ПОГЛЯД: Нудьга тиранії

Свобода тісно пов’язана з гідністю, окрім того вона має простий характер, що робить її менш обтяжливою, ніж тиранія. Це цілком вагома причина, щоб обирати свободу.

Існує низка суттєвих причин, через які автократичні режими зазвичай не отримують тієї підтримки, якої вони прагнуть. Існує багатостолітня практика написання книг, які розповідають нам про переваги свободи. Дві з половиною тисячі років тому Фукідід розповів нам про те, як Перікл виголошував свою похоронну промову в Афінах, закликаючи громадян плекати ідею рівності перед законом. Брошури, якими можна заповнити цілі бібліотеки, почали надходити від більш сучасних письменників, таких як Ісайя Берлін, який попереджав про жахи державного планування у своїй книзі 1944 року «Дорога до кріпацтва».

Проте багато хто з цих авторів не вказують на те, що найпростіша причина, через яку диктатури не подобаються більшості людей, полягає в тому, що вони просто нудні.

Подивіться, як натовп вітає Збройні Сили України з поверненням у Херсон.  Цілком помітно, що більшість із цих людей просто щасливі повернутися в Україну. Дехто, можливо, міркує дещо більш політично глибоко про те, як добре знову опинитися в сфері дії українського законодавства та врядування. Але я також підозрюю, що більшість людей вітали повернення ЗСУ, тому що вони раді були позбутися тієї гнітючої хмари, яка нависає над кожною державною системою, що передбачає придушення вільної думки.

Я ніколи не був у місті, звільненому українськими силами від окупаційної влади, але я перебував  у двох країнах в той час, коли комуністична диктатура або відмовилася від своєї монополії на владу, або остаточно втратила владу, і я на власні очі бачив, як ця темна тоталітарна хмара може розсіятися за лічені години. У деяких аспектах це дійсно схоже на визвольну військову силу, яка проходить через країну та скидає правлячу владу.

Перший раз я спостерігав це у Польщі. Молодим 21-річним студентом я був там в січні 1989 року того вечора, коли генерал Войцех Ярузельський, на той час лідер комуністичної партії, оголосив, що розпочинаються переговори про припинення монополії комуністів на владу. Вони також погодились співпрацювати з Лехом Валенсою і легалізувати профспілку «Солідарність», яка того часу була ключовим чинником руху країни до системи вільного ринку.

Насправді, чесно кажучи, я не дуже багато пам’ятаю з того виступу. Причиною тому хороша польська горілка, яку я пив із друзями в студентському гуртожитку. Телевізор мерехтів у кутку, видаючи звичні прямі трансляції засідань партійних комітетів упереміж із відео щасливих громадян на мостах чи в полях, які раділи з приводу перевиконання п’ятирічного плану. Зрозуміло, що я не дуже зацікавлено спостерігав картинки на екрані.

Але коли Ярузельський зробив ту заяву – яка, на перший погляд, не виглядала чіткою заявою серед загальної партійно-комуністичної балаканини – наслідки були настільки ж глибокими, наскільки й очевидними. Він, по суті, спровокував кінець Східного блоку. Хоча на той момент ми не знали, як далеко це врешті-решт зайде, прихований потенціал його рішення став очевидним одразу.

Наступного ранку, коли я блукав вулицями, атмосфера відчутно змінилася. Я б не сказав, що була фестивальна атмосфера. Але ніби розвіялася задушлива хмара, від якої було важко дихати. Люди розмовляли вільно та безтурботно, чого я раніше не спостерігав. Час обережності і косих поглядів минув.

Через рік, коли я прибув до Монголії 31 липня 1990 року, через два дні після перших вільних виборів у цій країні після 69 років комуністичного режиму, я побачив те саме. Не було сумніву, що тінь авторитаризму все ще нависала. Один із нас, групи з чотирьох студентів, якій вдалося пробитися в країну, щоб зібрати зоологічні зразки після п’яти років наполегливості, спробував сфотографувати групу монголів, які зібралися навколо шахової дошки та робили ставки на переможця. Можливо, все ще побоюючись таємної поліції, вони побачили об’єктив, грубо вилаялись і втекли, розкидавши дошку та шахові фігури по всій вулиці. Але в той же час вулиця гула від вільних розмов і рясніла усміхненими обличчями.

