У підлітковому віці я любила грати в «Шибеницю». Під час однієї гри я кинула виклик своїм закордонним товаришам, запропонувавши їм відгадати назву мого рідного міста. Перспектива правильно написати чотири літери не здавалась доволі реальною, але насправді це виявилась для друзів на диво непростим завданням.
Лише три з чотирьох літер – К, И, В – змогли відгадати діти та вчителька, що зрештою змусило мене відкрити четверту літеру – Ї.
«Київ. Відповідь – Київ, а я киянка», – заявила я з переможною посмішкою на вустах.
«Ні, це помилка. Місто називається Киев», – заперечила вчителька, наполягаючи на тому, що я неправильно написала назву власного рідного міста. Врешті я змушена була вдатися до пояснень, що «Київ» – це українське написання назви мого міста, а «Киев» – російське.
«Ніколи такого не чула. Ти точно впевнена, що це правильно?» – перепитала вона.
«Так, я цілком впевнена», – відповіла я, усвідомлюючи, що саме означало це «точно» в цьому контексті. Зрештою, я виросла на контенті BBC.
Йшов 2004 рік, і за кордоном ще майже ніхто й нічого не знав про Україну, українців чи українську мову. Такі люди, як я, здавалися екзотикою, вихідцями з цього дивного й різношерстого східноєвропейського прошарку пролетарських сімей, що раптово натрапили на великі гроші. Насправді не мало значення, з якої саме країни цього блоку ти походив – аутсайдери бачили в тобі таку собі росіянку – можливо, з певними відмінностями, але точно не в мовній сфері.
Вісімнадцять років потому, коли Україна потрапила на перші шпальти всіх світових газет, можна було б подумати, що таке ставлення давно вже відійшло в небуття.
Проте реальність виявляється дещо іншою.
Цього літа мені довелось пояснювати грецькому офіціанту, що українська мова не те саме, що російська. Він палко намагався довести протилежне, запевняючи мене, що українська та російська – то одна мова, бо Україна й Росія колись були однією державою. Схоже, мої аргументи, що це не так, до його свідомості не дійшли.
Врешті він просто пішов, сподіваючись на те, що я все одно залишу йому чайові. Хочу зазначити, що його сподівання були марними.
Як українка, я звикла до таких діалогів. Якщо закрити очі на те, що ця розмова відбулась у воєнний час, цей епізод навряд чи застав мене зненацька – так само, як і необхідність відповідати на постійне запитання «а чим саме відрізняються українська та російська мови?». Таке враження, що я маю обчислити різницю й негайно дати відповідь у відсотках.
Отож, якою буде моя відповідь: 20 %? 40 %? 80 %? 91,75 %?
І чому ніхто й ніколи не просить обчислити лінгвістичну різницю між данською та шведською; між нідерландською та німецькою; між французькою та італійською; між польською і словацькою? Хіба здоровий глузд не підказує, що хоча вони належать до однієї мовної групи, вони просто різні?
Звісно, ці дивні розмови та запитання виникають не лише через сприйняття України та всього українського як чогось екзотичного. Так, одна жінка була щиро вражена тим, що тривалість польоту зі Швейцарії до Сполученого Королівства виявилась такою ж, як тривалість польоту в Україну. Але така ситуація складається не в останню чергу і через російський шовінізм та пропаганду, які зробили все можливе для того, щоб світ сприймав Україну як недолугого молодшого брата Росії з якоюсь дурнуватою мовою.
І, на жаль, серед іншого й через багаторічну бездіяльність самої України – оскільки український голос за кордоном майже не чули до 2014 року, коли Росія вперше вдерлась в незалежну Україну.
Часто українські посольства, які, окрім діаспор, були єдиним джерелом інформації про Україну за кордоном, робили занадто мало для популяризації України як держави, яка має що запропонувати світові, окрім нашого традиційного «культурного експорту» у вигляді поезій Тараса Шевченка та гопака. Запропонувати щось таке, чим українці захоплюються самі, не задаючись питаннями про те, а чи не було б це так само цікаво й іноземній аудиторії, особливо молоді.
Приватні особи, які працювали або навчалися за кордоном, довгий час були радше винятком, ніж правилом. Попри те, що вони виконували свою роль, пояснюючи іноземцям, що таке Україна, чим вона відрізняється від своїх сусідів і чому ця відмінність важлива, включно з мовними аспектами, усього цього було недостатньо, щоб охопити широкі кола людей за кордоном.
З огляду на те, що 9 листопада Україна святкувала День української писемності та мови, та пам’ятаючи, що наша держава все ще бореться з росіянами як на полі бою, так і в інформаційній сфері, стає зрозумілим, що прагнення України популяризувати свою ідентичність – у тому числі й мовну – за кордоном ще далеко від досягнення кінцевої мети.
Дійсно, з 2014 року змінилось багато речей. З’явилася низка нових медіаініціатив, у тому числі тих, що фінансуються урядом, і всі вони намагаються донести світові інформацію про Україну в більш сучасному, модному та актуальному форматі.
Серед них і Ukraine.ua – офіційний акаунт України в інстаграм, який наразі має 1 мільйон підписників і є третім за популярністю обліковим записом країни після Австралії та Нової Зеландії.
Однак потрібно робити набагато більше для того, щоб українська мова в очах більшості була відокремлена від російської, і українці мають взяти на себе відповідальність за цей процес.
Українські посольства, особливо в державах, які традиційно підтримують більш дружні стосунки з Росією, або посольства, що не знаходяться в країнах Заходу, повинні працювати ще активніше й не боятися бути менш формальними і діяти більш сучасно і «круто». Те саме стосується й інших українських організацій. Врешті, дії пересічних людей також мають тут величезне значення.
Багато українських блогерів, що раніше говорили російською, перейшли на українську мову відразу після 24 лютого. Вони є чудовим прикладом для тих українців, яким важко щодня користуватися українською, принаймні публічно – навіть якщо вони і патріоти своєї країни.
Або складно бути активними у соціальних мережах.
Коли я грала в «Шибеницю» зі своїми закордонними друзями, соціальних мереж ще не існувало. Інакше я б точно написала докладний пост про те, чому українська – не російська.
Сьогодні ми маємо всі необхідні інструменти. Це просто питання особистого вибору, чи бажаєте ви витрачати свій час на те, щоб інформувати інших про свою країну та мову.
Отже, чому б не робити це?
Погляди, висловленні в статті, належать автору і можуть не збігатися з поглядами Kyiv Post.
Оригінал англійською тут
