Митець і патріот. 112 років з дня народження Івана Гончара

З-поміж численних українських музеїв цей виділяється своєю неповторною атмосферою, якоюсь особливою аурою. Його заснував у Києві видатний український скульптор, художник і етнограф Іван Гончар, автор найвідоміших пам’ятників славетних українців. Створені ним скульптури і пам’ятники стоять у великих і малих містах України, його картини виставляються тут і за кордоном.

Івана Гончара пам’ятають і шанують не лише як великого митця, а й патріота, який насмілився опонувати радянському режиму, і який носив клеймо “затятого буржуазного націоналіста”.

“Все своє життя я ліпив, малював, різьбив, витинав із дерева й паперу, подорожував і співав”, – написав він у автобіографії. А його біографи писали, що він відтворював народне мистецтво в різних формах, і відзначали його сміливість і навіть зухвалість у створенні динамічних композицій і портретів.

Іван Макарович Гончар народився 27 січня 1911 року в селі Лип’янка на Черкащині. Про його дитинство невідомо майже нічого, окрім того, що сім’я була дуже бідною і ледве зводила кінці з кінцями, особливо після більшовицького перевороту 1917 року і Громадянської війни, що принесла багато бід і страждань. Відомо, що він змалку любив малювати і за кожної нагоди намагався передати красу рідної землі олівцем, вугликом, глиною – всім, що було під рукою.

У 1930 році випускник київської художньо-промислової школи Іван Гончар створив свою першу помітну скульптуру. Шість років потому він закінчив Київський інститут агрохімії та ґрунтознавства, але душею тягнувся не до сільського господарства, а до мистецтва. Ще студентом він почав працювати над серією скульптурних портретів і пробував сили в малюванні й живописі. І вже тоді він став обирати сміливі форми для динамічних скульптурних композицій і живих портретних образів.

Пізніше його син Петро, який зараз є директором музею, скаже: “Можливо, він першим із скульпторів почав шукати нові форми народного живопису і одним із перших відкрив художню цінність домашніх ікон”.

У 1945 році, працюючи в Академії образотворчих мистецтв у Відні, Гончар написав серію післявоєнних міських пейзажів, які за оригінальність і виразність дуже схвально оцінили критики.

У своїх картинах олією Гончар зображував характерні образи українців, пейзажі, пам’ятки української архітектури. Графіка здебільшого була присвячена воєнній тематиці, проте були й такі тематичні альбоми, як “Українські національні костюми”, “Історичні та культурні пам’ятки України”.

У перше післявоєнне десятиліття в СРСР, можливо, не було скульптора, відомішого за Гончара, хоча той і не створював скульптури Леніна й інших комуністичних вождів. У 1949 році одну з його скульптур придбала Третьяковська галерея.

Об’їздивши всю Україну і побувавши в найвіддаленіших її куточках, він зібрав величезну колекцію старожитностей. Деякі з них датовані ще XVI століттям.

В цьому йому дуже допомагали його брати, що працювали в колгоспі. Вони ніколи не шкодували грошей на придбання народних музичних інструментів, предметів побуту, оригінальних витворів вишивки, плетіння, гончарства й інших народних ремесел. Все це він зберігав у своїй майстерні.

У свою першу етнографічну експедицію Гончар вирушив у 1957 році. Відтоді він подорожував Україною не тільки в пошуках старожитностей, а й збирав і записував народні пісні, думи, легенди, казки, обряди й звичаї.

Зібрану колекцію він виставив у 1966 році в своєму великому будинку в центрі Києва, який скоро став дуже популярним музеєм.

Від часу “хрущовської відлиги” на початку 1960-х і до кінця життя Гончар був переконаним противником радянської влади, яка всіляко придушувала будь-які прояви “націоналізму”. Його будинок був своєрідною школою національної ідентичності і самосвідомості, і атмосфера, яку створювали там предмети народних ремесел і мистецтва, разюче відрізнялася по духу від комуністичних ідей, що насаджувалися в суспільстві. У цій атмосфері багато молодих людей, в тому числі й молоді комуністичні функціонери, починали дивитися на життя іншими очима і переоцінювали цінності. До цього неофіційного музею звідусіль тягнулися відвідувачі, тоді як у більшості інших київських музеїв було майже порожньо. Звичайно ж, такого терпіти влада не могла.

Музей зачинили, а це означало великі неприємності: Гончар залишився без замовлень, без пристойної роботи, без виставок, його практично ізолювали від мистецької спільноти.

Сказати, що Гончар був в опалі – не сказати нічого. Він був небезпечним для влади, і лише його слава й авторитет у радянських і міжнародних мистецьких колах не давав КДБ запроторити його до в’язниці чи психіатричної лікарні, як це траплялося з тисячами інших митців.

