Олександр Вертинський – блудний П’єро України

Він був оригінальним співаком і поетом. Його акторська гра зачаровувала. Його вважали однією з ікон російської культури. Ним захоплювались глядачі від Москви до Парижу, від Нью-Йорка й Голлівуду до Шанхаю. Цей улюбленець післяреволюційної російської діаспори, взірець «буржуазного декадансу» був ідолом і в Радянському Союзі, де в числі його шанувальників був Сталін. На Заході з цим «російським» космополітом дружили Чарлі Чаплін, Марлен Дітріх і Принц Уельський. Для них він був Алєксандром Вєертінскім.

Але за своїми численними масками він приховував таємницю, що непокоїла його до останніх років життя – усвідомлення й визнання того, що він – українець, якого, як і багатьох інших його співвітчизників, обставини зробили навіть більш «російським», ніж росіян.

Народився Вертинський у дореволюційному Києві. Він був позашлюбним сином адвоката і його коханки і дуже рано залишився cиротою. Він ріс вуличним хлопчиськом, позбавленим комфорту й тепла родинного вогнища, але всотав у себе українську культуру, хоча її розвиток стримувало середовище імперське середовище російського царату.

А коли спробував у Москві стати актором і співаком, це закінчилося вимушеною еміграцією, яка тривала майже чверть століття. Він неймовірно страждав від ностальгії і говорив, що втратив свою батьківщину. Проте справжнім домом Олександра, як він сам пізніше зізнавався, була Україна – не Радянський Союз, де після повернення в 1943 році він почувався чужим і духовно пригніченим, і не Росія, хоча він писав і співав російською.

В останні роки життя, після десятиліть блукань і пошуків, він з гордістю признався, що віднайшов свій український дім. У 1955 році, звертаючись до акторів київської кіностудії, які були здивовані, що «російська» легенда з таким захопленням грає українською, Вертинський нагадав їм, що він один із них — українець, який народився в столиці — не більше і не менше. 

Молодий Вертинський

Маленький Олександр, або Шура, як його тоді називали, народився 20 березня 1889 року. Свої мистецькі прагнення актора та письменника він почав виявляти в русифікованому Києві. Український національний рух, який тоді саме набирав обертів, і, особливо, театральні трупи, що його просували, мали на Вертинського такий же сильний вплив, як і авангард яскравої міської культури. Шура знав, що по материнській лінії його родичем був український геній Микола Гоголь, що зажив літературної слави як «російський» письменник. 

У 1912 році, як колись його предок, Вертинський вирушив на поклик яскравих вогнів російського мегаполіса в пошуках успіху та слави. У боротьбі з першими московськими труднощами й залежністю від кокаїну амбіційний і талановитий Шура поступово стверджувався як актор німого кіно, артист кабаре та екзотичний автор пісень. 

Його найпопулярнішим амплуа став своєрідний образ П’єро, який він сам вигадав — клоун з напудреним обличчям, вдягнений у біле, а згодом у чорне, який співав арієти – мініатюрні пісні-новели. Його ранні пісні, такі як «Ваші пальці пахнуть ладаном» (присвячена зірці німого кіно Вірі Холодній), «Кокаїнетка» і «Танго Магнолія» зробили з нього нову зірку.

Цей стрімкий злет було перервано більшовицькою революцією та громадянською війною в Росії. Вертинський передусім був творчою людиною і не брав участі в політичній діяльності. Однак він вкрай некомфортно почувався серед більшовиків і не сприймав їхньої ідеології, тож у 1920 році йому довелося долучитися до «білої еміграції». І розпочалися тривалі роки блукань — Стамбул, Румунія, Польща, Німеччина, Франція. Вертинський затримався в Парижі на цілих дев’ять років і став там справжньою зіркою російських емігрантських кабаре.

Його новим сценічним образом був витончений джентльмен, у виступах якого дуже ефектно поєднувалися поезія, музика й акторська гра. Особливу увагу актор приділяв відтінкам виразності та жестам рук. Вертинський продовжував запиcувати платівки й подорожувати.

