Після повернення з Німеччини, я одразу ж спланувала поїздку на Донеччину, аби повернутись до української реальності. Під час поїздки як волонтерка-співачка я співпрацювала на Покровському та Краматорському напрямках із двома групами Культурного Десанту, які ставили собі за мету розвантажити наших бійців морально та психологічно.

Це вже четверта моя поїздка на східний напрямок за рік моєї волонтерської діяльності у складі культурного Десанту. Я намагаюся приїздити на схід кожного сезону й залишатися там деякий час (зазвичай на тиждень), аби відчути настрої людей, зрозуміти, які питання їх найбільше хвилюють, і які цінності вони сповідують. Потім я переосмислюю цей досвід і намагаюся перекласти це мовою мистецтва для своїх співвітчизників у тилу.

Advertisement

Цього разу сталося так, що я потрапила до артилеристів разом із новою командою, у якій був доброволець-ветеран, капелан Олекса Сокіл. Він воював із 2014-го, служив у піхоті, тому добре розуміє, про що говорить, коли звертається до військових. Саме такі розмови допомагають зрозуміти, що переживають наші бійці на фронті. Це той досвід, який ти не здобудеш із фото, відео чи текстів у ЗМІ чи соцмережах.

Advertisement

Mari Cheba під час благодійного виступу на донецькому напрямку. Фото авторки

Спілкуючися з військовими, Олекса згадав добре відомий вислів про арту: «піт артилериста береже кров піхоти». І кожен військовий, який був присутній під час нашого виступу, схвально кивнув головою у відповідь на це. Ця реакція артилеристів на давній вислів, про який згадав Олекса, та вираз їхніх очей допоміг мені зрозуміти, що кожен із них відчуває на фронті, коли несе свою непросту та небезпечну службу. Це важко як фізично, так і морально. Я не кажу, що інші військові професії легші. Я кажу, що на якусь мить я відчула, що це таке – бути артилеристом.

Advertisement

Як зазначив Олекса, історія української артилерії налічує вже 556 років. Вона почалась з козацьких гармат у шістнадцятому столітті. Козацька артилерія була легкою та мобільною. Найпоширенішими тоді були гармати-фальконети, які використовувались переважно під час морських походів. У арсеналі тогочасних запорожців були також гармати-трійники, гаківниці, гармати-салютівки або мортири. Ці гармати були переважно місцевого виробництва: українці виплавляли метал для гармат переважно на Київщині та Чернігівщині або ж переплавляли захоплені у бою трофейні гармати. Тож українська артилерія має давні традиції, як і військова справа загалом. І нам, українцям, зараз як ніколи важливо пам’ятати про своє коріння й про потужну військову спадщини наших пращурів.

Advertisement

На фронті я не раз чула, як наші бійці звертаються один до одного зі словом «козаче». І тут це звучить особливо переконливо, бо ти дійсно бачиш перед собою нащадків запорожців, справжніх чоловіків, але вже у контексті сучасної війни. І це звернення ще треба заслужити. Бо називатися козаком може тільки справжній воїн, який своєю відданою службою та своїми гідними справами тримає на своїх плечах сучасне українське військо. Чоловіки на фронті відкривають у собі потужну силу й незламну волю, про які у мирному житті навіть і не здогадувались.

На війні є все. Там повно поганих і страшних речей, які іноді можуть викривляти наше уявлення про те, яким є український воїн. Тому мені б хотілося, щоб образ козака-запорожця був зразком для наших чоловіків, які стають на захист Вітчизни. Пам’ятайте, що ви нащадки потужного війська Запорозької Січі, яке будувалося на тих самих засадах, що ЗСУ – на ідеях свободи та незалежності неньки України.

Advertisement

Потім наший десант зустрівся із нашими піхотинцями. Зазирнути у очі піхотинця, який тільки що вийшов з передової – це досвід, який змінює твій внутрішній світ. Тебе це буквально обнуляє. Після цього тобі вже не хочеться бути ні зіркою, ні кимось іще взагалі. Ці люди дивляться на тебе, і єдине бажання, яке ти у цей час відчуваєш – це просто бути людиною, достойною дивитися в їхні очі. Бо що я можу сказати їм такого, чого вони ще не зрозуміли? Нічого. Ці люди зрозуміли все.

Advertisement

Їм довелося здобути найстрашніший досвід – досвід війни, тому вони бачать кожну людину наскрізь. Коли ти опиняєшся у центрі уваги бойових піхотинців, то за їхньою реакцією дізнаєшся усю правду для себе. Ти бачиш їх, чуєш, і усвідомлюєш, ким ти є насправді. І замислюєшся, чи не втратив ти те, що є найважливішим в людині, чи не є ти насправді нікчемою, яка жонглює модними масками у соцмережах, намагаючись приховати від оточуючих та від себе самої власну нікчемність та духовну неспроможність.

Дивлячись у очі наших піхотинців неподалік передової, я як ніколи гостро відчуваю свою українську самоідентичність. Ти відчуваєш це вглибині свого серця. І тобі хочеться ще більше допомагати нашим військовим. Хочеться вірити в них, підтримувати, хочеться спільно йти до нашої перемоги. І ще ти розумієш, як дорого коштує нам ця війна. Якою ціною здобуте твоє порівняно спокійне життя в тилу, твоє право на творчість та на свободу. І ще ти сумніваєшся, а чи повною мірою ти віддячуєш цим мужнім людям за все те, що вони роблять для тебе? Я завжди відчуваю, що мій моральний борг не сплачений, що я недостатньо роблю для них. І це спонукає мене замислюватися над тим, як іще я можу підтримати наших військових: зборами, волонтерськими виступами чи інформаційно. Бажаю всім українцям пам’ятати про наш спільний моральний борг перед нашими солдатами. А якщо ви про нього підзабули, зазирніть у очі піхотинця.