У серпні 1965 року в Києві поширились чутки, що в містечку Шешори на Івано-Франківщині відкриватимуть пам’ятник Тарасові Шевченку роботи Гончара. На церемонію відкриття поїхали тисячі активних патріотів, але міліція заблокувала всі гірські дороги до Шешор, щоб не допустити туди “чужі елементи”. Тим небагатьом, хто все ж дістався Шешор, сказали, що офіційну церемонію перенесли на тиждень. Не чекаючи, вони організували біля пам’ятника неофіційну церемонію, після якої співали козацькі пісні й декламували шевченкові вірші. Щоб уникнути неприємностей, всі швидко розійшлися й поїхали, але звістка про цю подію поширилась усією країною. Її ще довго пам’ятали як приклад вираження національної самосвідомості українських патріотів. Їх об’єднала пам'ять про Тараса Шевченка, яку Іван Гончар втілив у цьому пам’ятнику.

Багато митців черпали натхнення в будинку митця: одного разу побачивши колекцію Гончара, вони вже не могли сліпо плисти в руслі “соцреалізму”. Одним із них був відомий кінорежисер Віктор Шкурін. Будинок Гончара, де він побував у березні 1966 року, надихнув його на створення документального фільму “Соната про художника”. Є його запис у книзі відгуків: “Мій захват не описати ніякими словами. Тут я побачив, почув і відчув дивовижну історію моєї української землі. Цю історію мають знати всі”.

За рік стрічка вийшла в прокат, але дуже скоро її вилучили з усіх кінотеатрів. Ось вельми красномовний витяг із таємної доповідної Київському обкому Компартії УРСР:

“Документальний фільм режисера Шкуріна не має чіткого ідеологічного підходу до оцінки і зображення історичних подій, ідеалізує минуле; його основою є історія скульптора І. Гончара з вираженим націоналістичним ухилом… У фільмі представлена колекція старожитностей переважно побутового і ритуального характеру, яку І. Гончар намагався використовувати для поширення націоналістичних ідей”.

Фільм заборонили, режисеру винесли догану, а сценариста звільнили. Це було попередженням для інших – щоб не контактували з опальним скульптором.

І все ж через Українське товариство дружби і культурних зав’язків із зарубіжними країнами (УТД) кілька копій фільму потрапили до Канади, США, Франції та Чехословаччини. Там він мав великий успіх.

На початку 1970-х кремлівське “полювання на відьом” – тобто “націоналістів”, “дисидентів” і всяких інших “відступників” досягло свого апогею. Гончар і його однодумці-митці пішли проти “лінії партії”, тож природно, що режим намагався зруйнувати створену ними атмосферу музею.

Одного дня до будинку Гончара зайшли люди в цивільному і настійливо “порекомендували” йому передати колекцію одному з офіційних музеїв. Йому навіть запропонували пристойну суму, та він навідріз відмовився. Тоді вони вдалися до прямих погроз йому і членам його сім’ї, а всіх інших попередили про “серйозні неприємності”, якщо ті продовжуватимуть спілкуватися з Гончаром. Він перебував під постійним наглядом, за ним стежили, його роботи не виставляли, його досягнення применшували або й зовсім ніде не згадували, його ганили як “закоренілого націоналіста”.

У своєму щоденнику Гончар писав: “Я був під наглядом: мою пошту читали, телефон прослуховували, за мною стежили, мені погрожували особисто і через пресу. Понад 20 років мій будинок був під наглядом. Мене не тільки переслідували як націоналіста і дисидента. Вони погрожували спалити мій будинок”.

У 1973 році комуністи в Спілці художників України внесли пропозицію позбавити Гончара членства і звання Заслуженого художника України “за поширення антикомуністичних націоналістичних ідей”. Але й цього разу його врятувала незаперечна репутація і світова популярність. І цього разу він та інші незгодні з тоталітарною політикою митці вистояли, а хвилі дисидентства прокотилися від їхнього епіцентру спротиву радянському режимові всією Україною. Їх було дуже мало, але саме завдяки їм Комуністичній партії не вдалося “остаточно вирішити національне питання” шляхом злиття всіх народів, що населяли СРСР.

Лише постійна робота допомогла Гончару витримати два десятиліття обструкції та переслідувань, які зрештою не дискредитували його, а зробили ще відомішим.

У 1988 році до 77-річного Івана Гончара нарешті прийшло давно заслужене визнання: персональна виставка і Шевченківська премія, а в 1991-му, коли Україна стала незалежною і його 80-річний ювілей широко відзначили в усій країні, йому було присвоєне звання Народного художника України.

Мабуть, тоді Іван Макарович був щасливий, але до останніх днів переймався долею свого музею, який потребував офіційного статусу і більшого приміщення.

Він відійшов 18 червня 1993 року і був похований у Києві, а за кілька місяців на основі його приватної колекції було засновано Український центр народної культури. Як і раніше, у народі це місце знають як Музей Івана Гончара.