Всього за кілька днів демократія повернула життєрадісність людям. Під час нашої експедиції керівник кафедри біологічних наук Університету Улан-Батора Ганзуріг, високий довготелесий еколог, який проголосував за крихітну нову Монгольську партію зелених, витратив багато часу, висміюючи Дембурена, декана природничих наук і давнього, переконаного комуніста з партбілетом. За старих часів Ганцуріг опинився б у в’язниці, але тепер у нього був шанс трохи посміятися.

Через тиждень або два, впродовж яких його постійно дражнили, навіть Дембурен почав розслаблятися, відкидати свої жорсткі комуністичні погляди та ставитися до життя трохи менш серйозно. Він навіть почав усміхатися, коли розумів, що його знову очікує жарт. Мені тоді вперше здалося, що попри всю складну політичну філософію, економічні аргументи та соціологічний аналіз головна проблема диктатур полягає в тому, що вони надзвичайно нудні. І потрібен лише день, можливо, тиждень у випадку Дембурена, щоб людяність і життєрадість повернулися, коли диктатура впала.

Якщо понурість диктатури може так швидко зникнути, це не може бути спричинено інституційними механізмами, оскільки для їх демонтажу потрібен час. Це не може бути результатом змін політичної системи, тому що принаймні в Польщі в ніч після заяви Ярузельського комуністи все ще були при владі. Так що ж являє собою ця аура репресій?

Насправді я не думаю, що для з’ясування цього потрібна ціла фаланга університетських професорів. Будь-яка політична система, яка прагне нав’язати населенню певний світогляд, не може терпіти інакомислення, і через цей простий факт вона прагне передбачуваності. Але найкращі речі у людському світі непередбачувані. Знущальний жарт, насмішки над політиками, різка образа, обурливий прояв індивідуалізму в дикій зачісці чи божевільній ідеї. Ці речі вносять різноманітність у життя та руйнують його монотонність. Але оскільки вони загрожують «розхитати човен», диктатори їх терпіти не можуть. Отже, автократії, прагнучи стримати людство в покорі, використовують усі засоби, щоб придушити ці вирази творчої людської натури. Результат – надзвичайний рівень нудьги.

Не варто бути занадто ідеалістичними. Якщо я створю політичну партію, яка прагнутиме ув’язнити нашого короля та розпочати революцію у Великій Британії, я, скоріш за все, приверну до себе певний інтерес. Можливо, навіть інтерес досить негативного характеру з боку держави. Але, попри все, у політичних та економічних системах, де люди можуть вільно висловлювати погляди, критикуючи будь-яку політику уряду, у суспільстві загалом формується волелюбна культура.

Це відчуття свободи пронизує всі аспекти життя спільноти, від прапорів, які люди вивішують біля своїх будинків, до речей, які вони можуть безпечно виголошувати на вулицях, до критики, яку вони можуть відкрито висловлювати щодо своїх лідерів. Цей простий, нічим не обмежений дух людського дискурсу ширяє вільно. Ось чому, якщо центр диктатури демонтований або навіть оголошує про свій намір самоусунутись, як це зробив Ярузельський, відчуття звільнення охоплює людей дуже швидко. Те саме ми бачимо, коли військові сили витісняють загарбників з рідної землі.

Неможливо переоцінити, наскільки це важливо для стану всього людства та щастя окремих людей. Навіть якби можна було вибудувати цілі політичні та економічні структури, здатні виправдати той чи інший тип авторитарного режиму, ми повинні були б із задоволенням відкинути їх усі єдино на тій підставі, що вони роблять людей схильними до рабства та нещасними, незалежно від того, наскільки переконливими видавались би інтелектуальні аргументи на користь такої системи.

Дивно, чому люди не говорять про це частіше. Я підозрюю, тому, що це здається легковажним. Якби ви сказали Карлу Марксу: «Слухай, Карл, твій «Капітал» – хороша книжка, мені подобаються твої аргументи, і я впевнений, що представникам робітничого класу від неї буде користь. Але за цієї вашої новомодної комуністичної системи я можу порівнювати вождя з салатом, не потрапивши до в’язниці? Ось це головне, Карл», – це могло б видатися дещо дурнуватим.

Ми недооцінюємо, наскільки важливі прості уявлення про щастя та свободу для людського розуму при оцінці та судженні щодо сприятливості політичних систем. Ми повинні бути впевнені в тому, що частіше будуть застосовуватись саме ці критерії  під час такої оцінки. Легковажність вільних умів куди краща, ніж нудьга тиранії.

Чарльз Кокелл, професор астробіології Единбурзького університету.

Оригінал англійською тут