"Це було схоже на життя тварин у зоопарку. Нас повністю контролювали, за нами постійно спостерігали, говорили, коли ми можемо прийти і піти, ніколи не давали свободи. В якомусь сенсі наше село за іронією долі було одним із тих, яким пощастило".
Так Олександр Чумак, староста фермерського села Артемівка, в якому до повномасштабного вторгнення Росії мешкало близько 1 000 людей, описав сім місяців перебування своєї громади під російською окупацією.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Чумак – один із десятків селян, з якими Kyiv Post поспілкувалася про російське правління під час відвідання вісьмох невеликих сільських громад на Харківщині разом із Харківським гуманітарним центром. Стоячи в черзі за безкоштовними продуктовими наборами від молодих волонтерів Центру, вони розповідали Kyiv Post про вторгнення, окупацію та відновлення своїх рідних сіл.
Наташа Мантола, 48 років, селищна голова, Лисогірка.
"Мій чоловік сміється, що я вже стала кваліфікованим військовим експертом. Я можу відрізнити вогонь із "Граду" від "Урагану". Я можу назвати всі види БТРів та іншої російської військової техніки. Це не те що я коли-небудь хотіла знати, особливо коли над нашим містом літали ракети, а на дорозі окопувалися буряти.
"Пів року в нас не було електрики і зв'язку за межами села. Час від часу мій чоловік прокрадався з мобільним телефоном, вмикав його і відправляв SMS назовні, щоб повідомити, що село все ще існує".
Вікторія Сарай, 29 років, мати трьох дітей, Новий Бурлук.
"Я тут народилася, виросла і вийшла заміж. Всі мої діти тут народилися. Ми виїхали в травні, але повернулися одразу після звільнення села у вересні. Звичайно, ми могли б виїхати на захід або в Європу, але це наш дім.
"Ми віримо, що все буде добре, бо інакше не можна. Неможливо жити, якщо в це не вірити. Поки що ми платимо за інтернет для онлайн-навчання дітей і продовжуємо жити далі".
Віктор Манойленко, 51 рік, сільський голова, Липці.
"До мене додому привезли тіло моєї сестри в мішку. Її розірвало снарядом під час російського наступу 7 березня. Ми впізнали її лише по лаку для нігтів на ногах...
Я не впевнений, що хтось, хто не пережив все це, зможе зрозуміти. Коли ти опиняєшся поруч із "Ураганом", який стріляє з близької відстані... цей звук розриває тебе зсередини і змінює тебе назавжди".
Ірина Блоха, 63 роки, селищна голова, Новий Бурлук.
"Частково це залежало від того, хто окупував місто – чи то війська "ЛНР", чи то буряти, чи ще хто, бо була ротація. Наприкінці квітня до мене прийшов новий командир і запитав: "Де дівчата?". Ми тоді зрозуміли, що незважаючи ні на що треба вивозити людей через "зелений коридор"...
"Мені сказали, щоб я зняла прапор [з будівлі сільради]. Я відмовилася. Сказали, щоб я віддала їм списки мешканців. Я відмовилася. Сказали, щоб ми прийняли їхню "гуманітарну допомогу" з Росії. Я відмовилася. Командир прийшов до мого будинку з двома солдатами, і вони вивели мене на подвір'я, щоб розстріляти. Вони сказали: "Тут більше немає України". Я сказала: "Ось тут ви помиляєтеся". Вони пішли геть".
Наташа Смага, 40 років, фермерка, Щасливе.
"Вони захопили хати по всьому селу. Ту, що навпроти нас, ту, що позаду. Потім розставили "розетки" (гранати на палицях) навколо будинків і на наших полях. Деякі ділянки вже розміновані, але деякі – ще ні, і мені доводиться забороняти дітям виходити на вулицю.
Щодня вони приходили, щоб "перевірити" мого чоловіка або змусити його працювати. Якщо він відмовлявся, його били. Одного разу вони погрожували застрелити нашого пса Цуцика, але мій [7-річний] син кинувся прикрити його своїм тілом. Солдат вдарив мого сина прикладом автомата в спину".
Геннадій А., 55 років, підприємець, Куньє.
"Деякі з окупантів були "нормальні", а деякі – просто звірі. Але, з іншого боку, як я можу назвати "нормальним" того, хто приходить до мене додому зі зброєю...
Ми досі працюємо над відновленням села. Багато полів заміновані або ж там ще лежать нерозірвані снаряди. Держава сказала нам, що очистити землю можна буде не раніше, ніж за три роки. Тож ми шукаємо власні рішення".
"Андрій", 70 років, пенсіонер, село не назване.
"80% людей тут співробітничали з окупантами. Вони були налаштовані проросійськи. Це село завжди було проросійським. Вони кажуть, що я брешу, але я кажу кляту правду...
Якщо пройти далі по дорозі, то там все зовсім по-іншому. Там – козацькі села, які завжди чинили опір кацапам, навіть під час Голодомору.
ЛНРівці були погані. Вони казали: "Ми страждали вісім років - тепер ваша черга"".
Олександр Чумак, 50 років, селищний голова, Артемівка.
"30 відсотків полів заміновані або на них лежать снаряди. На них не можна сіяти. І це на додачу до того, що деякі люди вже втратили два сезони – чи то врожаєм, чи то доходом від оренди. Це непросто, тому що компанії, які орендують поля, не збираються посилати туди своїх робітників. Ми розробляємо свій власний спосіб, наприклад, використовуємо модифіковані трактори – "катки" – для знешкодження боєприпасів.
Але підірваний міст відновили поляки, допомагають громадські організації, з центру Харкова сьогодні приїхали, і вони добре до нас ставляться. Так, у нас є свої виклики, але ми визначаємо пріоритети і йдемо вперед".
Дмитро Д., 78 років, пенсіонер, Левківка.
"Я міг би багато чого сказати, але не буду. Ми вижили. Кози мої вижили. Добре було, коли Україна повернулася. Одна з їхніх машин "Z" зламалася і стояла на узбіччі дороги. Українські хлопці переїхали її своїм танком, один раз вперед, а потім ще раз назад, щоб напевно. Слава Україні!"
