Христос воскрес – воскресне й Україна!

Цього року Великдень в Україні відзначають сьогодні, 16 квітня, відповідно до юліанського календаря, якого досі дотримується Православна Церква та Церкви східного обряду.

Оскільки війна з Росією затягується, ворожість українців до Москви дедалі більше відчувається у суспільстві. І релігія не є тут винятком.

Щодня з’являється все більше повідомлень про перехід парафій від Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) до автокефальної Православної церкви України (ПЦУ). З початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року вже щонайменше 214 парафій здійснили такий перехід, з них 63 – вже у 2023 році.

У багатьох випадках перехід відбувся не зовсім мирно. Дійсно, кількість конфліктів і випадків застосування насильства у церквах продовжує зростати.

Яка різниця?

Більшості сторонніх спостерігачів, які не розуміють української та російської, важко відрізнити УПЦ МП від УПЦ. Обряди та теологічні настанови у них ідентичні. Єдиною помітною відмінністю є мова літургії: УПЦ МП проводить служби російською, ПЦУ – переважно українською, хоча подекуди церковнослов’янською.

Те, що становить відмінність між цими двома церквами – це церковна юрисдикція. Інакше кажучи, політика.

І якщо, як часто говорять, цитуючи Карла фон Клаузевіца, «війна – це політика іншими засобами», то церкви в Україні точно входять у цю сферу інших засобів.

Останнім часом, особливо після надання у 2019 році ПЦУ Константинополем канонічного статусу, все більше віруючих і цілих парафій відходять від пов’язаної з Москвою УПЦ МП. 

Згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), з червня 2020 року по липень 2022 року кількість українців, які перейшли до ПЦУ, зросла на 20 %. У відповідь на запитання «До якої конфесії чи релігії, якщо вони є, ти належиш?» 54 %  опитуваних відповіли, що до ПЦУ.

Натомість кількість приналежних до пов’язаної з Москвою церкви з початку війни впала на 14 %. У липні 2022 року лише 4 % українців вказали, що належать до УПЦ МП.

КМІС зазначає, що «хоч УПЦ МП зберігає фактичний контроль над більшістю парафій, водночас вона зазнала значних репутаційних втрат у свідомості українців (зрозуміло, через асоціації з російським агресором)».

Під час опитування КМІС, яке проводилося з 4 по 27 грудня 2022 року, українців запитували по всій країні, що, на їхню думку, владі слід робити з УПЦ МП.

Результати опитування показали, що 78% українців вважають, що держава має тією чи іншою мірою втрутитись в діяльність УПЦ МП. Зокрема, 54% вважають, що УПЦ МП треба повністю заборонити в Україні. Ще 24 % виступають за дещо «м’якший» підхід, який передбачає не повну заборону, а встановлення державного контролю та нагляду за діяльністю цієї церкви.

Лише 12% респондентів вважають, що взагалі нічого не потрібно робити, що влада не має втручатися в діяльність УПЦ МП, варто лише розслідувати окремі правопорушення.

Дані про 8505 церков УПЦ МП в різних регіонах Україні: opendata.ua

Чому політика?

Хоча незаперечним є те, що саме духовний імпульс спонукав Володимира Великого охрестити своїх підданих у 988 році, таким чином приєднавши Київську Русь до християнського світу, можливо, тут мали місце і певні політичні мотиви. Християнство, безперечно, в останні віки першого тисячоліття стало могутньою об'єднуючою силою.

Володимир був князем з династії Рюриковичів, яка походила від варязького предка, що прийшов на Русь з території сучасної Швеції. Аби контролювати територію, населену різними слов’янськими та неслов’янськими племенами по обидва боки Дніпра, впровадження єдиної спільної релігії та культури було політично доцільним.

Протягом століть релігія та політика по всій Європі були тісно пов’язані. І в той час як у більшості країн Заходу доклали чимало зусиль, щоб відокремити церкву від держави, у Російській імперії нічого подібного не спостерігалось. Насправді можна стверджувати, що лише у радянський період російська Православна Церква – як охоронець імперської ідеології – була силоміць відтіснена від управління державою комуністичною партією.

Сьогодні в Росії панує реакційний ідеологічний рух, відомий під назвою «русский мир», який повернувся до архаїчного бачення Москви як Третього Риму (перший Рим, другий – Константинополь).

Як сказав історик Тімоті Снайдер у нещодавній своїй лекції: «У цій ідеологічній системі існує лише одна частина світу, яка не була повністю зіпсована, знищена та фрагментована, і цією частиною світу є Росія. Тому в цій системі місія Росії полягає у відновленні єдності цього світу». Намагання виконати цю примарну місію, стверджує Снайдер, фактично виправдовує всі злочини та звірства Росії у свідомості адептів «русского мира».

Церква, українці та більшість світу відкинули цю ідеологію як чисте безумство.

