Назва цього матеріалу є дивною. Коли вона прийшла мені до голови, я спочатку рішуче її відкинув як невдалу. Минуло трохи часу і вона для мене стала такою, що відповідає суті розповіді. Памʼятаю, я подзвонив одному дуже авторитетному літературознавцю. Запитав, чи відомо йому, що у 1967 році, в Києві, на вулиці Володимирській, 33, у тодішньому КҐБ при Раді Міністрів УРСР відбулася зустріч працівників «контори глибокого буріння» (так іронічно в радянську добу розшифровували абревіатуру «КҐБ») з українськими літераторами. І знаєте, якою була відповідь? «Юрію Івановичу, нічого не знаю, але знайте ви: це – сенсація. А можна розшукати якісь подробиці?».
Подробиці я спробував розшукати в Галузевому державному архіві Служби безпеки України в Києві. Спроби завершилися невдало. Мене переконували, що жодних документальних слідів не залишилося. Тоді я подумав про те, що якщо навіть документи зникли, ніхто не міг стерти памʼять у тих, хто на зустрічі був присутній. Першими відгукнулись (екс) чекісти. Зокрема, ті, хто працював у створених в липні 1967 року спеціальних контррозвідувальних підрозділах «по боротьбі з ідеологічною диверсією противника» (на місцях це були 5-ті управління/відділи/відділення)
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Ось що пригадав, зокрема, один з них, безпосередній організатор зібрання, про яке йдеться: “Як і для багатьох, незабутньою для мене лишилася зустріч із письменниками-шістдесятниками в колонному залі комітету... Її підготовку і проведення доручили саме мені. У зустрічі брали участь Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Віталій Коротич, щодо яких офіційна пропаганда формувала тоді негативну громадську думку. Їх видавали за націоналістів, недоброзичливців у ставленні до держави, таких, що провадили ідейно шкідливу агітацію. І раптом – ця зустріч. Поети знайомили нас із своїми творами, як то кажуть з перших рук. Мені довелося виступити з докладним аналізом їхніх творів, зокрема, найновіших, відзначити художні й громадські здобутки, доброзичливо висловити деякі поради… Зустріч мала позитивний громадянський і політичний резонанс, дещо помʼякшила складні стосунки влади з частиною творчої інтелігенції”.
Звертаю вашу увагу на одну деталь у цитованих словах: названо не всіх письменників-учасників зустрічі. Присутніми були ще Юрій Збанацький, Павло Загребельний, Олесь Гончар, Андрій Малишко. Поки що список не можу уточнити до кінця, але не всі присутні були шістдесятниками.
Я намагався дізнатися про деталі зустрічі у Віталія Коротича (з ним ми зустрічались ще 1994 року у Сполучених Штатах, де він тоді викладав), у Бориса Олійника. Вони обидва не захотіли згадувати про «літературний вечір» у стінах КҐБ. Чомусь ухилився від спогадів Іван Драч, сказавши, що не памʼятає нічого. З Драчем у нас були теплі стосунки і він багато про що згадував розлого і відверто (деякі розмови увійшли у документальний фільм, співавтором сценарію і ведучим якого я був).
Та не даремно за своє життя я багаторазово переконувався: історія – найкращий драматург. А історія склалася так, що у 2005-2006 роках на замовлення одного з видавництв я готував документальне видання про першого заступника голови КҐБ УРСР Бориса Шульженка. Це він зустрічав і випроваджував запрошених письменників із будинку на Володимирській, 33. Саме він був модератором від чекістської сторони і, за словами одного з тодішніх співробітників КҐБ, “говорив, якою є роль сучасної української літератури в житті нашої держави і які проблеми доводиться вирішувати органам держбезпеки на цьому історичному етапі. Виступали гості. Вони віддали належне такому запрошенню і відкритому діалогу”.
