Згідно із даними авторитетної Freedom House, починаючи з 2005 року рівень демократії у світі щороку знижувався, тоді як у період із 1974 до 2004 року цей рівень зростав. Про це Семюель Гантінгтон розповідає у своїй знаменитій книзі із назвою «Третя хвиля». На жаль, теперішні часи усе більше нагадують 1930-ті роки, і це змушує багатьох із нас замислитися над тим, чому саме тоді все пішло настільки погано. У 1930-ті найбільшим прихильником диктатури, як відомо, був Адольф Гітлер. Сьогодні цю роль відіграє Володимир Путін. Тому уважне дослідження біографії Гітлера дійсно може розповісти нам дуже багато про Путіна та сучасну Росію.
Найґрунтовнішим дослідженням політичної історії Німеччини періоду між 1933 та 1945 роками є книга німецького історика, професора Норберта Фрая із назвою Der Führerstaat, опублікована у 1987 році. Із кожним роком читачам цієї книжки стає все більш помітним, наскільки схожий Путін на Гітлера.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
І Гітлер, і Путін були здібними політиками, яких спочатку багато хто недооцінював. Обидва прийшли до влади, використовуючи гучні політичні гасла та обіцянки й поступово зміцнювали свою одноосібну владу. Обидва подбали про те, аби правова система та парламент підвладної країни стали нефункціональними ще на ранній стадії їхнього правління. Вони діяли жорстко та швидко, спираючись на три джерела влади: на вулицю (тобто на підтримку широких «народних мас»), на тотальну пропаганду та на політичні репресії проти опозиції.
Їхні економічні стратегії також є дуже схожими. Початково Гітлер декларував прихильність до малого бізнесу, але так само, як і Путін, дуже швидко звернувся за підтримкою до великих бізнесменів (зрозуміло, до тих, хто не був євреєм). Обидва спирались на олігархів і не надто дбали про дрібних підприємців. Вони тривалий час процвітали завдяки економічним здобуткам раннього періоду свого правління, хоча насправді економіка взагалі не надто їх цікавила. Цікавим є те, що обидва диктатори не втратили народної підтримки через економічні невдачі пізнього періоду правління.
1930-ті роки були часом розквіту великого державного регулювання та протекціонізму, тому раннє нормування та контроль над цінами були природними для Німеччини. Примітно, що ні Росія, ні Україна після початку широкомасштабної війни не змушені були вводити нормування чи контроль над цінами, оскільки вільний ринок і сучасна логістика і без цього добре функціонують. І це робить війну дещо менш обтяжливою для населення воюючих країн.
Великим бізнесменам при Гітлері дуже добре жилося, тому вони не виступали проти нього. Те саме можна сказати й про великий бізнес за часів Путіна. Їм точно зараз є що втрачати. Попри те, що під час Другої світової війни авіація країн-союзниць піддавала німецькі міста та розташовані там збройові заводи масованим бомбардуванням, виробництво зброї у Німеччині досягло свого піку в липні 1944 року. Подібно до цього, західні санкції навряд чи призведуть до припинення виробництва зброї в РФ, хоча й можуть суттєво знизити якість цієї зброї та обсяги виробництва.
У своїй промові, в якій він поснював причини нападу Німеччини на Польщу, Гітлер наголошував на тому, що поляки начебто самі своїми «неправильними» діями змусили його розпочати війну. Він мав на увазі відомий інцидент у Глейвіці. Так само Путін стверджував, що не хотів нападати на Україну, але лихі «українські нацисти» змусили його розпочати вторгнення. Фрай пояснює риторику Гітлера тим, що війна була непопулярною в Німеччині в 1939 році, на відміну від 1914 року. Імовірно, що у Кремлі було подібне розуміння не надто схвального ставлення росіян до війни у 2022 році.
