Відзначаючи тридцять першу річницю здобуття Україною Незалежності, я б хотів подивитися на цю безумовно історичну подію з геополітичної точки зору. З точки зору набуття Україною власної суб’єктності як держави, що здійснює самостійну внутрішню політику і є суверенною у міжнародних відносинах.
Тим більше, що сьогодні українська суб’єктність у буквальному розумінні цього слова виборюється в кривавій війні з російським агресором. Сьогодні, мабуть, Україна перебуває на завершальному етапі утвердження своєї державності і своєї суб’єктності.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Так було не завжди. Якщо поглянути на Київську державу ІХ-ХІІІ століть, яка не була ще вповні українською і вповні державою, то в основних своїх ознаках вона такою суб’єктністю володіла: військово та адміністративно контролювала територію, збирала податки, вела війни, мала зовнішні відносини і визнання в тодішньому світі.
Гетьманська держава, що виникла за часів Богдана Хмельницького як результат національного повстання проти Польщі, свою суб’єктність відновила, проте в обмеженому вигляді автономії чи васалітету: контроль території, збір податків, зовнішні зносини і міжнародне визнання мали місце, проте ця суб’єктність обмежувалась угодами з державами-сюзеренами в обмін на військову допомогу.
В результаті така обмежена суб’єктність через 100 років закінчилася ліквідацією залишків держави взагалі, і українське питання зникло з контексту європейської політики.
Третя спроба здобути суб’єктність була здійснена у 1917-1921 роках через відторгнення від тіла Російської імперії – спочатку як федеративне утворення, а потім як незалежна держава УНР. Тут власне новопостала держава та її суб’єктність була неймовірно слабкою: територія контролювалася слабо, війна була майже безперервною, а міжнародне визнання відбулося фактично тільки під час підписання Брестського миру в 1918 році, та й то не принесло стратегічних дивідендів.
І лише 70 років потому спроба проголошення власної держави виявилася успішною. Як безпосередній учасник тих буремних подій, які почалися в Україні 1987 року, можу сказати, що проголошення Незалежності (правильніше було б казати відновлення) стало наслідком взаємодії та переплетення цілого ряду чинників.
Найголовнішим я вважаю піднесення масового національного руху за незалежність у Західній Україні і почасти в центрі. Це був рух меншості українського суспільства – радше пасіонарний порив 25-30 відсотків громадян, але без цього чинника, який організаційно оформився як Народний Рух України, нічого б не було.
Національний порив став необхідною, але недостатньою умовою. Достатніх умов було кілька. Першою став розкол у лавах комуністів і виникнення демократичної платформи в КПУ, яка привела в національний табір представників сходу і півдня України. Досить згадати, що в лавах парламентської опозиції, Народної Ради, зі 125 народних депутатів від Руху (Демблоку) було біля 80 депутатів, а Демплатформа дала майже 45 депутатів.
Саме цей факт дозволив нам говорити про загальнонаціональний характер боротьби за Незалежність.
Другою достатньою умовою виявилося подальше розшарування в лавах комуністів і виникнення неформальної групи так званих “суверен-комуністів”. Їхньою ключовою перевагою виявилося те, що вони керували парламентом, який на той час уже став альтернативним центром влади.
У серпні 1991 року вся президія Верховної Ради УРСР була вже фактично поза контролем кремлівського “центру”. І це зіграло свою роль у вирішальний момент 24 серпня.
Третім чинником, що об’єктивно грав нам на руку, був стихійний страйковий рух шахтарів Донбасу. І хоч він не мав виразних політичних, а тим більше національних вимог, його розмах розхитував Радянський Союз. Тому парламентська опозиція у Верховній Раді швидко налагодила з ними контакт і організувала досить ефективну взаємодію, в першу чергу на ґрунті економічних вимог.
Четвертою достатньою умовою (дехто вважає її головною), яка дуже полегшила нам здобуття результату, стала безкомпромісна боротьба за владу в Москві між Єльциним і Горбачовим. Росія була зайнята внутрішньою боротьбою, і це відкрило українцям вузьке вікно можливостей.
До честі українських політичних діячів, які в той момент перебували на авансцені подій, вони зуміли належним чином, з історичною відповідальністю, а головне вчасно, скористатися цим вікном можливостей. Не дуже часто подібні випадки траплялися в Українській історії.
Безумовно, проголошення Незалежності в цілком легітимний спосіб зіграло вирішальну роль у становленні України як суб’єкта міжнародного права, проте на той момент ще не дало їй суб’єктності в усій її повноті.
Росія не відмовилася від України, а лише тимчасово “відпустила” її на довгому повідку (ця фраза належала Бурбулісу, найближчому соратнику Єльцина), щоб потім притягнути її назад, в імперію, енергетичною залежністю, фінансами, корупцією.
Захід же, зі свого боку, мовчки погодився з тим, що Україна була віднесена до так званого “близького зарубіжжя” Росії, тобто до сфери її інтересів, і не стала в 90-х частиною західного світу, як країни Балтії та Східної Європи.
А це, своєю чергою, стало однією з головних причин того, що Україна не здійснила радикальних ринкових трансформацій своєї посткомуністичної економіки і загрузла в болоті російського домінування.
Українська еліта, що опинилася біля керма держави, виявилася заслабкою, щоб протистояти цим загрозам і спокусам. Тому українському суспільству й довелось, напруживши власні сили, пройти через Помаранчеву революцію, Революцію Гідності, російське вторгнення 2014 року, а тепер, з 24 лютого 2022 року, проходити широкомасштабну війну, щоб силою власного духу остаточно вирватися, звільнитися від вікової залежності від Росії.
Тільки зараз, у цій жахливій і кривавій війні, Україна заговорила на повний голос, на цілий світ як нація-суб’єкт і як держава-суб’єкт.
Не просто заговорила, а стає прикладом для багатьох інших народів, що досі перебувають у колоніальному стані. Стає державою, яка разом з іншими державами-союзниками формуватиме майбутній світовий безпековий порядок на принципах Свободи, Довіри і Права, вільної взаємодії демократичних держав і творення ними рівноправних міжнародних союзів.
Проголошуючи незалежність 24 серпня 1991 року, ми навряд чи могли передбачити, який довгий і болісний шлях доведеться пройти, щоб досягти результату і утвердити державу. Але в той момент ми точно були переконані, що діємо правильно, за власними ідеалами.
І я впевнений у тому, що зараз ми перебуваємо на завершальному, найбільш складному етапі досягнення нашої великої мети – збереження і утвердження України як держави, самостійної у здійсненні своєї внутрішньої політики і суверенної на зовнішній арені.
