В умовах війни підтримка військових, безперечно, має вирішальне значенн. Адже війна сильно впливає на моральний стан цивільних. Тож людям, які опинилися у зоні бойових дій із постійним стресом, тим більш потрібна моральна підтримка.
Попередити моральний занепад та зневіру у світле майбутнє особливо допомагає мистецтво. Зокрема, функцію підняття бойового духу та забезпечення єдності серед військових виконує музика. Часом музичні виступи на фронті здатні замінити військовим зустріч із психологом, допомагаючи їм позбавитись психічного виснаження та додати мотивації.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Саме тому с початку повномасштабного вторгнення було створено Культурний десант, серед учасників якого військові та невійськові артисти. Час від часу вони їздять фронтовими зонами, даючи концерти з метою підтримки морального стану українців.
Kyiv Post поспілкувався з військовим музикантом Мойсеєм Бондаренком, який був одним із тих, хто стояв у витоків об’єднання Культурний десант. Він вже понад рік боронить суверенітет України у складі Збройних сил України. Разом із цим він також відомий своїми зворушливими виступами зі скрипкою посеред спустошених війною українських міст.
Як ви прийшли до рішення вступити до лав ЗСУ?
На момент вторгнення я був в Одесі разом із Миколою Сєрьгою (наразі військовий музикант, учасник Культурного десанту). У нас тоді попереду були концерти, які, звичайно, скасувалися. Тож ми поїхали до батьків Миколи, аби там вирішити, що робити далі. Насправді у мене був план дочекатися, доки проблеми з бензином та трафіком на дорогах закінчаться, й поїхати до Києва. Там я планував зустрітися з Сашею Ярмаком (також військовий у складі Культурного десанту), який допоміг би мені вступити до територіальної оборони (ТРО).
Але я не очікував від Миколи на прийняття подібного рішення. Втім 25 лютого він сказав, що збирається вступати до ТРО. Тож ми поїхали разом. І от ми у концертних костюмах, Микола взагалі у червоних черевиках, а я зі скрипкою приїжджаємо на місце. А виявляється, що це частина саме ЗСУ. У приміщенні на стіні висить план оборони Одеси у разі наступу, поруч стоять ящики з гранатами та усюди зброя. До нас підходить командир й питає, чи готові ми служити народу України. Ми шоковані вийшли на вулицю, мовчки перекурили та зайшли назад, аби погодитись.
Добре пам‘ятаю, як було страшно тримати гранату в руках. Бо постійно задавалося, що якщо щось не так зробиш, то вона розірветься.
Я не знаю, як Микола приймав рішення. Але для мене було все просто. Мені 23 роки, я здоровий та абсолютно вільний хлопець, мені немає чого залишати. Найкраще, що я можу зробити під час війни в країні — фізично стати на її захист.
Як виглядає ваш графік роботи? Як вдається поєднувати виконання бойових завдань із грою на скрипці?
Наразі у мене постійні відрядження на два-три тижні у Донецьку область. Коли я знаходжуся там, то задачі ставляться у моменті, коли є певна потреба. А коли я маю час на відпочинок, то я використовую його, аби займатися музикою.
І якщо говорити про Культурний десант, то я, чесно кажучи, щасливий, бо мені вдається спати вночі. Адже насправді далеко не у всіх є така можливість.
Наприклад, коли я служив у військовій частині в Одесі, то у мене був графік роботи чотири години через чотири. Це жахливо, бо у такі терміни нормально відпочити неможливо.
А у деяких військових такі серйозні задачі, що протягом всієї доби вони зайняті роботою. Наприклад, вони працюють по п‘ять днів поспіль, а потім день чи два відпочивають. Але й у такому випадку це теж непогано, бо є хоча б день, аби перевести дух. Адже є такі важкі напрямки, типу Бахмута, де відпочинку немає зовсім. Нещодавно я був у Харкові, куди привезли воїнів, які дев‘ять місяців воювали без зупинки. То вони розповідають, що навантаження шалене, бо немає безпечного місця, де можна розслабитися.
Як утворився Культурний десант та по яких напрямках він працює?
Культурний десант виріс саме з моїх із Миколою концертів по військових частинах. Солдати дуже раділи нашій музиці. Особливо їм морально приємно усвідомлювати, що у тих самих умовах із автоматом в окопі пліч-о-пліч боронить Україну відома людина, яку вони могли бачити по телевізору у програмі «Орел та Решка». До цього ще і пісні виконує, що підтримують дух. Бо перші дні було особливо страшно, насправді ми всі померли ще тоді. Адже було стійке відчуття, що у будь-який момент ти помреш.
А потім ми розширилися до десанту, куди доєдналися всі охочі військові та не військові артисти. Ми всі їздимо у різні точки фронту, але військові артисти при цьому ще виконують бойові завдання. Наприклад, я з Миколою служу у 59-й вінницькій бригаді. Але наразі ми виконуємо бойові завдання в Донецькій області. Там же і їздимо по позиціях до різних військових.
Крім того, також відвідуємо шпиталі. Це важливо, бо деякі хлопці розуміються, що більше не зможуть піти на фронт. Від цього є певне відчуття незавершеності. Це важкий підвішений стан, коли і назад повернутися не можеш, і у цивільному житті не знаєш, що робити.
