Уляна Кравченко, яку Іван Франко називав “примавера” (весна), народилась навесні – 18 квітня 1860 року. Це був Великдень, і пізніше вона казала, що це був "божий знак", який велів їй бути витонченою, романтичною ідеалісткою. “Я би хотіла лишити по собі вірний відбиток життя душі, її ніжних почуттів, її терпіння, її потрясінь... Я хотіла би пізнати відбиток душі,” – писала вона в своєму щоденнику.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Уляна Кравченко – уроджена Юлія Шнайдер – народилася в містечку Миколаїв на Львівщині, що на той час входила до складу Австро-Угорської імперії. Її батько Юліус Шнайдер був німцем, а мати – українкою. Цікаво і парадоксально, батько-німець вчив своїх дітей української і вимагав від них її бездоганного знання. Він активно займався громадською діяльністю і його вірші українською публікувалися в популярному літературному журналі "Зоря". Він робив усе, щоб його діти зростали в середовищі української культури, і про це Уляна Кравченко завжди згадувала з вдячністю. Юліус Шнайдер, добре обізнаний у працях видатних німецьких філософів, казав своїй дочці: "Старайся бути ідеалісткою! Шукай ідеал в усьому!”
Коли Уляні виповнилося 10 років, її батько помер, і вона з матір'ю переїхала до її брата Омеляна Лопушанського, що був прокурором. І знову парадокс: її дядько-українець був затятим русофілом, розмовляв лише російською і вимагав того ж від неї. Він навіть забороняв їй читати українські книжки.
Мати Уляни, дочка греко-католицького священника, знала дуже багато українських і польських пісень, казок і легенд і вчила їх Юлію потайки від свого багатого, впливового, деспотичного брата.
Коли настав час обирати життєвий шлях, Юлія без вагань вирішила стати вчителькою. Вона відчувала, що її покликання – ділитися своїми знаннями з іншими, тож вступила до учительської семінарії у Львові. Там вона вирішила змінити своє ім'я Юлія на український відповідник – Уляна, а німецьке прізвище Шнайдер, що означає "кравець", – на Кравченко.
Закінчивши семінарію в 1881 році, вона працювала вчителькою в школах Львівщини, де стикнулася з грубою реальністю, яка різко контрастувала з її ідеалістичним сприйняттям світу. Згадуючи школу в селі Бібрка, що недалеко від Львова, вона писала: “Там я пізнала всю красу і потворність реального світу, якого не бачила, коли вчилася вдома”.
Уляна Кравченко пропрацювала вчителькою 40 років. В основі її педагогічної концепції, описаної в одній з її робіт "Записки учительки", були співчуття і жертовність.
Колишні учні згадували її як дуже цілісну й цілеспрямовану особистість із добрим серцем і витонченим смаком.
Вона вважала, що діти мають вчитися й рости в природному, не штучно створеному середовищі. Вона хотіла, щоб її учні стали справжніми патріотами України, і щиро вірила, що її місія – навчити їх бути такими.
Вона говорила: “Я хочу виплекати свідомих українців! Хочу дати їм повне відчуття любові й самосвідомості”. Цю думку вона дуже виразно донесла в одному зі своїх віршів:
Молись, дитино, за Україну,
Проси для Неї Світла, Добра.
Щоб край, де була твоя колиска
Тобі не взяла чужа рука.
Вкруг холод — темінь... все те, що нищить,
Полошить щастя, сни молоді.
Молися — ворог загибель ладить
Тобі, дитино, твоїй сімї.
Молитви чисті шли за ті хмари
До Творця Світла — на вишини —
Молися, за ким огорне сумнів,
Надія щезне і щезнуть сни..
Молитви щирі — це скарб, дитино,
В днях проб ти скарб цей знайдеш в душі.
Колись сам спогад молінь дитячих
Знов верне віру, міць дасть тобі.
Уляна Кравченко – наполовину німкеня, наполовину українка – була фактично першою українською поетесою в Західній Україні. У листі до Івана Франка вона писала: “В інших країнах так багато письменниць. Чому їх так мало в Україні? Чи можна мені зробити так, щоб їх стало на одну більше? Я не знаю. Тільки знаю, що в мені є пристрасть. Хочу силою слова змусити образи говорити. Щоб рухатися вперед, нам треба скористатися тими скарбами, яке накопичило людство”.
Одного дня ця вчителька сільської школи надіслала свою повість "Марта" до журналу "Зоря", в редколегії якого тоді працював Іван Франко. Поміж аркушів із рукописним текстом повісті він натрапив на її ліричний вірш "Згадай мене, милий".
Згадай мене , милий, та згадай весною,
Як перша фіялка до тебе всміхнеться;
Фіялкою - тямиш ?- квітчав запашною
Ти мою голівку... Ох , і досі сниться...
Згадай мене , милий, та згадай весною,
Як весільну пісню соловей зачне!
Колись його співи ти вітав зі мною:
Як він любить весну , ти любив мене,
Згадай мене , милий, вечером весною,
Як лиш заморгають зорі із небес !
Колись в таку пору думкою одною
Летіли ми в царство любови... чудес...