Релігія і національна ідентичність

Хоча сьогодні Україна є світською, багатонаціональною, багатоконфесійною державою, в якій жодна віра не має привілейованого становища (на відміну від православної церкви в Росії), релігія завжди відігравала важливу роль у розвитку української національної самосвідомості.

Тарас Шевченко – український поет 19-го століття, який найбільш посприяв відродженню української мови, маргіналізованої та забороненої Росією – підтримував зв’язки з членами існуючого короткий час Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації з релігійним підгрунттям, яка розвинула багато націоналістичних ідей, які сьогодні втілюються в життя.

У 1920 році створенню першої автокефальної православної церкви в Україні сприяв прихід до влади Симона Петлюри, онука православного священика.

У західних регіонах Українська Греко-Католицька Церква була потужною силою в підтримці мови, культури та традиційних зв’язків із Західною Європою – настільки потужною, що Москва заборонила її.

З огляду на цей історичний бекграунд, нинішню різку зміну релігійного ландшафту можна інтерпретувати лише як те, що неминучий політичний процес – процес виходу України з-під 369-річного панування Москви – перебуває на вирішальній стадії.

Що відбувається наразі

Усі церковні землі в Україні, як відомо, є власністю держави. Спочатку, одразу після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, здавалося, що уряд робить усе можливе, аби уникнути загострення прихованої релігійної напруги.

Однак після нещодавніх репресій проти УПЦ МП все виглядає так, ніби влада не бажає далі терпіти тих, кого вона вважає «п’ятою колоною», яка співпрацює з ворожою Москвою.

Згідно з повідомленням, опублікованим «Українською правдою» 7 квітня, у понад 20 високопоставлених священнослужителів УПЦ МП виявили російські паспорти.

Серед цих 20 священиків – предстоятель УПЦ МП митрополит Онуфрій (в миру Орест Березовський). 78-річний предстоятель, який народився поблизу Чернівців, на заході України, вважається багатьма церковними інсайдерами ключем до того, що відбувається наразі з православними церквами в Україні.

Незабаром після повномасштабного вторгнення Онуфрій оголосив, що УПЦ МП розриває відносини з Москвою через підтримку війни з боку Російської православної церкви та її патріарха Кирила. Протягом попередніх восьми років Онуфрій рішуче відмовлявся засуджувати Москву і неодноразово наполягав на тому, що в Україні точиться «громадянська війна», навіть припускаючи, як багато інших промосковських священиків і досі твердять, що Україну карає Бог.

Небагато людей, окрім відданих послідовників Онуфрія, вірили в те, що більшість сприймали лише як політичний піар з боку предстоятеля – незважаючи на його щире занепокоєння війною.

І все ж Онуфрій і досі залишається магнетичною постаттю, яка впливає на багатьох релігійних українців.

«Ця церква [УПЦ МП] розвинула глибоку залежність від однієї особистості, її предстоятеля митрополита Онуфрія», – стверджує Кирило Говорун, православний український богослов і архімандрит коледжу Святого Ігнатія в Стокгольмі, який протягом 10 років був особистим секретарем і найближчим богословським радником Патріарха Московського Кирила.

Говорун, який особисто знав Онуфрія, зауважив: «Це дуже харизматична фігура, навіть для себе непередбачувана. Отже, [майбутнє Церкви], я думаю, повністю залежить від нього. Ця повна непідзвітність Онуфрія перед рештою Церкви, коли він робить, що хоче, а всі лише схвалюють це, є однією з головних причин кризи».

Він додав, що «повна залежність» УПЦ МП «від однієї харизматичної, непередбачуваної особистості призвела до ситуації повної катастрофи для цієї Церкви».

Тепер, коли релігійне питання так загострилось, уряд Зеленського розпочав юридичний процес поступового виселення УПЦ МП із земель та будівель державної власності.

«Я впевнений, що СБУ давно було відомо про російське громадянство [Онуфрія] і вона вирішила зараз цим скористатися», – сказав Говорун Kyiv Post. «Я думаю, це означає, що тиск на нього різко посилився. Зеленський може позбавити його українського громадянства, що завадить йому діяти як Предстоятель Церкви».

Більшість аналітиків сходяться на думці, що єдиним перспективним напрямком є сприяння певному зближенню – або навіть унії – між двома Церквами. Але це спрацює лише в тому випадку, якщо УПЦ МП буде спроможною викреслити Москву зі свого порядку денного, причому не лише на словах, а й на ділі.

Це буде непросто, вважає Говорун, наголошуючи, що це треба робити згідно із законами України та з великим співчуттям до окремих вірян та їхніх громад.

Тим часом віряни продовжуватимуть здійснювати обряди та молитися за Україну, яка трансформується настільки швидко, що багато хто побоюється, що їхня єдина опора – воскреслий Христос – знову піддасться, як то було на зорі нашої ери, жорстоким примхам політиків.