Перископ

Вітаю вас. Я продовжую спостерігати за подіями крізь перископ головного редактора і хочу вибірково поділитись тим, що я помітив.

Приємно бачити Генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга в Києві. Його візит - потужний сигнал не лише українцям, а й тим, хто скептично налаштований щодо ставлення Заходу до України. Водночас він є публічним підтвердженням наявності широкого консенсусу щодо необхідності вступу України до НАТО, щойно це стане можливим.

Звичайно, треба зберігати зв'язок із реальністю, і ми знаємо, що надзвичайно важко уявити Україну в складі НАТО, доки Росія продовжує проти неї війну. Але, тим не менш, приємно чути від Генерального секретаря, що члени НАТО сподіваються на вступ України до Альянсу, як тільки Росію поставлять на місце.

Україна, зрештою, є тим життєво важливим елементом, якого не вистачає в європейській архітектурі безпеки на сході. Її більше не можна просто списати з рахунків як вигідну буферну зону. Вона продовжує героїчно боротися за свій суверенітет, територіальну цілісність і європейську самоідентифікацію. Поляки, жителі країн Балтії, румуни, чехи і словаки чудово це усвідомлюють.

У нинішньому процесі реорганізації Європи очевидно, що безпека і добробут континенту залежать від кордонів Європи і безпеки на кордонах з Євразією, яку уособлює Росія з її деспотичними та імперіалістичними цінностями. Фінляндія і Швеція визнали це, вирішивши вступити до НАТО. Туреччина все ще грає у свої меркантильні політичні ігри, але, зрештою, залишається членом альянсу.

Лідери білоруської опозиції також визнають, що майбутнє їхньої країни пов'язане з Європою, а не з Росією, і сподіваються, що перемога України змете як диктаторський режим Лукашенка, так і російську імперську опіку.

Звичайно, приємно бачити, що із Заходу надходить все більше і більше сучасної зброї, яка посилює обороноздатність України, а також робить можливим її очікуваний контрнаступ.

Останнім часом Захід продемонстрував надзвичайну єдність і цілеспрямованість у цьому питанні, і це має спростувати нарікання на те, що підтримка, якої потребує Україна, є недостатньою або запізнілою. Реалії є такими, якими вони є як в євроатлантичних державах, що підтримують Україну (економічні труднощі, наближення виборів, популізм, втома від подій в Україні тощо), так і в самій Україні та її власних силах.

Не сприяють ситуації і нещодавні спекуляції щодо того, чи буде нарешті розпочато контрнаступ України, і якщо так, то коли. І, звичайно, нещодавній витік секретних документів США лише ускладнив процес.

Але також очевидно, що в Москві режим Путіна перебуває під дедалі більшим тиском, оскільки його несподівано тривала і все більш виснажлива війна проти України спричиняє дедалі більші втрати всередині країни – економічні, політичні, соціальні, з точки зору втрати впевненості у власних силах і престижу, а також міжнародну ізоляцію.

Ключове питання тут полягає не стільки в тому, наскільки успішним може бути будь-який український контрнаступ, скільки в тому, чи зможе новітній Калігула в Кремлі пережити розчарування і відчуття незахищеності власної політичної, військової та економічної преторіанської гвардії. 

А для Володимира Путіна ситуація не виглядає надто обнадійливо. Від розколів і втрат у військовому потенціалі Росії, стійкого економічного спаду, нездатності досягти мети, яка б виправдовувала застосовані засоби, до об'єднання Заходу проти нього, втрати ринків і впливу Москви на них і вимушеного повороту на схід – все це є серйозною невдачею для тирана і країни, яка хоче бачити себе успішним, ексклюзивним, експансіоністським геополітичним гігантом, що кидає виклик міжнародному порядку.

Те, що Китай і такі країни, як Бразилія та Індія, підіграють Росії і видають себе за нейтральних сторін і посередників, зрештою, не допоможе Москві в довгостроковій перспективі. Адже навіть вони наголошують на повазі до територіальної цілісності України і тим самим непрямо засуджують імперіалістичну агресію Москви. 

Чи була б, гіпотетично, Бразилія готова до того, що район Ріо-де-Жанейро окупує сусідня держава? Чи визнала б Індія сепаратистську провінцію Кашмір, що об'єдналася з Пакистаном? Дійсно, як би відреагувала Індія, якби Китай раптово напав на неї і засипав її міста ракетами? Чи були б ці "неприєднані" держави щасливі, якби інші зайняли позицію вичікування?

Слід також враховувати непередбачувану і, на перший погляд, егоїстичну поведінку президента Франції Емманюеля Макрона. Схоже, він все більше перебирає на себе роль свого попередника, президента Шарля де Голля, який зближувався з Росією і Китаєм за рахунок своїх європейських партнерів по НАТО.

Макрон, який визнав себе палким прихильником України, стикнувся з серйозними проблемами всередині держави. Тим часом на зовнішній арені він просуває потенційно суперечливу ідею утвердження стратегічної автономії ЄС, тим самим пропонуючи дистанціюватися від США, і водночас підігрує Китаю, пропонуючи взаємно "прийнятний" мирний план для припинення війни Росії проти України.

Існують також потенційні ускладнення, пов'язані з результатами майбутніх виборів у Туреччині, Польщі та США. Так само, як і несподівана тимчасова позиція сусідів України, яку, схоже, підтримало керівництво ЄС, щодо припинення імпорту зерна з осадженої України.

Щодо внутрішніх справ України, то тут є обнадійливі зрушення, а є й сумнівні.

Адміністрація Зеленського продовжує боротися з корупцією, підрізати крила олігархам і підпорядковувати собі проросійські сили, такі як Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП). Нещодавні кроки проти високопосадовців, підозрюваних у корупції та зрадницькій поведінці, а також проти УПЦ МП та її провідного багатого соратника, олігарха Вадима Новинського, свідчать саме про це.

Але деякі процеси, тим не менш, продовжують залишатися непрозорими, і війна не може слугувати виправданням. 

Існує також питання щодо стосунків з Білоруссю. Чому Україна продовжує підтримувати дипломатичні відносини з режимом Лукашенка, який не лише тероризує власне населення і тримає за ґратами 1 500 політичних в'язнів, а й виступає васалом Росії, дозволяючи використовувати свою країну як плацдарм для російських військ проти України? 

Враховуючи те, що Київ закликав до найжорсткіших санкцій проти Москви, така позиція тхне подвійними стандартами. Чому б офіційно не визнати білоруську демократичну опозицію замість того, щоб тримати в Мінську символічного посла, і не звернутися безпосередньо до білоруського населення із закликом виступити проти російських маріонеток і стати на бік України в спільній боротьбі за незалежність, демократію та європейські цінності? 

Можливо, є щось, чого ми не знаємо, але маємо знати?