Після початку їхніх воєн природа режимів Гітлера та Путіна стає очевидно ще більш схожою. Для Гітлера ідеологія та пропаганда із самого початку були надзвичайно важливими. А для Путіна вони на наших очах стають дедалі важливішими. Гітлер захоплювався міфологічним тисячолітнім рейхом, хоча історично Німецький рейх існував лише з 1871 року. Подібним чином Путін марить міфологічною тисячолітньою Росією, хоча Русь, про яку він так багато говорить, була середньовічною українською державою, Петро І заснував Російську імперію лише у 1721 році, а Російська Федерація взагалі стала окремою незалежною державою лише у 1991 році. Гітлер в 1930-х закликав до завоювання німцями Lebensraum, а Путін зараз марить про імперіалістичний «русский мир». Їхня спільна проблема – це гірке постімперське похмілля.
Гітлер завжди був антисемітом, але лише у січні 1942 року на Ванзейській конференції він оголосив знищення єврейської нації своєю ключовою метою. Так само Путін на саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року заявив, що Україна ніколи не була окремою державою, а українці не є окремою нацією, а нещодавно він взагалі закликав до знищення, тобто геноциду, української нації. В обох випадках ідея геноциду як кінцевої мети диктатора формувалася поступово.
І Гітлер, і Путін завжди зневажливо ставилися до своїх військових. Гітлер проголосив себе головнокомандувачем у 1938 році, напередодні війни, і Путін практично зробив те саме. Обидва вважали своїх генералів боягузами і наказували проводити сміливіші операції на фонті. Обидва використали свої війни для присвоєння власності їхніх ворогів та посилення репресій. Для обох диктаторів війна стала засобом обгрунтування їхньої дедалі сумнівнішої легітимності. Путін проголошує, що його війна екзистенційна. Для нього особисто це, напевно, й так, але на Росію розв'язана ним війна має руйнівний вплив.
Після 1942 року, коли війна розгорталася все більш невдало для Німеччини, ті, хто привів країну до цієї невдачі, як-от Герман Герінг, головнокомандувач німецьких ВПС, втратили вплив, та й авторитет самого Гітлера значно знизився. Великим переможцем залишався головний нацистський пропагандист Йозеф Геббельс, якого жодна поразка, починаючи від Сталінграда до Курська, не бентежила. Хіба ми не спостерігаємо те саме сьогодні, коли російські ЗМІ підносять Пєскова, Соловйова, Симоньян, Кисельова та інших пропагандистів геноциду, і чим ганебніше виглядають їхні тези, тим краще? Вони добре засвоїли уроки Геббельса.
Німецькі історики ламають голови над тим, чому не було жодного заколоту чи буниту проти Гітлера. Лише мляві пропозиції, аби фюрер сам передав кермо влади комусь із своїх підлеглих. Фрей пропонує правдоподібне цьому пояснення: «Їхнє мовчання було не лише вираженням безмежного гіркого розчарування; іноді воно також було ознакою сорому». Німці за часів Гітлера, як і більшість росіян за часів Путіна, змушені були йти на безліч моральних компромісів із режимом, тому вони відчували свою частку провини за те, що сталося з їхньою країною.
Дещо дивним поясненням легітимності Гітлера, яке, ймовірно, також стосується й Путіна, було те, що багато хто у 1940-х вважав, що лише Гітлер має повноваження припинити війну. Я знаю чимало експертів із зовнішньої політики тут, у Вашингтоні, які зараз думають те саме про Путіна.
Просте порівняння двох диктаторів приводить нас до цікавого висновку. Путін не вважав, що війна буде популярною серед росіян, тому намагався представити Росію жертвою, а не агресором. Його кострубате обгрунтування геноциду українців виникло не від великих успіхів. Путін розуміє, що розпочата ним війна рухається не надто вдало, тому він дедалі більше покладається на пропагандистів, а не на генералів. Він не особливо опікується станом російської економіки, але вимагає від наближених олігархів забезпечувати виробництво величезної кількості зброї аж до сумного кінця.
Гітлер не став переможцем. Путін також не виглядає зараз людиною, що має шанс стати переможцем.
