Що означає створення цієї ради?
21 квітня цього року президент Зеленський своїм указом створив Національну раду з відновлення України від наслідків війни як консультативно-дорадчий орган при президентові України. До її складу ввійшли всі члени уряду, голови 16-ти комітетів парламенту (інші, очевидно, не ввійшли тому, що не належать до фракції «Слуга народу»), голова НБУ, секретар РНБО і керівник Офісу Президента та всі його заступники. Очолили раду співголови – прем’єр-міністр та керівник Офісу Президента. Пізніше до складу ради додали в якості співголови Голову Верховної Ради.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
При раді утворили 23 робочих групи, які майже покривають (хоч і досить своєрідно) весь спектр державної політики за винятком зовнішньої політики, оборони та безпеки (як не дивно, це саме ті три сфери, за які згідно Конституції відповідає президент). До середини травня склад робочих груп сформувався, групи поутворювали приблизно по 4-5 робочих підгруп і заходилися писати плани відновлення України в кожній сфері державної політики до 2032 року.
Шаблони для планів зробили виходячи не з потреби викласти зміст майбутніх реформ, а насамперед щоб перелічити програми, які потребуватимуть фінансування. Строки написання планів підігнали під міжурядову конференцію в Лугано і там представили велику презентацію на 40 слайдів і 22 лінки на плани кожної робочої групи, приблизно по 150-200 сторінок кожен. Тільки після конференції в Лугано все це стало доступно в Україні, в тому числі самим членам робочих груп Національної ради.
Що означає створення цієї Ради? Для чого її створили? Це важливе питання, тому що все це ілюструє підходи влади до організації державного управління. Звичайно, відповісти на нього точно міг би тільки той, хто створив… Проте можна висунути деякі гіпотези.
Для початку з’ясуємо, як би мав вчинити європейський президент, який поважає законодавство країни, якою керує. Оскільки за розробку економічної, гуманітарної та іншої політики в Україні відповідає Кабінет Міністрів, то президент мав би звернутися до прем’єр-міністра та уряду з пропозицією підготувати План відновлення України після війни для представлення його в Лугано.
Якщо президент сумнівається в достатній креативності урядовців, а часу міняти їх немає, то він міг би попросити прем’єр-міністра долучити до цієї роботи представників парламенту, наукових установ, громадянського суспільства та й керівника свого офісу із усіма заступниками, створивши відповідні робочі групи. Сумніваюся, що якийсь прем’єр-міністр, а тим більше Денис Шмигаль, відмовив би президентові в такому проханні. В результаті спокійно в робочому порядку було б підготовлено приблизно те саме, мабуть навіть краще. В чомусь, можливо, і гірше. Проте точно легітимно і без скандалів.
Зробили ж інакше. Про це свідчить? По-перше, про тотальну недовіру вищого політичного керівництва країни до Кабінету Міністрів та всіх легітимних владних структур виконавчої влади. Через це і вже не вперше створюються паралельні структури при президентові чи при РНБО.
По-друге, це демонструє бажання сконцентрувати владу в руках найближчого оточення президента. Не знаю чиє це бажання – особисто президента чи його оточення – життя покаже, але реалізується воно руками президента, який підписує укази. Фактично саме створення Національної ради є намаганням легітимізувати вплив Офісу Президента на виконавчу владу і парламент. Бо минулого року пробували працювати неформальними «трійками». Мабуть вирішили, що це не ефективно.
При цьому самі міністри не виглядають дуже стурбованими. Більшість із них сприймають це як даність і продовжують декларувати, що виконують доручення президента, знаючи, що вони нелегітимні в своїй основі. Хтось зауважить, що більшість міністрів нічого не роблять для посилення спроможності своїх міністерств аналізувати та формувати політику, вчасно, на випередження, реагувати на виклики тощо.
Але у відповідь можна запитати – а для чого їм це робити, коли вони знають, що їм не довіряють формувати політику, а тримають на короткому повідку як виконавців чужих рішень. Коли їх, призначаючи на посаду ніхто не питав, чи вони вміють це робити, чи вони хочуть… З ними про інше говорили. І, до речі, в більшості випадків не прем’єр-міністр говорив, а в Офісі Президента говорили, і навіть не приховували цього від суспільства.
