Поки в Росії триває мобілізація, історичні будівлі на окупованих територіях України перетворюють на фортеці.
У південно-сибірській республіці Тива, на батьківщині російського міністра оборони Сергія Шойгу, місцева влада почала міняти людей на овець. За кожного мобілізованого його родина отримує живу вівцю, борошно, картоплю, капусту і, звичайно, вугілля для опалення хати взимку. Вугілля тут дуже потрібне, адже Росія досі не спромоглася провести газ у домівки мешканців Тиви, як і багатьох інших автономних областей і республік.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Мобілізація в РФ йде повільно. Ті, кого вже забрали до війська, скаржаться на те, що їм не вистачає військової форми, що годують погано, що вони змушені ночувати в полях, незважаючи на те, що в деяких регіонах вже починаються морози.
Частина новомобілізованих росіян вже потрапила на фронт, дехто навіть у полон. Обіцянки спочатку надати новобранцям військову підготовку не виконуються. Судячи з інтерв’ю, які українські журналісти взяли у полонених новобранців, вони дуже задоволені, що війна для них закінчилася так швидко. Більшість мобілізованих не бажали воювати, але не мали достатньо грошей, щоб втекти до Грузії, Монголії чи Казахстану.
Російська армія в обороні
Вже оголошено про евакуацію російських цивільних фахівців з окупованого Лисичанська (розташованого за 738 км на південний схід від Києва). Російські електрики та будівельники, які приїхали в окупований Сєвєродонецьк (неподалік Лисичанська) відновлювати інфраструктуру, вже виїжджають до Росії. Вони не хочуть потрапити під вогонь української артилерії.
Поки ЗСУ просуваються одночасно на кількох напрямках фронту, російська армія активно готується до оборони. І боєздатність російської армії не можна недооцінювати, адже Росія все ще має набагато більше артилерії, більше танків і літаків, ніж ЗСУ.
На Луганщині російські війська отримали наказ «стояти на смерть». Їм заборонено відступати, тому вони шукають надійні будівлі – такі, які можна перетворити на неприступні фортеці.
Одним із таких місць обрано комплекс обласної психіатричної лікарні у місті Сватове (735 км на південний схід від Києва): десяток старовинних одно- та двоповерхових будівель із товстими цегляними стінами та глибокими підвалами.
До початку бойових дій тут лікувалось понад 500 пацієнтів, за якими доглядали 340 співробітників. Нещодавно військовослужбовці армії РФ виселили пацієнтів лікарні та персонал, що залишався, і почали заповнювати територію боєприпасами та зброєю. Що чекає на виселених із психлікарні пацієнтів, невідомо. Я сумніваюся, що росіяни перевозитимуть пацієнтів у російські лікарні, але зрозуміло, яка доля чекає сам госпітальний комплекс. Його капітально відремонтували за бюджетні кошти лише рік тому, але якщо він стане військовим опорним пунктом, його знищать.
Лікарні знову під ударом
В Україні старовинні, масивні та добре укріплені замки, фортеці та маєтки часто використовувалися як психіатричні лікарні та спеціалізовані інтернати. Така практика походить ще з радянських часів, коли влада хотіла ізолювати психічно хворих громадян від світу здорових. В Росії, де таких замків чи маєтків було менше, психіатричні лікарні зазвичай розміщували на річкових чи озерних островах.
Зараз більшість психіатричних лікарень на окупованих територіях закриті та захоплені російськими військами.
У Харківській області в другій половині вересня під обстрілами росіян опинилося селище Стрілеча. Там лікарі та санітари намагалися евакуювати пацієнтів із психіатричної лікарні. З 600 пацієнтів лише 30 вдалося доправити в безпечне місце, четверо лікарів загинули, двоє пацієнтів були поранені.
Історичні будівлі в епіцентрі битви
Як і в середні віки, російські військові намагаються використовувати старовинні церкви і монастирі як укріплені пункти – не стільки на ознаку своєї віри, скільки через їхні товсті старовинні кам’яні стіни.
Однією з таких фортець російської армії став Свято-Григор’ївський Бізюків монастир у селі Красний Маяк Херсонської області. Незрозуміло, де зараз його ченці, але якби вони залишилися в монастирі, вони, безсумнівно, змогли б додати нові трагічні сторінки до задокументованої історії цього визначного місця.
Монастир був заснований наприкінці XVIII ст. У 1919 році, під час громадянської війни, що слідувала за революцією 1917 року, його захопили бійці Червоної Армії. Вони зробили монастир своєю фортецею, з якої здійснювати набіги на прилеглі села. Червоноармійці тримали монахів у заручниках, знущалися над ними і били. Деяких вбили. Ченці знайшли спосіб таємно повідомити про своє скрутне становище старшину вільних козаків отамана Осауленка, який із сотнею козаків стояв табором у сусідньому місті Бериславі.
Зі своїм невеликим загоном Осауленко несподівано напав на червоноармійців, що стояли у монастирі та навколо нього, яких було до 2 тисяч. Козаки перемогли і вигнали «червоних» з монастиря. Але багато його будівель було зруйновано, а згодом Червона Армія повернулась і вбила всіх ченців.
Під час Другої світової війни німці вивезли монастирські цінності, зокрема церковне срібло, заховане монахами під час революції 1917 року. У 1970-х роках за наказом радянської влади головний собор монастиря був знищений. А в 1990-х роках тут почалися реставраційні роботи. До 2021 року були відбудовані майже триметрові кам’яні стіни навколо монастиря.
Тривалі реставраційні роботи були оплачені коштами, зібраними вірянами по всій Херсонщині. Якщо російські військові знову почнуть стріляти з території монастиря, ЗСУ будуть змушені стріляти у відповідь. Товсті стіни можуть витримати кулі, але навряд чи витримають ракетні удари.
Російські військові цікавляться не тільки старовинними укріпленнями і церковними будівлями, а й антикваріатом, особливо військовим. У звільненому Ізюмі воїни ЗСУ знайшли ящик зі старовинною зброєю, викраденою росіянами з місцевого історичного музею. Військові армії РФ поспішно втікали з Ізюма і, мабуть, просто не встигли забрати свою здобич. Тепер старовинна зброя повернеться до музею.
До музею також повернуться деякі давні релігійні тексти, зокрема Євангеліє, видане коштом гетьмана Мазепи на початку XVIII ст. Раритети сховала в себе вдома кураторка музею Діна Листопад. Зі сльозами на очах і посмішкою на губах вона зараз дає інтерв’ю журналістам, розповідаючи, як їй вдалося врятувати ці безцінні тексти.
Погляди, висловлені в статті, належать автору і не обов’язково збігаються з поглядами Kyiv Post.
Оригінал англійською тут
