Нині в російському полоні перебувають тисячі українців, мова і про військових, і про цивільних. Росіяни примусово вивозять з України як дорослих, так і діток. Щодня між двома сторонами тривають переговори по поверненню додому українців. За словами Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, з 24 лютого 2022-го на з російського полону вдалося повернути вже 2105 людей. Kyiv Post поспілкувалося із Анатолієм Волошиним з Маріуполя, якого родичі вважали давно загиблим. Чоловік повернувся в Україну 7 березня.
Пішов пройтися містом і зайшов у військкомат.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Анатолій Волошин - пастор-душепопечитель із Маріуполя. Сьогодні йому 64. Він живе у Києві. Готується до операції на руці. Трохи більше року тому чоловік спокійно проживав у своєму рідному місті Маріуполь на Донеччині.
“Дивився по новинах, що кажуть в Україні, а що говорять у світі… Я пам'ятаю, що 22 лютого подумав, що от-от має статися щось страшне. В нас ще на окраїні міста завжди було чути, як десь далеко вибухають снаряди. Там була лінія розмежування. А тут підходить 24 лютого. І стало якось дуже тихо. Ми зрозуміли, що щось не так…”, - пригадує Анатолій.
Наступного дня чоловік вийшов прогулятися вулицями Маріуполя, аби перевірити обстановку. Каже, проходив повз військкомат. Вирішив зайти запитати, чи потрібна їм допомога.
“Дав документи і мене оформили в територіальну оборону. Одразу ж видали зброю і ми поїхали на місце дислокації”.
Найстрашніше, що бачив у житті - це трагедія Азовсталі.
“Я не пам'ятаю точно, чи 26, чи 27 лютого нас доправили на Азовсталь. Я 24 роки свого життя працював на бульдозері. То мені сказали, що я буду дуже корисним на екскаваторі. Копав окопи та траншеї, будівлі обкладував грунтом. Ми були дуже заряджені вірою! Хоча, знаєте, звичайно був страх. Нас обстрілювали і з моря, і з повітря… Все, що стріляло, все вони використовували!”.
В березні Анатолія прикомандирували до полку “Азов”. За кілька днів - 14 березня, чоловік отримав поранення: осколок розірвав м'язи на руці та проник у грудну клітку, поламавши ребра. Чоловіка терміново прооперували у найближчому госпіталі. А коли росіяни обстріляли і госпіталь, Анатолію порадили повернутися назад на Азовсталь.
“Нас доправили у бункер, що слугував госпіталем. Спочатку там було приблизно 100 травмованих та поранених. Потім цифра зросла до кількох сотень. Ситуація погіршувалася з кожним днем. Бо спершу нам могли щось передавати. А потім така можливість закінчилася. І ми були в закритому приміщенні. Запаси закінчувалися. Хворих приводили в дуже важкому стані деяких. І загиблих було багато.
Це дуже важко згадувати…”.
Про полон.
В якийсь момент, згадує Анатолій, все затихло. Припинилися постійні обстріли заводу. І військові отримали наказ здатися в полон. Це було 17 травня
“Дуже кепсько було на серці… Ми так довго боролися, а тепер що? Я йшов і думав: ніколи в житті не повірив би, що на старості літ потраплю до в'язниці. Та все ж розумів, що головне це життя”.
До середини червня полонених, стверджує Анатолій, тримали в Оленівці, далі перевезли до Довжанська (раніше Свердловськ) Луганської області. Коли ж 29 липня відбувся обстріл колонії в Оленівці сини Анатолія, а їх у нього четверо, подумали, що батько загинув.
В цей час Анатолій займався християнською психологією. Допомагав полоненим, які втратили бойовий дух. Щодня двічі молилися за Україну та мир.
Повернення додому.
Першою справою Анатолій набрав сина Євгенія. Син не зміг стримати сліз. Плакав і просив у батька вибачення за те, що сини “поховали” батька.
“Досі не віриться, що це все було насправді… Зараз займаюся обстеженням та лікуванням. Мають скоро зробити операцію: лікарі склеюють нерви на руці та додадуть трохи шкіри. Наразі ціль на майбутнє - щось робити, а не сидіти на місці. До перемоги ще далеко. Сьогодні кожен має докласти зусиль, аби наблизити цей день. А він уже обов'язково настане”, - ділиться роздумами Анатолій.