Одним із найвідоміших його хітів стала пісня «Дорогой длинною», яку він зробив популярною, хоча і не був її автором. У 1968 році Мері Гопкін випустила її англійську версію під назвою «Those were the Days», яка невдовзі стала міжнародним хітом. Проте за фасадом успіху Вертинський залишався самотнім і дуже сумував за домом. Богемний стиль життя, романи й невдалий шлюб, про який він згодом волів не говорити, не вилікували від затяжної меланхолії. На початку 1920-х, перебуваючи у Варшаві, він вперше попросив радянський уряд дозволити йому повернутися, але отримав відмову.

Олександр Вертинський в одному зі своїх фільмів в україномовній ролі.

Вертинський кілька разів гастролював Близьким Сходом, а в 1934 році подався шукати щастя у Сполучених Штатах. Виступи в Нью-Йорку та Голлівуді були успішними, але погане знання англійської мови виявилося серйозною перешкодою. Наступного року він переїхав до Шанхаю, де жило багато росіян. Спроба відкрити там нічний клуб була невдалою, і на тлі посилення військової могутності Японії в регіоні його перспективи виглядали доволі туманними.

У 1943 році Вертинський одружився в Шанхаї з молодою грузинкою Лідією Циргвавою й отримав дозвіл повернутися до СРСР. Для нього і його дружини це був великий ризик. Попри те, що російська інтелігенція радо приймала артиста, адже він був живим нагадуванням про попередню добу та представником іншого світу, загалом його сприймали як колишнього зрадника, що залишився політично ненадійним.

Йому дозволяли виступати. І хоча на його концертах майже завжди були аншлаги, його ніколи не запрошували на радіо, не брали в нього інтерв’ю і не згадували в пресі. Упродовж наступних 16 років Вертинський виступив майже в усіх великих і маленьких містах Радянського Союзу по кілька разів. Держава істотно збагатилася з прибутків, які надходили від його концертів, але він був не в тому становищі, щоб голосно скаржитися.

На початку 50-х років у Вертинського знову з’явилася можливість задовольнити свою давню пристрасть до гри в кіно. У 1951 році він навіть отримав Сталінську премію за блискуче виконання ролі антирадянського кардинала. Під час зйомок у Львові деякі місцеві приймали його за справжнього кардинала і, як він пізніше згадував, хотіли цілувати його руку.

Старший Олександр Вертинський. 

Проте коли настала відлига, і в 1956 році Хрущов викрив культ особистості Сталіна, розплата за вимушене пристосування до радянського життя для колишнього бонвівана була величезною. Олександр навіть писав своїй дружині, що якби не вона та дві їхні доньки, він уже наклав би на себе руки.

Зрештою, саме Україна надала Вертинському можливість знову піднестися духом. Він дедалі більше часу проводив у Києві і в 1955–1956 роках зіграв у двох україномовних фільмах. Керманичі російської імперської культури не могли дозволити таким, як Вертинський, відірватися від неї, тож не дивно, що обидва фільми незбагненним чином «зникли». Тим часом, у своєму рідному місті він відновлював свої знання української мови та історії, а у вільний час відвідував древні храми та інші культурні пам’ятки. Він мріяв зіграти в кіно Івана Мазепу — українського гетьмана, який у 1709 році об’єднався зі шведами проти Петра I.

У вересні 1955 року Вертинський написав з Києва своїй дружині в радянській столиці, що хотів би прожити решту життя у Києві. «Що для мене Москва? Я її не люблю, – зізнався він. Моя рідна мати – Україна». А далі він написав те, що сьогодні шокувало б росіян і здивувало багатьох українців: «Мені соромно, що я співаю тільки російською і все в мені російське. Я мав би бути українським співаком і співати українською… Мені іноді здається, що я кою злочин, бо не співаю для неї [України] її мовою».

Українська марка на честь Олександра Вертинського випущена у 2019 році.

Вертинський помер у квітні 1957 року в Ленінграді. Незадовго до смерті він написав сценарій до фільму про чоловіка, який втратив і знову знайшов батьківщину, і хотів, щоб його зняли в Києві. На жаль, фільм не зняли, і сценарій також зник. За два тижні до смерті Вертинський надряпав на серветці вірш про свою любов до Києва та України – про свою духовну домівку. Як він писав, він знову повернувся в свою «бунтівну юність». Це був останній заповіт блудного українського П’єро, який нарешті відчув себе вдома.

Сьогодні, коли український народ позбавляється залишків і пережитків культурного панування й муштри Росії, вшануймо волю Олександра Вертинського, який бажав, щоб його визнали українцем.