То звідки у них візьметься спроможність і бажання налагодити в своїх міністерствах роботу директоратів, які будуть готові за першої ліпшої нагоди покласти на стіл якісний політичний документ та ще й заздалегідь прокомунікований зі стейкхолдерами, з відповідними парламентськими комітетами, з громадянським суспільством, з європейськими партнерами?
З іншого боку, ця історія демонструє небажання політичної влади країни серйозно обговорювати з організованою, найактивнішою частиною суспільства напрями та методи розвитку країни в наступні 10 років. Правда в Лугано повідомили, що в розробці Плану взяло участь 2500 експертів, очевидно для покращення громадської думки, в тому числі закордоном, про сам План і про владу України. Складно сказати, як порахували кількість експертів, тому що списки робочих груп чи підгруп, як відомо, не були представлені їх учасникам.
Але якщо така кількість осіб і фігурувала в них, то приблизно 2300 з них могли бути тільки пасивними слухачами, оскільки реальних обговорень внесених пропозицій та дискусій у більшості випадків не було. Казали, що немає часу, в Лугано треба їхати…
Загалом залучення науковців та інституцій громадянського суспільства до формування політики як не було, так і нема. У кращому разі де-не-де просять написати те, що їм потрібно. Але дискутувати, тобто проводити публічні консультації ні-ні. Які консультації під час війни? План, правда, пишеться на 10 років…
І тут виникає крамольна думка – а хто сказав, що воєнний стан не може тривати 10 років? Теоретично, звичайно, може, з таким сусідом, якого нам Бог послав. Проте в цьому разі має бути зовсім інша розмова і зовсім інший план. Якщо суспільство може напружитися і потерпіти кілька місяців заради перемоги, то це не означає, що у такому стані воно може перебувати роками у випадку заморожування перманентного воєнного конфлікту.
Наприклад, роками жити з інформаційним марафоном замість телебачення, отримувати у відповідь на інформаційні запити: «Відповідь буде надана після завершення воєнного стану» тощо. Якщо нам судилося вести довготривалу війну, то це не значить, що ми повинні відмовитися від основ демократії, від принципів верховенства права та належного врядування.
Можливо, нам доведеться знайти для них специфічні форми реалізації, більш відповідні воєнному часу, але не відмовитися, бо і за них ми також воюємо. Через те, що ці принципи тотально зпаплюжені в імперській країні-агресорі, ми й маємо той рівень мобілізації і згуртованості, якому дивується світ. І якого ми не мали до війни. А тепер кожен, навіть той, кому ще вчора було «какая разніца», як уявив собі життя в умовах реального русского міра, рушив у бік військкомату чи вдався до волонтерства, щоб наблизити нашу спільну перемогу.
Зрештою зміст Плану відновлення України зовсім не вказує на те, що його писали з розрахунку на 10-ти річний воєнний стан. Але чому тоді його пишуть без належної комунікації з суспільством? Незрозуміло.
Також незрозуміло, чому у деяких групах закликали не говорити про внесення змін до Конституції. В країні воєнний стан, а міняти Конституцію під час його дії, як відомо, не можна. Так і не зрозуміло, чи хтось дійсно думає про воєнний стан до 2032 року, чи вважають, що Конституція – це не наша справа, в разі потреби в кабінеті Єрмака швидко напишуть що треба.
Насправді згадки про потребу внести зміни до Конституції в Плані все ж таки присутні. Проте відповіді на питання, коли і як вони будуть готуватися і чого будуть стосуватись, немає. І це дуже прикро, адже саме війна і перемога в ній відкривають вікно можливостей для системної зміни Конституції. Однак для цього принаймні концепція цих змін, а ще краще сам законопроєкт, мають бути широко обговорені та схвалені в суспільстві. Проштовхнути щось «на авось», як це пробував зробити Зеленський у 2019 році, точно не вдасться.
Ігор Коліушко, Голова правління Центру політико-правових реформ.
Цю статтю передруковано з дозволу автора з LB.ua. Дивіться оригінал тут
Погляди, висловлені в цій статті, належать автору і не обов’язково збігаються з поглядами Kyiv Post.