Занадто вже солодкими здалися мені ці слова. Їх ще й підсолоджували згадки про тістечка і чай, якими частували письменників у залі засідання Колегії КҐБ. Та не забуваймо, хто запрошував літераторів. А це був спеціальний контррозвідувальний підрозділ «по боротьбі з ідеологічною диверсією противника». Зі своїми сумнівами я звернувся до Дмитра Павличка і він не відмовився пригадати зустріч. Не відмовилась і Ліна Костенко. У нас з нею була цікава розмова про різні речі, але на моє прохання пригадати зустріч з чекістами вона не ігнорувала. Ліну Василівну я ще згадаю, а тепер повернусь до Павличка.
Він назвав «літературний вечір» на Володимирській, 33 «тривожним», оскільки список запрошених був складений так, щоб перемішати «праведних» письменників (творчість яких режим вважав прийнятною) з «неправедними» (тобто тих, які могли, на думку режиму, збитися з «правильного» курсу). Запрошені літератори переважно належали до «неправедних». Павличко був переконаний: «КҐБ хотів показати, що він шанує і «неправедних», що «піклується» про всіх однаково, що не має на меті стежити саме за тими, за якими стеження було постійним... Було щось надто ввічливе у тій зустрічі з боку кадебістів, щось невимовно тривожне і стримане в поведінці письменників… Пам’ятаю, як прикро було слухати виступи деяких письменників, які чинилися, що ніби не знають з ким ведуть бесіду».
Павличко на тій зустрічі читав свій вірш про чекіста «Камінний чоловік», написаний 1961 року, тобто в період ще дозволеної десталінізації:
Як гордо він ходив землею
З високим стажем без доган,
Він зняв сьогодні портупею –
На пенсії його наган.
Не має до життя охоти,
Стріляє в скроні кат собі,
Та камінь той не розколоти,
Що стверд у підлості й ганьбі.
Хай чує він, що скажуть внуки, –
Неправду правнук прокляне,
Хай тріскає само з розпуки
Прокляте серце кам’яне!
Свій виступ Павличко закінчив словами, які викликали бурхливі оплески: „Звертаюся до вас як до найкращих біографів українських письменників, до дослідників не лише нашої творчості, але й найменших подій нашого життя. У майбутньому люди вивчатимуть ваші документи з великою увагою. Я прошу вас ретельно займатися своєю справою і – найголовніше – писати про нас правду!”
Після зустрічі Олесь Гончар (тоді голова Спілки письменників України) і Андрій Малишко потиснули руку Павличкові. Це не дивно. Проте і Борис Шульженко потиснув йому руку. Павличко прокоментував це так: «Мені здається, що Шульженко знав про мої зустрічі з Петром Юхимовичем Шелестом, в розмовах з яким я був також відвертим. Ішлося про найголовнішу трагедію України за совєтських часів – про фактичне витіснення української мови з ужитку в державних установах, про тотальну русифікацію і винищення всього, що працювало на збереження українського народу. Знав і тиснув мені руку за виступ перед співробітниками його темного відомства».
Коли я попросив Ліну Костенко пригадати ту зустріч, вона однозначно переконала мене, що це була зустріч «удавів» і майбутніх «кроликів». Перші (ті, кого Павличко назвав «найкращими біографами українських письменників») виразно попереджали других про те, що з ними може бути щось неприємне, якщо вони не будуть такими, як запрошені на цю саму імпрезу «праведні» літератори.
Ліна Костенко пригадала епізод, який виразно передає суть того, що відбулося. Після засідання вона підійшла до автомобіля (звісно, «Волги»), що мав відвезти її додому. Дверцята ввічливо відчинив співробітник КҐБ, допоміг їй влаштуватись, а потім колючим поглядом глянув на неї і вимовив: «Сподіваюсь, Ви не сприймаєте як правду все, що було сказане на зустрічі». Після цього, як згадувала Ліна Василівна, він з усієї сили грюкнув дверцятами.
Я – не український письменник, але той грюкіт дверцят, здається, долетів і до мене. Дуже хотілося б почути і голоси із далекої тепер зустрічі на Володимирській, 33. Одначе ця зустріч все ще у розшуку.
