Колишній народний депутат України Єгор Фірсов наразі працює військовим парамедиком на Донеччині. Він ділиться цією історією з передової, де російські війська саме зосередили свої сили.
— Де ви працювали до війни?
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
— На шахті в Селідововому, на вугільнозбиральному комбайні.
— На шахті?!
— Ну, так. А чого ви так дивуєтесь? Зі мною також працювали Саня й Едік. Але Саня був прохідником.
Я дивлюся на Костю, якому лише на кілька років більше за мої тридцять три, і не можу повірити в те, що обіч мене сидить і чистить рушницю шахтар. Я сам родом із Донеччини, але при слові «шахтар» у мене перед очима чомусь спливає образ чоловіка поважного віку – приблизно однолітка мого батька – із сильними руками, але ще з радянськими переконаннями про те, що держава йому завжди щось винна. Також на думку спадає одразу стереотип про те, що «Донбас годує всю Україну».
У 2014 році більшість шахтарів зайняли пасивну позицію. На проукраїнських мітингах ми їх не бачили. Ми не бачили, як вони зі зброєю в руках боронили країну. Здебільшого вони просто сиділи вдома і критикували нову владу в Києві
У моїй бригаді, батальйони якої дислокуються на всій лінії фронту Донеччини, я познайомився з кількома десятками шахтарів. Саме завдяки їм я іншими очима поглянув на людей цієї професії.
Коли в травні я приїхав в Авдіївку працювати парамедиком в 110-тій бригаді ЗСУ, солдати, яких я тут зустрічав, мали різні професії: були там і трактористи, і вчителі, і водії, й айтішники. Я тоді подумав, що для нас це по-справжньому народна війна, у якій воюють усі, а не тільки професійні військові. Проте шахтарів я тоді не зустрічав. Тому побачивши їх у лавах територіальної оборони, я приємно здивувався. Значить на фронті є шахтарі, які б’ються, захищаючи свої домівки.
Великим здивуванням стало також те, що не такі вже вони були і старі: переважно всі вони були моїми однолітками, років 30–40 або трохи старше.
І чергове приємне відкриття – усі вони, як і я, прийшли до військкоматів добровільно, не чекаючи на повістку. Проте завжди існувало у нас уявлення, що Донбас – це проросійський регіон. Насправді ж це міф, створений росіянами та їхніми агентами впливу в українській політиці. Якщо проаналізувати соціологічні опитування, які проводилися за часів незалежності України з 1991 року, стає очевидним, що жителі регіону ніколи не вважали себе росіянами, а тримались скоріш радянської ідеології, міфів та наративів, які їм здавна нав’язували місцеві еліти.
Тобто Донбас ніколи не був проросійським, але донедавна був-таки прорадянським. Більшість тих, хто підтримував «російську весну» 2014 року, асоціювали Росію з Радянським Союзом, не розуміючи того, що капіталістична олігархічна Росія має мало спільного з їхніми теплими спогадами про ковбасу «за 2.20 рублів за кіло».
Події 24 лютого для багатьох стали переломними. Тривожним дзвіночком для стало те, що російські снаряди почали вибухати біля будинків жителів Донбасу.
«4 березня розбомбили дім моєї матері в Первомайську. Я до того не підтримував Майдан 2014 року. Я був переконаний, що війна на Донбасі комусь вигідна. Що деякою мірою винні обидві сторони. Але коли Росія, «братська країна», принесла війну в мій дім, у перший день я просто не міг у це повірити. Тож я пішов записуватись до місцевого добровольчого батальйону, щоб отримати зброю та почати відстрілювати цих покидьків», – згадує Юрій історію власної «українізації».
До 24 лютого 2022 року він працював на шахті «Покровська», а зараз служить у нашій частині військ територіальної оборони.
Шахтарі на війні – реальна сила. Необхідність щодня ризикувати своїм життям на робочому місці зробила їх загартованими та витривалими. Небезпека для них – то звична справа.
Опинившись у навчальному підрозділі, ми відпрацьовували тактичні завдання: доводилося дуже швидко пересуватися з гвинтівками та змінювати положення для стрільби.
Разом зі мною цю техніку відпрацьовували ще четверо солдатів; двоє з них були шахтарями із Селидова.
Я бачив, що завдання непросте з точки зору фізичної витривалості. На тобі і бронежилет, і шолом, і тактичний жилет, і все це важить близько 15 кілограмів. Необхідно бігти і швидко маневрувати на дистанції в 150 метрів. Температура повітря – 35 градусів. Фізична форма хлопців натякала на те, що вони зовсім не атлети і, дивлячись на їхні животи, я почав сумніватися в тому, що вони взагалі зможуть пробігти дистанцію. Але виявилося, що вони готові були дати мені фору. Як вони потім пояснили, війна в чомусь дуже подібна до шахтарської праці. Тут також потрібно багато працювати руками: викопати траншею, побудувати укріплення, відремонтувати машину і, нарешті, просто стріляти. А відбійний молоток набагато важчий за гвинтівку. Ось чому мистецтво війни дається шахтарям легко, і вони вміють це краще за багатьох інших.
Але головне, що робить шахтарів ефективнішими за інших на війні – це почуття спільності. Вони звикли працювати разом, відчувати плече один одного, допомагати та підтримувати один одного під землею, де все залежить від вас і вашого партнера.
Костя був виконуючим обов’язки командира роти. Людина без жодного звання. Але він настільки вправно керував командою, що багато офіцерів не змогли піднятися до його рівня. Це просто той випадок, коли людина вміє віддавати накази, які не викликають питань і виконуються належним чином.
— Як ви це робите? Де ви працювали раніше?
— Де? 24 роки в шахті. Ви не повірите, чого там тільки можна навчитися…
Дисциплінованість і навіть пунктуальність у шахтарів у крові. Якщо ви не прийдете на роботу вчасно або запізнитеся навіть на п’ять хвилин, шахтний ліфт-кліть спуститься під землю без вас. Будь-яка помилка може коштувати власного життя та життя тих, хто працює поруч. Шахта вчить відповідальності за процес, у якому ти береш участь, і безпеку твоїх партнерів. Саме ці якості в армії забезпечують успіх у виконанні бойового завдання.
Агресивна війна, розв’язана Путіним, остаточно сформувала українську політичну націю, адже на фронті пліч-о-пліч воюють російськомовний шахтар і фермер зі Львова. Війна руйнує ті регіональні стереотипи, які були об’єктивно чи штучно створені у свідомості людей, що живуть на сході та заході, один про одного та про себе самих. В окопах немає західників і східняків, а є тільки українці. Це розуміють усі, хто воює в реалі, а не на просторах Фейсбуку. Інакше тут просто не вижити. Інакше Україні не вижити.
Оригінал англійською тут
