Через два роки після того, як війська Путіна рушили на Київ з метою захоплення всієї України, я асоціюю всю війну в основному з історіями, які я почув на десятках зустрічей під час роботи в українському офісі GLOBSEC.
Ми розмовляли з саперами, людьми, які шукають викрадених українських дітей, жінками-бійцями, протезистами, реабілітаційними медсестрами та інвесторами в майбутнє відновлення зруйнованої країни.
Деякі з побачених мною очей і краєвидів, мабуть, ніколи не зітруться з моєї пам'яті.
Я зустрівся з Олегом Сенцовим, всесвітньо відомим українським режисером і активістом, який провів 5 років у російській в'язниці після того, як росіяни окупували Крим у 2014 році, а зараз бореться з окупантами на передовій, біля головного військового шпиталю в Києві.
Кількома днями раніше він ледь не загинув у бою з російськими військами і був змушений на деякий час залишити окопи через численні поранення. Його очі нагадали мені про рани на тілах і душах людей на фронті, які залишить по собі ця війна. Олег - міцний, сильний чоловік, але його погляд несе в собі жах страждань і звикання до постійної присутності смерті, яку йому довелося прийняти в своєму житті, щоб вижити. Як би він не намагався, шматочок його розірваної душі, який він відчув через весь той жах, що йому довелося пережити, ймовірно, ніколи не повернеться назад. Працюючи над звітом про посттравматичний стресовий розлад, ми почули багато свідчень про розірвані таким чином душі. І мова йшла не лише про солдатів, а й про волонтерів, лікарів, людей, які ведуть переговори про обмін полоненими, та їхніх родичів. Погляд Олега є для мене символом мільйонів людей, які будуть уражені травмою поколінь цієї війни і потребуватимуть концентрованої допомоги протягом наступних десятиліть, щоб українське суспільство змогло зцілитися.
Я познайомився з Аліною Михайловою минулої осені на конференції в Києві. Її наречений, Дмитро Коцюбайло на прізвисько Да Вінчі, був одним із найвідоміших героїв України, який загинув під Бахмутом у березні минулого року. Коли Аліна говорила, у половини людей в залі були сльози на очах. "Як я можу з нетерпінням чекати закінчення війни, коли того, кого я любила і люблю, не буде поруч зі мною в цей день...". Аліна стояла біля витоків створення батальйону "Вовки Да Вінчі" і сьогодні допомагає набирати добровольців. Її рішучий, але сповнений сліз погляд нагадує мені про всіх людей, які втратили близьких, яких ніхто не поверне. Навіть якщо завтра замовкнуть гармати, ці рани залишаться назавжди, і після війни вони стануть причиною процесу притягнення до відповідальності та покарання агресора всіма доступними засобами.
Третя пара очей належить моїй українській сестрі. Так звати Марію Мезенцеву, депутатки українського парламенту з Харкова. Я написав їй два роки тому своє перше повідомлення після оголошення про початок атаки на Київ. Її ім'я було в списку ключових осіб, яких російські окупанти мали ліквідувати під час захоплення центрів влади. Марія очолила першу делегацію українських посадовців до Словаччини в березні 2022 року, і після зустрічей з президентом, прем'єр-міністром та спікером парламенту допомогла налагодити міцний зв'язок між нашими країнами. Для мене її очі - символ незламності та цілковитої відданості справі. Готовності поставити все на карту заради країни та цінностей свободи і демократії. Готовності, яку ми повинні брати за приклад у тих частинах світу, де ми сприймаємо її як належне.
За останні кілька років Київ і Україна стали близькими моєму серцю. Я знаю більше про речі, про які раніше знав лише з книжок та фільмів. Перебування в центрі історичної боротьби країни, яка намагається розповісти власну історію, навчило мене багато чому про людей і про себе. Наприклад, це змусило мене замислитися над тим, коли варто намагатися зрозуміти і погодитися з кимось, а коли - протистояти йому всіма силами. І відтепер, коли я вирішуватиму, що робити чи не робити, я намагатимусь діяти так, щоб витримати погляд усіх цих пар очей.
Цей текст спочатку був виданий словацькою мовою у щоденній газеті "SME".