Вона зовсім не думала публікувати цього вірша – скоріш за все, він опинився серед сторінок повісті зовсім випадково, але Франкові, що був великим майстром слова, вірш сподобався – а таке бувало дуже нечасто. Можливо, це був саме той щасливий випадок, завдяки якому Уляна Кравченко постала як поетеса.
Відтоді вони листувалися більше 30 років. Спочатку це було щось на кшталт спілкування між ученицею і наставником, потім це було схоже на романтичну гру між досвідченим чоловіком і набагато молодшою жінкою, а згодом переросло в обмін думками між близькими друзями, що поділяли ідеї й цінності.
Франко написав, що вірш чудовий, і що його треба надрукувати, але повість розкритикував. Будучи розважливою людиною, Кравченко вирішила більше не писати прозу, а зайнятися поезією. Вона написала багато віршів для дітей, оскільки працювала з ними і для них, виховуючи молоде покоління високою естетикою українського слова.
Перша збірка її поезій "Primavera", до якої увійшов вірш "Згадай мене, милий", вийшла в 1885 році. Пізніше вийшло ще більше десяти.
Більшість віршів у збірці "В житті є щось", опублікованій у 1929 році, були патріотичною лірикою, тож майже одразу збірка потрапила під заборону як "відверто націоналістична".
Всього було опубліковано 13 збірок поезій Кравченко. Остання вийшла друком у 1941 році незадовго до нападу нацистської Німеччини на СРСР.
Але повернімося в 1884 рік, коли Кравченко написала Франкові, що їй набридло жити в глушині й працювати в напіврозваленій сільській школі. У вересні вона переїхала до Львова і завдяки протекції Франка отримала кафедру в Інституті Сестер Святого Василія Великого – першому приватному навчальному закладі для українок у Галичині. Там, за її словами, вона намагалася "з ляльок зробити освічених і соціально активних жінок", і в цьому вона досягла значних успіхів. Вона також читала приватні лекції, про що пізніше написала в "Записках учительки".
Вона була дуже популярною, і не тільки як поетеса. Багато чоловіків просили її руки й серця, і один з її колег навіть наклав на себе руки від нерозділеного кохання, але вона була до нестями закохана в Івана Франка, хоча так ніколи й не відкрила йому своє серце…
У листопаді 1883 року 23-річна жінка написала в своєму щоденнику: "Ти, мабуть, здогадався про мої надто сміливі таємні бажання. Я твоя навіки! Твої слова зігріли й надихнули мене, коли я безпомічно стояла на роздоріжжі… Я житиму заради твоєї ідеї до останнього подиху, о мій рідний незнайомцю! Ти вершиш мою долю".
Франко продовжував писати їй милі листи, аж тут вона дізналася, що він одружений. З розбитим серцем вона написала в щоденнику: "Життя втомилося від мене", а рік потому "помстилася" – вийшла заміж за поляка Яна Нємєнтовського, який був на 17 років старшим за неї...
У Франка був син, а у Кравченко – дочка. І знову парадокс – син Франка став ідейним більшовиком і у 1918-му пішов воювати проти українців, а дочка Кравченко була всім серцем віддана Україні.
Уляна Кравченко з дочкою Нюсею Нємєнтовською. Перемишль, 1935 р.
Уляна Кравченко також відома своїм значним внеском у рух за емансипацію жінок, для яких вона вимагала рівних прав на вищу освіту. Разом із іншими феміністками вона організовувала зібрання, влаштовувала демонстрації, засипала уряд петиціями. Їхні наполегливі зусилля зрештою принесли плоди: жінкам дозволили навчатися в університетах.
Свої погляди на світ вона описала словами одного з персонажів оповідання "Хризантеми": "Людина мусить боротися за власну особистість. Світ сміється над жінками, що пишуть, і глузливо називає їх "синіми панчохами". Але зараз кінець ХІХ століття. Сьогоднішня жінка йде до свободи. Мене захоплюють нові тенденції, напрями, лозунги. Так, щоб не бути смішною, треба отримати знання, бо знання – то є сила. Треба любити, цінувати науку мистецтва і повністю присвятити себе обраному шляху".
Ще в 1884 році Кравченко заснувала першу українську феміністичну організацію – Товариство руських жінок, яке сповідувало і просувало ідеї національної ідентичності, культури і освіти. У 1929 році Товариство вперше відсвяткувало День матері, і Кравченко присвятила цій темі кілька віршів і п'єс. Її навіть називали "матір'ю українського фемінізму".
А щодо її стосунків із Франком, то вони залишались лише на папері – в буквальному сенсі – аж до 1914 року, коли вона написала йому: "Будь ласка, не пиши мені більше", віднесла листа на пошту, а всі його листи закопала під деревом у лісі. 30 років потому вона їх відкопала, але прочитати їх було вже неможливо. Тоді вона написала в щоденнику: "Якщо ці листи повернулися до мене в такому стані, то нехай вони і мої стосунки з цим чоловіком так і залишаться в таїні. Досить мріяти! Нам потрібні не слова, а дії! Тут, на землі ми мусимо боротися. Треба вигнати ворогів із нашої землі, і вона має належати нам. За волю треба боротися".
