Путін зупиниться там, де його зупинять. Цей точний вислів знайшов своє наочне підтвердження минулого тижня, коли Росія мусила дати задню щодо виходу із зернової угоди.
Російська держава втрачає монополію на насильницькі дії стосовно своїх громадян, ознаки кризи еліт проявляються все більш чітко, випукло, а найголовніше – публічно.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Ці дві теми стали предметом щотижневого аналізу експертів проекту Інформаційна оборона.
Путін зупиниться там, де його зупинять
Починаючи з 2014 року керівництво України доводило західним партнерам: Путін розуміє лише мову сили, він зупиниться там, де його зупинять або дипломати, або військові.
До 24 лютого західні партнери України вважали цей підхід рецидивом Холодної війни та проводили політику умиротворення. Ціна, яку Україна заплатила за неї до початку повномасштабної російської агресії, відома – анексований Росією Крим, інспірований кремлем збройний конфлікт на Донбасі та створені на території нашої держави терористичні «Л/ДНР».
Початок повномасштабної російської агресії багато що змінив у світогляді лідерів західних демократій. Багато що, але не все і не відразу. Головними причинами цих змін були не дипломати і політики, а військові ЗСУ, які вже неодноразово примушували Путіна до так званих «жестів доброї волі», як це було під Києвом, на Харківщині та острові Зміїному.
І все ж, попри такі вимушені радикальні рішення щодо звільнення тимчасово окупованих українських територій, російському диктатору довгий час вдавалося зберігати гарну мину при поганій грі.
Ситуація докорінними чином змінилася минулого тижня. Після блискучої операції надводних безпілотників та дронів у Севастопольській бухті, коли були пошкоджені декілька російських військових кораблів, у тому числі черговий флагман ЧФ «Адмірал Макаров», Путін вирішив під надуманими приводами демонстративно вийти з зернової угоди.
Напевне, тактика шантажу в крові російських можновладців. Але чи не вперше вона не спрацювала, а Путін отримав жорстку відсіч не лише на полі бою в Україні, не лише від українських дипломатів, а й від тих політиків, яких він вважав ледь не своїми партнерами. Туреччина та Україна синхронно та скоординовано заявили: кораблі з українським зерном під охороною турецьких кораблів і надалі будуть проходити узгодженим морським коридором.
Росія постала перед вибором із двох альтернатив, кожна з яких лише погіршувала її геополітичне, та й військове становище.
Перша альтернатива, яка полягала в атаці та у затриманні караванів з українським зерном, призводила до неминучої ескалації конфлікту та до прямого військового протистояння з Туреччиною, яка є членом НАТО.
Руйнувалися й інші підкилимні дипломатичні комбінації за участі вже визнаного світом посередника – турецького президента Реджепа Ердогана. Також все більш примарними ставали надії на проведення хоч у чомусь успішних для Росії мирних переговорів.
Друга альтернатива передбачала відмову від власних слів російського диктатора та продовження участі в зерновій угоді. Зрозуміло, що це також мало, м’яко кажучи, не дуже добрі наслідки для путінського режиму.
Останнім часом російська пропаганда вже не встигала за вивертами політики Кремля. Вона так і не змогла доступно пояснити російським підданим доцільність «жестів доброї волі». А ура-патріоти вже втомилися закликати Путіна до посилення агресії проти України.
У світовій геополітичній грі Путін чи не вперше публічно продемонстрував свою слабкість та дав задній хід. До речі, за свідченнями німецького фельдмаршала Ґудеріана, якби в 1936 році французи дали відсіч німецьким військам, які вторглися до демілітаризованої Рурської області, то це призвело би до краху гітлерівської Німеччини.
Закладений ще один камінчик у поразку путінського режиму, подальшу демілітаризацію та денуклеарізацію Росії. Перемога без сумніву буде, і не в далекій, а в середньостроковій перспективі.
Криза російських еліт стає публічною
Як правило, авторитаризм тримається на постаті вождя, який одночасно є балансом впливу і стримуючим елементом для різних елітних груп, а всі внутрішні конфлікти між елітами вирішуються підкилимно і непублічно. І лише у разі надзвичайного загострення населення з подивом дізнавалося, що найкращий друг радянських піонерів був шпіоном, який працював ледь не на всі розвідки світу.
До останнього часу, майже за класичним сценарієм, функціонував і російський авторитарний режим на чолі з Путіним. Але російсько-українська війна серйозно загострила протиріччя між різними групами впливу політичного класу і конфлікт став публічним.
У боротьбі проти російського генералітету об’єдналися персони, яких ще нещодавно було досить важко уявити разом, – кухар Путіна і власник ПВК «Вагнер» Євгеній Пригожин та глава Чечні Рамзан Кадиров. Їх об’єднали принаймні дві речі.
По-перше, це намагання за будь-яку ціну знайти цапа-відбувайла за фактичну поразку Росії, перекласти на нього всю вину, відвівши публічний удар від Путіна.
Сьогодні в російському суспільстві все більше й більше постають класичні питання: хто винен у невдачах в Україні і що робити? Нехай ці питання ще не стоять так гостро, як хотілося би нам, українцям. Але пошуками винуватого росіяни вже займаються з великим завзяттям.
Найбільш прийнятною для цього і зрозумілою для загалу мішенню виявився російський генералітет. Пригожин та Кадиров синхронно почали інформаційну атаку на генерал-полковника Лапіна, звинувативши його в здачі Лиману.
Путін був вимушений піти на порушення неписаного табу, яке не дозволяє виносити на публіку внутрішньоелітні конфлікти, та зняти Лапіна з посади. Йому особисто, пропагандистам, ура-патріотам та простим обивателям була потрібна жертва, і бажано не одна.
Цей серіал із пошуком винних буде продовжуватися. А ми з вами будемо свідками того, як задля свого порятунку Путін буде приносити в жертву чергового генерала або міністра.
По-друге, без сумніву, тимчасовий союз Пригожина та Кадирова базується на зростаючому силовому впливі цих персонажів російської політики, оскільки обидва мають приватні армії: ПВК «Вагнер» та чеченські підрозділи Росгвардії.
Держава є державою, оскільки серед іншого є монополістом на застосування сили та легітимного насильства проти власних громадян. Але російська держава поступово втрачає таку монополію.
Пригожин їздить по виправних колоніях та вербує засуджених до ПВК «Вагнер». В інформаційному просторі ширяться чутки, що вагнерівців готують до бойових дій у Москві нібито з метою придушення виступів військових.
Чечня взагалі є особливим анклавом Росії, а Кадирова вже давно звинувачували у вбивствах політичних опонентів Путіна, зокрема Бориса Нємцова.
Втрата монополії на насильство руйнує російську державність, яка все більше перетворюється на особисте володіння Путіна, сприяє розпаду РФ на окремі території. Здається, Росія повертається на 500 років назад, у часи Івана Грозного, коли її майже зруйнувала опричнина.
***
Кризові явища все більше набирають обертів, стають публічними і незворотними.
Це, своєю чергою призведе до неминучого краху путінського режиму, який буде спричинений насамперед перемогами ЗСУ.
Погляди, висловлені в статті, належать автору і не обов’язково збігаються з поглядами Kyiv Post.
