд Білорусі у вигнанні – ведуть активну кампанію, аби заручитися підтримкою своєї справи і домогтися повалення режиму Лукашенка. Режим донині утримує її чоловіка разом із сотнями білоруських політичних в'язнів у білоруському ГУЛАГу.
Тихановська була абсолютним новачком у політиці – вона несподівано опинилася в центрі політичної уваги після того, як її чоловіка заарештували, і вона висунула замість нього свою кандидатуру на посаду президента Білорусі.
Вимушено перебуваючи у вигнанні, зрозуміло, що спочатку вона була дуже обережною в своїх політичних заявах, у тому числі щодо російсько-українських відносин. Але відтоді, як Росія розпочала повномасштабну війну проти України в лютому 2022 року за активної співпраці з Лукашенком, Тихановська ставала дедалі відвертішою у відстоюванні демократичного європейського самовизначення Білорусі та підтримки України.
У вересні вона заявила в Європарламенті, що без України та Білорусі політичний проєкт Європи не буде завершеним: "Приєднання Білорусі та України до ЄС призведе до остаточного краху імперії зла. Назавжди..."
Зі свого боку, депутати Європарламенту визнали Лукашенка співучасником злочинів, скоєних Росією в Україні.
Але чомусь офіційний Київ продовжує її сторонитися. Президент Зеленський не простягнув їй руку на знак солідарності і не мав що сказати про боротьбу за свободу в сусідній Білорусі.
Я мав честь зустрітися з законно обраною президенткою Білорусі на початку цього місяця на веб-саміті в Лісабоні та взяти в неї інтерв'ю для Kyiv Post. Її позиція була однозначною: вона рішуче підтримує боротьбу українського народу проти російської агресії і розуміє, що без вільної України не може бути вільної Білорусі.
Але очевидно, що дивна відстороненість Києва дається взнаки і завдає їй болю. У своєму останньому твіті вона додала: "Цілеспрямовані міжнародні заходи проти режиму мають вирішальне значення, але ми також потребуємо посилення підтримки білоруського народу, демократичних сил і громадянського суспільства в нашій боротьбі за свободу".
То що ж стоїть за такою незрозумілою поведінкою Києва щодо демократичних сил сусідньої країни, які прагнуть свободи та звільнення від російського домінування? Якісь кулуарні домовленості з Лукашенком? Гроші, бізнес, взаємна вигода, військові чинники?
Можливо, до 2022 року – так, але чому таке ставлення до Білорусі продовжується сьогодні? Звісно ж, не через наївну віру в те, що можна мати якісь справи з маріонеткою Москви, яка дозволила своїй країні стати плацдармом для російських збройних сил, попросила розмістити на своїй території російську тактичну ядерну зброю і жорстокими репресіями придушує свободу в себе вдома, щоб зберегти контроль?
І наостанок ще одна думка. Цього тижня Україна відзначає 10-ту річницю протестів на Євромайдані, які переросли в Революцію Гідності. Одним із перших демократичних мучеників, розстріляних тоді, був білоруський прихильник України Михайло Жизневський. Біло-червоно-білий білоруський національний прапор досі відзначає місце його загибелі на вулиці Грушевського в Києві. І білоруські добровольці сьогодні воюють пліч-о-пліч з українцями проти російських окупантів.
Фото Михайла Жизневського
Було дуже зворушливо бачити, як 21 листопада в Києві президент Зеленський поклав вінок до пам'ятника загиблим на Євромайдані у супроводі президента Молдови Майї Санду. Але я не міг позбутися думки: наскільки сильнішим був би цей образ для всього світу, якби поруч із ними була Тихановська – обрана президентка Білорусі?
Мене досі дивує, чому Санду офіційно прийняла Тихановську в Кишиневі, а Зеленський не привітав її в Києві. Ми маємо право знати.
