ПОГЛЯД: 90 років радянської паспортизації

Місяць грудень голодного 1932 року пов’язаний із запровадженням паспортної системи у Радянському Союзі. Нагадаю, що після жовтня 1917 року, після взяття влади більшовиками, внутрішні паспорти відмінили як один з проявів імперських пережитків та деспотизму.

Нагадаю, що перші паспорти з’явились в епоху Ренесансу спочатку як засіб боротьби із злочинцями і бродягами. В XIV-XVI століттях чимало урядів почали видавати письмові посвідчення окремим особам. Цікаво, що саме слово «паспорт» означало дозвіл проходу через міські ворота. В 1460 році паспорти отримали легальний статус.

В Росії паспорти і саме це поняття утвердились лише у XVIII столітті.  У 1721 році Петро І запровадив обов’язкові паспорти (звернімо увагу!) для селян, що тимчасово залишали місця постійного проживання. В першу чергу це потрібно було для обліку рекрутів, а також для податкової системи.

З початку 30-х років XIX століття основним законом, який визначав права та обов'язки поліції щодо здійснення паспортного режиму в імперії, був Статут про паспорти та втікачів (1833). Головне правило Статуту гласило, що ніхто не може залишати місця постійного проживання без узаконеного дозволу чи паспорта.

Отже, більшовики не винайшли в принципі нічого нового. Їхнім першим кроком до системи обліку став декрет «Декрет про трудові книжки для трудящих і нетрудящих» від 5 жовтня 1918 року. З 1923 року в СРСР почали видавати посвідчення особи.

А на початку 1930-х років у величезних масштабах починається «сортування» людей. У паспортній системі більшовики побачили своєрідний соціальний фільтр, що може відділяти «чисте» населення від «нечистого», тих, хто отримає право мешкати у великих містах і спеціальних паспортних зонах, і тих, хто такого права не матиме. Паспорт мав стати інструментом для виявлення соціального статусу людини. Інакше кажучи, паспорт мав виконати функцію своєрідного «софіту», якій висвітлює людину. Перепусткою до кола «своїх» мали стати відомості про «правильне» соціальне походження. А ці відомості належало надавати для отримання паспорта. Недаремно у цей час люди почали активно шукати різні довідки для підтвердження свого «правильного» походження і редагувати власні біографії.

Та була категорія населення, яка не могла це робити, оскільки апріорно була віднесена більшовиками до «дрібнобуржуазного класу». Йдеться про селян. За допомогою паспортів більшовики успішно дискримінували цю значну частину населення Радянського Союзу і прирекли її на вимирання. Чому? Тому, що селяни саме в цей час шукали спасіння від голодної смерті в першу чергу у великих містах.

Ще 15 листопада 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення, в якому зазначалося, що з метою “розвантаження Москви та Ленінґрада та інших великих міських центрів СССР від зайвих, не зв’язаних з виробництвом і установами, а також від куркульських, кримінальних і інших антигромадсьних елементів, що переховуються в містах, визнати за необхідне:

1)Запровадити єдину паспортну систему по СССР з відміною всіх інших видів посвідчень…

2)Організувати в першу чергу у Москві та Ленінґраді апарат обліку та реєстрації населення, регулювання виїзду та в’їзду...".

27 грудня 1932 року було ухвалено спільну постанову Центрального Виконавчого Комітету і Раднаркому СССР про запровадження паспортної системи та обов’язкову прописку паспортів. Порушення порядку паспортної системи віднині могло потягнути за собою притягнення до адміністративної і навіть кримінальної відповідальності. За короткий час паспортизації населення Москви зменшилось на 578 тисяч осіб, а Ленінграда – на 300 тисяч.

Проте "новорічний подарунок" у вигляді паспортів був адресований, як вже мовилось, в першу чергу селянам, які втікали з рідних місць у пошуках хліба. Влада вирішила «прив’язати» їх до місць проживання за допомогою паспортів.

28 квітня 1933 року з’явилась постанова тодішнього союзного уряду про видачу паспортів громадянам СССР на всій території країни. У постанові підкреслювалось, що "громадяни, які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують". Облік населення у цих місцевостях провадився за поселенськими списками сіл і селищними радами під контролем районних управлінь робітничо-селянської міліції. Отримувати право на виїзд тепер дозволялося переважно тим селянам, яких вербували на “стройки социализма” в рамках так званих оргнаборів.

Минуть роки, і у квітні 1967 року у записці до Центрального Комітету Компартії Радянського Союзу (ЦК КПРС) заступник Голови Ради Міністрів Дмітрій Полянскій (він опікувався сільським господарством) запропонує видавати паспорти і громадянам у сільській місцевості, чисельність яких сягала майже 58 мільйонів (віком 16 років і доросліше), а це 37% всіх громадян СССР. Після обговорення на Політбюро ЦК КПРС питання вирішили "тимчасово зняти". 12 червня 1969 року записку про необхідність удосконалення паспортної системи надіслав до ЦК міністр внутрішніх справ Ніколай Щолоков. І знов рішення "тимчасово відклали".

Нарешті 1 червня 1973 року Щолоков надіслав до ЦК ще одну записку, в якій повторює ідеї попередньої записки. Він наполягає на тому, що визріли "умови для видачі паспортів і сільському населенню, що призведе до ліквідації різниці у правовому становищі громадян СССР у частині документування їх паспортами".

Створили комісію, яка підготувала пропозиції. І нарешті сталося! Минуло понад 40 років, і 28 серпня 1974 року Політбюро ЦК КПСС ухвалило постанову "Про заходи по подальшому вдосконаленню паспортної системи в СССР". Передбачалась паспортизація всього дорослого населення країни упродовж 1976-81 років. Селянам масово почали видавати паспорти. Самі паспорти стали безстроковими (потрібно було лише вклеювати нові фотокартки відповідно до віку власника – в 16, 25 і 45 років). Перші ж паспорти, які запровадили в 1937 році, взагалі не містили фото власника. З 1938 року національність громадянина почали визначати за національністю батьків (якщо  у них були різні національності, ти повинен був обрати якусь з них сам).

Перші сумніви у правильності нашої паспортної системи з’явилися у мене, коли я вперше у складі студентської делеґації мав поїхати у Болгарію у 1970-ті роки. У Київському міському Відділі віз і реєстрацій на київському бульварі Шевченка мені сказали, що я мушу у них залишити свій внутрішній паспорт, і лише тоді отримаю закордонний. І навпаки - я мав залишити закордонний у них на зберігання після повернення з поїздки, і лише тоді забрати мій внутрішній паспорт. Побачивши здивування у моїх очах і відчувши моє бажання щось запитати, міліцейський чиновник твердо вимовив: «Це не обговорюється». Коли я розповів цю історію моїм дітям і внукам, вони не повірили.