У світі українських скульпторів, художників та архітекторів подружжя Володимира Мельниченка та Ади Рибачук знають всі. Усі свої спільні роботи митці підписували абревіатурою АРВМ. Зокрема, їхні мозаїки нині красуються на стінах столичного залізничного вокзалу, а також Київського палацу дітей та юнацтва. Роботи розташовані в безлічі парків та комплексів. Однак одні з найвідоміших творів – це крематорій на Байковому кладовищі та розташована поруч “Стіна пам'яті”, яку радянська влада намагалася знищити. Ада Рибачук померла 22 вересня 2010 року, Володимир Мельниченко – за майже 13 років – 19 квітня 2023-го.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Дарина Коломієць із Володимиром Мельниченком у його майстерні влітку 2021 року
Востаннє з паном Володимиром я бачилася рівно за рік до цього. Тоді він подарував мені свою книжку і попросив обов'язково приходити в гості. Через навчання, волонтерську діяльність та роботу, зокрема постійні відрядження, на жаль, я так і не встигла зустрітися з ним знову. Тож у квітні 2022-го я востаннє забігла до його майстерні. Володимир Мельниченко до останніх днів жив у центрі столиці – в майстерні, яка була повністю заповнена його з Адою скульптурами та картинами.
Пригадую, як рік тому 90-річний митець розповідав мені про свої дитячі роки під час Другої світової. Деякі записи з нашої розмови залишилися в моїх нотатках.
“Я побачив дві страшні війни. Та іноді мені здається, що це все було не зі мною. Мені не віриться. Найболючіше те, що в першій війні нашими друзями були ті, хто нині стали найбільшими ворогами”, – із сумом промовляв Володимир.
Прощання з Володимиром Мельниченком на Байковому кладовищі біля крематорію, який він і його дружина спроєктували. Фото: Дарина Коломієць
Під час Другої світової війни він був зовсім маленьким, однак у найменших деталях пам’ятав деякі моменти, зокрема, як німці заходили до Києва.
“Вони йшли з боку Бесарабки колонами. Перші на велосипедах з автоматами. Потім на мотоциклах з кулеметами. По Хрещатику йшли. І це насправді було дуже гарно. Але це ніколи не дозволить забути, як любий Київ горів, як ми розбирали завали… Ми казали “ніколи знову”. А тепер історія повторилася…”.
Після цих слів на очі Володимира навернулися сльози. Важко згадувати події дитинства, коли це було 80 років тому, а ще важче розуміти, що нічого більше не повториться. На всіх зустрічах чоловік весь час розповідав про свою дружину. Мимоволі казав, що дуже хоче її обійняти, чого би то не коштувало. Вони познайомилися ще в дитинстві. Відтоді ніколи не розлучалися – ані під час навчання в інституті, ані під час практики на Баренцевому морі. Пара завжди була разом.
Ще Володимир постійно згадував “Стіну пам’яті” – свій найболючіший твір. Разом з Адою митець створював її з 1975 по 1982 рік, але радянська влада наказала знищити горельєфи, бо вони "не відповідали принципам соціалістичного реалізму". Тоді дві тисячі квадратних метрів Стіни закрили шаром бетону. І лише через 30 років після здобуття Україною незалежності вдалося відновити одну з композицій – “Берегиня”.
Володимир та Ада Мельниченки
“Нашою головною роботою було життя кладовища. Ми хотіли показати людям більше, ніж просто місце поховання. Стіна була вся під бетоном. І Ада від цього й померла. Вона казала, що її це тривожить, що її це вбиває. Просила зробити мене все, що ми не встигли разом”.
І він продовжив – писав картини, робив скульптури… Мельниченко був заслуженим художником України, а також членом Національної спілки художників України, Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України», Національної спілки кінематографістів України та Народної академії культури та людських цінностей США. Митця поховали на Байковому кладовищі.