Я мчуся в швидкісному потязі Київ-Луцьк, через чотири години виходжу на станції Здолбунів. Мене має зустріти мій тато. Він іде до армії. І я їду, щоб зустрітися з ним перед початком його служби.
За два роки війни вже розвіялися ті дитячі ілюзії, що от-от, і трапиться диво – все це закінчиться, і ми будемо жити, як раніше. Ні, так не буде. І це другий найдорожчий мені чоловік, який іде на службу в українське військо.
Першим був мій вже колишній чоловік Андрій: у 2022-му він вирішив піти на службу, бо йому було важко залишатися просто цивільним фотографом. Зараз він прес-офіцер, ми розлучились, але це була частина мого життя, яку я не викину. Це вже моя персональна історія під час війни.
А зараз мій тато йде на службу. І це вже інше. Якщо у 2022-му я ридала, коли почула від чоловіка слова “Я йду в армію”, то зараз розумію, що пишаюся тим, що в цей надважкий період мій тато йде воювати. Я пишаюся його сміливістю і, попри його вік, готовністю прийняти свій шлях. Я дуже сподіваюся, що його служба буде йому під силу, що з ним все буде добре.
Сьогодні українці переживають такі зміни в родині мало не щодня. І вони не знають, що буде далі. Ми можемо лише вірити в краще, лише бути підтримкою.
Тато для мене з самого дитинства був захисником, найсильнішим, найкращим, найрозумнішим від всіх. Він для мене в дитинстві був таким, як Залужний для українського народу.
Та зараз у нашому війську і в нашому суспільстві новий етап. Ми маємо подорослішати. Те, що переживають українці зараз, можуть зрозуміти тільки українці. Ніхто не може перебрати на себе відповідальність за хід війни.
Та ніхто й не погодиться воювати за чужі землі (якщо тільки це не добровольці з армій інших країн, яким я низько вклоняюсь за їхню прихильність і підтримку).
І що означає особисто для мене подорослішати – так це прийняти реальність такою, якою вона є. Прийшов час моєму татові піти на службу. Я підтримую його, як можу. Ми зараз проводимо час разом, багато спілкуємося, фокусуємо нашу увагу на моменті.
Поки тато займається збором та оформленням документів, у нього є трохи часу для мене й близьких. Після двох років війни я можу точно сказати, що не можу зараз собі дозволити емоційних сплесків, переживань. Не хочу щось вигадувати чи фантазувати на тему “а як це буде?”.
Це і є моє дорослішання – прийняти реальність без ілюзій. Приймати те, що приносить сьогоднішній день і бачити в цьому подарунок.
Зустріч із батьком для мене - це вже величезна радість, бо за час війни ми не мали можливості часто зустрічатися. Його робота була пов’язана з промисловим підприємством, яке він не міг просто так покинути, коли йому було би зручно.
Він був буквально прив’язаний до роботи, завжди на дзвінку, бо всі аварійні ситуації вирішував він. А це величезне підприємство, де немає права на помилку чи зволікання. Тому до війни ми традиційно зустрічалися Дні народження, на Великдень чи Різдво, під час літньої відпустки.
А з початку війни ми бачилися всього раз – минулого року, коли я приїхала до батька на Великдень. Тому зараз, на новому етапі його життя я намагаюся зібратися з думками, нервами й силами, щоб підтримувати його, як можу.
Мій досвід волонтерства стане мені в пригоді, якщо буде потрібно чимось допомогти. За моїми спостереженнями, волонтерство зараз змінилося тому, що майже в кожній сім’ї є хтось, хто служить, і люди збирають кошти буквально для своїх: родичів, коханих, близьких друзів.
Бо це вже факт – війна зайшла в дім майже кожного українця: через близьких, хто там служить, через близьких, які там загинули, через тих, хто повернувся з фронту, через тих, хто служить ще з 2014 року (ох, як ми їх зараз розуміємо!).
Тому й збирати стає важче, бо всі починають збирати кошти «точково» – на той підрозділ, де служать свої. Це і правильно з одного боку, а з іншого – боляче бачити, як дружина військового буквально кричить у соцмережах про свій збір для чоловіка в Бахмуті, а збір рухається повільно, бо люди з її кола просто не спроможні постійно скидати донати.
На мою думку, в цьому випадку потрібно змінювати алгоритм зборів і донатів. Має прокинутися креативне начало нашого суспільства.
Тому люди починають вигадувати щось – малювати на зброї, шукати прапори з підписами Залужного чи Буданова, долучати артистів, спортсменів, зірок… Бо простий заклик у Фейсбуці чи Інстаграм вже не спрацює.
Таких зборів – мільйон, і наша увага розпорошена безліччю запитів на збір. І сльози нам теж не допоможуть – ми перенасичені нещастям і горем нашого народу, ми майже кожного дня бачимо в соцмережах трагічні новини про поранення чи загибель наших військових.
Це захисна функція людської психіки – адаптуватися до таких умов. І це я кажу про тил, а що тоді казати про психічний стан наших бійців?
Часу на сумніви та сльози в нас немає – нам потрібен результат. Тому перед своїм концертом я взяла один з таких зборів для однієї сім’ї, яку знав мій друг. Я вирішила їм якось допомогти.
Перед виступом зробила лоти: марки Укрпошти з моїми світлинами, присвячені виходу нового синглу Mari Cheba “Тягне”. А також попросила когось розписати РПВ.
Шукали серед друзів – усі були зайняті, а зголосилася допомогти дружина військового, якій ми колись теж робили благодійний виступ в Ірпені разом з українським письменником Любко Дерешем у 2022-му… Бо вона розуміє, що таке терміновий збір для чоловіка на фронті. Вона робить такі самі.
І стикається з нестачею уваги до її зборів тієї кількості людей, яка їй потрібна. Вона не публічна, вона знає лише своїх друзів, родичів, сусідів, батьків дітей у школі в кращому випадку… Але якби війна не виставила їй такі суми, вона б і не просила ні в кого нічого.
На концерті ми зібрали 56 тисяч гривень, і це підштовхнуло збір. І якимось дивом цей збір закрився набагато швидше. Для Юлії та її чоловіка це було справжнє диво – незнайомі їм люди допомогли їм гуртом просто так.
А в мене питання до нас, українців: чи можете ви стати дивом для незнайомої сім’ї просто так? Так, можете, якщо зможете об’єднатися навколо якоїсь креативної ідеї…
Зараз я пишу це в селі П’ятигори на Рівненщині. Ми зараз у татовому будинку, в якому він народився. Зараз ми з ним ніби на новому витку долі, і я хочу вірити, що долею можна керувати своїми руками.
А також я вірю, що “дорогу здолає той, хто йде”. Цей шлях вже не просто мій чи мого батька. Це шлях усього мого народу, і ми його маленька частина. Ми маємо рухатися спільно, одностайно, заодно.
