Старий трюк, яким я часто користувався під час написання статей, полягає в тому, щоб починати текст із потужної цитати якоїсь видатної людини, скажімо, Орвелла чи Черчилля. Це акцентує увагу читача на важливості теми. Натомість ось СМС від звичайної людини, яку я отримав ввечері цими днями: "Про дітей Охматдиту пам’ятаємо й за них помстимося". Це похмуре повідомлення надіслав мені Олександр, український оператор безпілотника, який воює з російсими окупантами на півночі країни, неподалік кордону. Його кров кипить від гніву.
Як і моя. Того дня ракетними ударами росіяни вбили 41 людину - чоловіків, жінок та дітей у різних українських містах - і знищили дитячу лікарню, про яку писав мій друг. Жертви серед цивільного населення, звичайно, не є чимось новим в Україні. Oxfam підрахував, що на другу річницю вторгнення вбили та поранили 30 457 мирних українців, причому кількість жертв зростає з кожним днем.
Цієї ночі окупанти запустили 80 дронів: половину збили
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Були часи, не так давно, коли я вважав себе пацифістом. Хоча мене виховували вірним католиком, який знав, що заповідь "не вбивай" не підлягає обговоренню, пацифізм не був для мене якоюсь абстрактною релігійною чи філософською доктриною, яку я прийняв. Це був скоріше практичний висновок якого я дійшов після того, як побачив занадто багато смертей. Довгий час я був співробітником гуманітарних організацій у Конго, Ліберії та Сьєрра-Леоне, де точилися громадянські війни, та в Руанді, коли там коївся геноцид, не кажучи про безлічі інших менш гострих проблем. Я не бачив іншої альтернативи насильству, окрім того, щоб рішуче протидіяти йому в усіх випадках. У світі є місце лише "справедливим війнам".
Ситуація змінилася за останні три роки, спочатку я спостерігав за катастрофою, яка спіткала тиграйських селян на півночі Ефіопії, а потім - за жорстоким вторгненням Росії в Україну, яке розпочалося у 2022 році. І я не скажу, що мої погляди на війну змінилися: чорт забирай, ні! Навпаки, моя позиція лише укріпилася, але тепер все зовсім інакше. Мені складно пояснити, в чому суть цих змін. Світ наче не змінився – він завжди був сповнений насильства. Можливо, зараз, коли я став старшим, я менше здатний бути терплячим і сподіватися на мирне врегулювання. Мій досвід доводить, що конфлікти рідко припиняються через зміну поглядів суперників, найчастіше вони закінчуються, тому що одна сторона втрачає більше крові та життів, ніж інша. Зрештою мені набридло пасивно спостерігати за тим, як знищують звичайних людей, і я вирішив, що настав час щось із цим зробити.
Отже, з благословення моєї терплячої дівчини я переїхав до України й тепер проводжу половину свого часу в Одесі, елегантному українському місті на чорноморському узбережжі з його будівлями ХІХ століття й дотепними, іноді саркастичними мешканцями, в якому атаки російських безпілотників і ракет вже стали буденним явищем. Працюючи в кафе, я паралельно керую власною маленькою одноосібною благодійною організацією, збираючи кошти на закупівлю обладнання для кількох українських військових частин, якими я опікуюсь. Купляючи для них шини та джгути, радіостанції та сухпайки, ми намагаємося заповнити прогалини в логістиці ЗСУ.
З моєї одеської бази я інколи виїжджаю у місця, розташовані всього за кілька кілометрів від фронту. Я відвідую військові частини, які тримають там оборону. Я зустрічаю солдатів, які ще донедавна були фермерами або робітниками на фабриках, таксистами чи програмістами, а дехто навіть працював масажистом. Вони завжди гостинно мене зустрічають, пригощають чаєм із бутербродами. Їх глибоко зворушує, що людині з далекої Америки не байдужа їхня доля, й ця людина не боїться приїхати до них, опинившись так близько від фронту. Я знаю, що деякі з цих чоловіків загинуть, а на тілах і душах тих, хто вціліє, війна залишить глибокі шрами. І усвідомлення цього змушує мене згадувати про моє пацифістське минуле із ностальгією.
Під час однієї із нещодавніх поїздок на фронт я сказав своїй українській подрузі, яка супроводжувала мене, що сподіваюся, що військові, яких ми там зустріли, будуть у безпеці. Вона кивнула, помовчала хвилинку, а потім повернулася до мене й запитала: "Але якщо вони залишатимуться в безпеці, хто захистить нас?"
