Данило Заболотний – український борець із епідеміями

Наприкінці ХІХ століття понад сто портових міст в усьому світі, в тому числі Одесу, накрила епідемія чуми – хвороби, яка не раз впродовж століть значно скорочувала населення планети.

Одним із тих, хто піднявся на боротьбу з нею, був Данило Заболотний – видатний український вчений, який присвятив своє життя порятунку людства від чуми, холери, дифтерії, тифу та інших небезпечних інфекційних хвороб. 

Данило Кирилович Заболотний народився 16 грудня (за старим стилем) 1866 року в подільському селі Чоботарка в бідній селянській сім'ї, що мешкала в старому будинку з двох кімнат. В 11 років Данило втратив батька, і брат матері забрав його до Ростова-на-Дону. Там хлопець втупив до гімназії. Він був дуже здібним учнем і особливо цікавився природничими науками. 

Закінчивши гімназію з відзнакою, він вступив до Новоросійського університету в Одесі, який тоді був одним із найкращих і найпрестижніших у Російській імперії. Вчився він сумлінно і успішно, але й не залишався осторонь громадської діяльності, брав активну участь у студентському русі. 

У 1883 році Заболотного заарештували після того, як студенти влаштували мітинг протесту проти царського указу, що скасовував автономію університетів. Із в'язниці, де він провів понад три місяці і захворів на поліартрит, він вийшов завдяки лікарю дядька і Людмилі Радецькій – дівчині, з якою познайомився і зблизився, коли давав приватні уроки її молодшому братові. До речі, він також давав уроки біології майбутньому імператору Миколі II в Одесі.

Після звільнення Заболотного не прийняли назад до університету як "політично неблагонадійного", тож він влаштувався лаборантом на бактеріологічній станції. Там він проводив наукові дослідження, писав дисертацію і готувався до випускних іспитів екстерном. Звичайно ж, він їх успішно здав.

Плани й сподівання молодого вченого змінила пандемія холери. Найкращі вчені світу шукали засіб проти неї, але не могли навіть встановити збудника. За справу взявся Заболотний, який вирішив випробувати свої знання. Після кількох місяців численних дослідів йому нарешті вдалося створити дієву вакцину, що не вдавалося багатьом старшим, знаним вченим! За це він отримав високе звання Магістра природничих наук і був дуже щасливий, але не збирався почивати на лаврах. У 1891 році він поїхав до Києва вступати на медичний факультет київського університету Св. Володимира (зараз Національний університет ім. Т. Шевченка), і його одразу ж зарахували на 3 курс. Насправді, він сам міг би вчити своїх викладачів. 

Його кохана Людмила раділа за нього і поділяла його амбітні плани. У 1900 році щаслива пара розписалася в Парижі і провела медовий місяць у рідній Чоботарці.

Заболотний вирішив перевірити дію протихолерної сироватки на собі і вже збирався сказати про це молодій дружині, але та повідомила, що при надії.

Свій експеримент він провів аж за рік, і його результати довели ефективність протихолерної сироватки Заболотного. Щойно газета "Русский доктор" повідомила про цю сенсацію, йому запропонували роботу в Інституті Пастера в Парижі. Це був великий привілей і унікальний шанс, та він вирішив залишитися в Києві.

У 1894 році молодий, але вже знаний вчений вирушив до Кам’янця-Подільського, що потерпав від холери й дифтерії, і зорганізував бактеріологічну лабораторію.

Наступного року він знову переїхав до Києва, де очолив головну лабораторію Окружного військового шпиталю.

У 1897 році Заболотний поїхав до Бомбею, де вирувала епідемія чуми, а в наступному працював в Інституті Пастера і створив незалежний факультет медичної мікробіології в Санкт-Петербурзі. Потім доля закидала його до Китаю, Монголії, Персії, Аравії, Месопотамії, Шотландії, Португалії, Марокко.

Він став Доктором медицини і опублікував величезну кількість наукових статей і книг. Його великі, часто жертовні зусилля високо цінували в наукових колах. Заступник директора Інституту Пастера Д-р П’єр Ру писав в одному листі: «Просимо вас довірити ці експерименти Пану Заболотному, який добре знайомий із ними і зможе провести їх краще, ніж будь-хто».

Після експедицій до Маньчжурії і Китаю Заболотному вдалося виділити чисту культуру бактерії чуми. За це на Мукденській міжнародній конференції він отримав золоту медаль, а у 1912 році уряд Франції нагородив його Орденом Почесного легіону.

Він першим у світі відкрив спірохету, але через скептицизм колег не наважився опублікувати результати своєї праці. За два роки це успішно зробили австрійські вчені. 

Мікробіологічні дослідження професора Заболотного припинила Перша світова війна. До того ж тяжко захворіла дружина Людмила Радецька.

Він умовив її поїхати до Чоботарки, де клімат був кращим, ніж у Петрограді, а їжа здоровіша. Проводжаючи її в дорогу, він не знав, що бачить її востаннє. Вона померла у поїзді.

У Чоботарці місцевий священник відмовився ховати її на сільському цвинтарі через особистий конфлікт із цією інтелігентною жінкою, що відкрито виступала проти деяких канонів російської церкви.

Данило Заболотний поховав дружину в своїй садибі, поруч із їхнім єдиним сином, який помер у 16 років…

Так він і залишився в своїй Чоботарці – подалі від більшовицького перевороту в Петрограді, подалі від звірств Громадянської війни. Односельці дуже любили і поважали цього доброзичливого, розумного чоловіка, який лікував їх безкоштовно.

У серпні 1919-го Заболотний переїхав до Одеси. Там він став ректором Медичної академії і заснував перший у світі факультет епідеміології.

У грудні 1922-го Данило Заболотний – тепер член Всеукраїнської академії наук і член-кореспондент Російської академії наук – очолив факультет мікробіології Військово-медичної академії в Петрограді. Там він продовжив свої наукові дослідження, писав статті, монографії і підручники, брав участь у конференціях і з’їздах.

Його статті публікувалися в провідних наукових журналах, щороку виходили його монографії та підручники. Він мав світовий авторитет і був одноголосно обраний президентом Всеукраїнської академії наук, хоча його головним суперником був Михайло Грушевський, але той сам голосував за нього.

До України Заболотний повернувся в 1928 році і прожив тут свій останній рік. За кілька тижнів до смерті він написав у щоденнику: «Ніч у Чоботарці зоряна, тиша навкруги. Сходив на могилу моєї Мілочки попрощатися і згадав про її останню волю. Вона хотіла, щоб її поховали без попів і дяків, і щоб наша садиба стала музеєм. Хочу, щоб мене поховали поряд із Мілочкою, без попів. Побач мені, дорогенька…».

Данило Заболотний, який здобув світову славу, але втратив сина і дружину, допомагав сиротам і сам усиновив, виховав і вивчив 13 дітей.

У 1937 році, у розпал сталінських репресій, влада наказала знищити щоденник академіка Данила Заболотного, в якому начебто містилися його «буржуазно-націоналістичні погляди». Майже весь щоденник і сотні сторінок його прекрасних віршів спалили. Збереглися лише декілька поезій.

Данило Кирилович Заболотний пішов із життя 15 грудня 1929 року. Його останніми словами були «Дорогі мої діти, любіть науку і правду». Поховали його поруч із дружиною Людмилою Радецькою у дворі батьківського дому в рідній Чоботарці. Пізніше село перейменували на Заболотне. На вході до меморіального музею, який завжди відкритий для відвідувачів, можна прочитати рядки з вірша Данила Кириловича: «Підем разом на роботу для неньки-Вкраїни, нехай з нами, козаками, вона не загине!»