Окрім цього, важливими є виступи на деокупованих територіях. Бо там люди знаходилися під російською окупацією, то треба нагадати їм про те, як важливо, що вони повернулися до України. Це взагалі окрема місія. Треба нагадувати людям, що це не просто війна за землю, а за них.
Які настрої наразі у військових?
Взагалі то скрізь різні. Якщо розмовляти про передову, де хлопці знаходяться у суворих умовах — в окопах, у лісі, то насправді вони всі не аби як об‘єднані. От дивишся на себе, а ти весь у багнюці, та мрієш хоч про якусь воду. Але ти стоїш, обіймаєш їх і радієш, що ви разом. В очах деяких солдатів бачиш брата чи батька. Хоча, звісно, від втоми та постійної напруги трапляються сварки.
До речі, відволікатися загалом від такої атмосфери допомагає підтримка контакту з цивільним світом. Наприклад, через соціальні мережі. Мені особисто цікаво дивитися, як живуть люди у звичайному місті. Тому я заходжу на сторінки людей, які чимось корисним займаються, дивлюсь за ними й уявляю, як я міг би отак звичайно жити.
Часто є можливість користуватися телефоном?
Фішка у тому, що це не та армія, яку ми собі уявляли, дивлячись серіали та фільми. Всі твої речі при тобі, й немає завдання стояти цілими днями, дивлячись в одну точку. Є часи для відпочинку. Тому після роботи військові проводять час в Інтернеті, так само як і звичайна людина, просто в інших умовах.
Мене часто питають, чим я займаюся, що встигаю вести соціальні мережі. Це від хибного уявлення буденного життя військових. Адже люди забувають про технічний прогрес і що телефон є у кожного. До того ж завдяки Starlink у багатьох місцях військові мають доволі потужний Інтернет.
Тому для нас це чудова можливість відволіктись. Я взагалі кажу, що було б класно, якби кожен написав принаймні одному військовому. Наприклад, якщо десь гуляєш або сидиш у барі, то фотографуєш, як відпочиваєш, і надсилаєш воїну. Можеш спитати, як у нього справи, сказати, що чекаєш на повернення. Також можна додати, що цивільні про військових пам‘ятають, дякують за можливість відпочивати та думають, якими ще шляхами можна допомогти. Насправді це дуже сильна підтримка, бо не у всіх є родини.
Що є найважчим на фронті особисто для вас?
Мені важко звикнути до постійних артилерійських обстрілів. Дуже страшно, бо розумієш, що снаряд може прилетіти біля тебе. І одна справа, коли ти помер і не зрозумів цього, а інша, коли ти важко поранений і повільно вмираєш.
Також важко бачити родини воїнів, які померли. Бо багато військових родом із тих самих місць, де вони воюють. І взагалі вражає сама легкість втрати життя, кожного дня хтось гине. Важко усвідомлювати, що в будь-який момент тебе може просто не стати. Тому я намагаюся у плані мистецтва зробити якомога більше, аби залишити після себе більше.
А які позитивні моменти ви можете для себе виокремити?
Я радий, що українці об‘єднані як ніколи. Також відбулося розширення світогляду та змінилося мислення. Ми більше не переймаємося дрібними речами типу проблем на роботі чи маленької заробітної плати. Також я познайомився зі справжніми Героями, з якими ми тепер одна команда.
Я радий, що люди підкреслюють важливість музики та взагалі мистецтва на фронті. Бо це те, що є вищим, духовним, воно допомагає вибратися з простого, фізичного. Тому я буду займатися музикою все життя. І немає різниці, буду я грати у концертному залі чи в підземному переході.
І загалом музика стала іншою. Якщо раніше я грав у розважальному форматі, то зараз я зрозумів, наскільки вона глибинною може бути. Коли музика виконує функцію заспокійливого, то ти розумієш, що вона набагато цінніша, ніж ти ставився до неї до війни. Одна справа, коли ти граєш у ресторані на фоні, а інша, коли граєш, і всі уважно відчувають кожну ноту, бо не знають, коли вони ще зможуть почути скрипку.
Чи бувають у вас моменти моральної втоми та як ви їх долаєте?
Коли у мене не було сил навіть піднятися, я написав свою єдину пісню якраз про це. Я захотів нагадати всім, що ми такі не одні. І коли ти втомлений, то треба згадати, що нас багато і всім потрібна підтримка. Але права опускати руки немає, бо є єдина ціль — перемога.
Ця пісня допомогла у важкі для мене часи встати на ноги. І я думав, як зробити так, аби більше людей її почуло. Адже, можливо, комусь так само потрібен ковток мотивації. Тоді я подумав, що чудово, якби пісню ввімкнули у прямому ефірі. У той час якраз був національний відбір на Євробачення-2023, то я поміркував, що якщо пройти у десятку, то моє бажання здійсниться. Але це здавалося неможливим, адже я ніколи не співав на сцені, та це взагалі була моя перша пісня. Втім я все одно спробував, і наскільки великим було моє здивування, коли серед 300-400 заявок від професійних артистів я увійшов у топ-10. Таким чином моя мрія здійснилася.
