Велика війна застала мене у Кривому Розі, де я відразу записався в місцеву тероборону. Нас сформували в підрозділ і відправили в село поблизу. Ми мали тримати позиції. Але ворог підійшов дуже близько. Сталося так, що нас виявилося не так багато, щоб відбити ворожу колону. Спочатку почався масований артилерійський обстріл, а потім пішла важка техніка. Один із снарядів потрапив прямісінько в наш бліндаж. Тоді загинуло багато побратимів. З 80 побратимів загинула половина. Вибухом мене відкинуло на 20 метрів, я вижив. Непритомного, контуженого, з посіченою спиною мене відвезли до шпиталю.
Після тривалого лікування мене перевели до реабілітаційного центру під Києвом. Найбільшу паніку в мене викликало те, що я можу залишитися наодинці. Дякувати Богу, зі мною працював психолог, і це дуже допомагало. В центрі я був більше місяця. Багато хлопців, які пережили жахи війни, не можуть повернутися до нормального життя. Страшні картини постійно крутяться в голові. Мертві побратими, стогін поранених, навіть запах війни назавжди тепер зі мною. Щоб не зламатися психологічно, я вирішив відволікатися на добрі справи, допомагати людям.
Коли я більше реабілітувався і відчув силу, відразу вирішив піти в місцеву церкву, щоб запитати, чим я можу бути корисним. Мені запропонували два варіанти. Перший був їздити в Донецьку область із гуманітарною місією, другий варіант – виїжджати на місце, де знаходять труп, і відвозити в морг. Тобто працювати ексгуматором. Перший варіант я відразу відкинув. Психологічно, морально та фізично я не міг повернутися в зону бойових дій. Другий варіант мені підійшов ближче до серця, я відчув, що маю особливу місію допомагати людям знаходити спокій у рідній землі. Тим паче волонтерити в цьому напрямку було дуже мало охочих. Тоді нас погодилося чотири людини. Це була група людей зі реально сталевими нервами.
В Макарівському районі після деокупації виявляли дуже багато тіл. В лісах, підвалах будинків, в річках, людей, які згоріли в автівках, – усіх їх треба було збирати й ховати. Частину коштів на це виділяла місцева церква, частину – похоронні бюро. Ми працювали безкоштовно. Нам виділили окремий будиночок і телефон прямого зв’язку з поліцією. Ми виїжджали мінімум три рази на тиждень, максимум кожен день. Бувало таке, що по кілька трупів в одному місці знаходили. Перший тиждень я не міг взагалі ні спати, ні їсти. Потім вже пристосувався. Але, що найбільше врізалося в пам'ять, то крики людей, які знаходили своїх померлих родичів. Особливо, коли батьки впізнавали своїх дітей, це було просто нестерпно слухати, я розумів, що нічим тут не можу допогти і відчував болючий відчай.
Перший мій виїзд був на берег річки. Там виявили тіло чоловіка на вигляд 40-45 років. Мабуть, окупанти його скинули в річку, і він там довго плавав, поки його не прибило до берега. Пам’ятаю, він лежав зі зв’язаними за спиною руками, обличчям у воду. Коли ми підходили до нього, вже за метрів 200 в ніс різко вдарив сморід тіла, що розкладалось. Чи злякався я, побачивши перший труп? Ні. Скоріше я мав страх зробити щось не так, бо робив це вперше. Я боявся заподіяти шкоду тілу. Ми обережно його перевернули та побачили дірку від кулі в районі серця, обличчя вже складно було впізнати. Поклали тіло бідолахи на спеціальний пакет, закрили застібку і понесли до автівки, щоб завезти в морг. Через тиждень я вже знав за запахом, на якій стадії розкладання тіло і які маніпуляції мені треба провести, щоб його не пошкодити.
За весь час моєї місії мені вдалося ексгумувати 52 тіла. 38 з них не вдалося опізнати. Багато тіл було з зав’язаними за спиною руками та слідами від кульових поранень. Сліди цих звірств вражають. В одному з підвалів будинків ми знайшли 5 жінок літнього віку і 2 дівчинки. У всіх зв’язані руки і сліди пострілів, хаотичні. Мабуть, їх завели в підвал і потім випустили чергу куль. В одному з будинків була розстріляна сім’я жінок. Бабуся, мати і дівчинка років 13. Тіла вбитих дітей давалися особливо складно. В голові ще довго крутилася думка – за що цим маленьким душам таке жорстоке покарання? Траплялися і тіла хлопчиків.
Один випадок запам’ятався дуже сильно. В одному селі батько сімейства після деокупації збирав зброю, покинуту окупантами, і зносив до себе в будинок. Чи то для подальшого продажу, чи то просто любив зброю. Так ось його малий син взяв один із трофеїв батька, щоб похизуватися перед друзями, і випадково вистрілив собі в підборіддя. Хлопчика розірвало на частини. Йому було 14 років, і він був єдиним сином у родині. Мати була просто шокована. Найстрашніше, що під час процесії поховання ми знайшли ще одну руку і змушені були перервати відспівування священника, щоб підкласти руку в труну, поки її не опустили в землю назавжди. Було дуже боляче бути поруч із матір’ю, яка втратила єдиного сина через недбалість батька.
Важкі історії розповідали люди в селах. Росіяни, коли окупували села, шукали наших поліцейських, хто міг співпрацювати з українською владою чи здавати позиції. Якщо хтось потрапляв під підозру, вони заходили в хату і стріляли в голову спочатку старшому, тобто дідусю, а потім по черзі вбивали всіх чоловіків на очах у жінок. Таких загиблих у звичайних сільських хатах ми виявляли декілька разів. Вразила історія про багатодітну сім’ю в селі Липівка. Їхній будинок був на самому в’їзді в село. Там жила жінка, яка мала окрім своїх дітей багато усиновлених. То була велика та дружна сім’я. Коли заїхала колона окупантів, вони з танку поцілили відразу саме в цю хату. Скільки там дітей загинуло – встановити не вдалося. Від будинку залишився лише попіл, навіть нічого хоронити не було … і пустий дитячий майданчик з розкиданними іграшками.
Найскладнішою роботою виявилося відшкрібати згорілі тіла з автівок. Вони намертво прикипали до сидінь автівок, і їх доводилося вирізати разом із оббивками. А потім відділяти. Люди, яких мені довелося витягувати з автівок, практично всі були парами – чоловік і жінка, які тікали від війни з надією на порятунок. Але на жаль зустріли страшну смерть, згорівши заживо… З автівок ми витягали і людей з кулями, було видно, що окупанти розстрілювали їх впритул.
Серед всіх загиблих, яких мені вдалося виявити, основний відсоток складали розстріляні чоловіки зі зв’язаними руками. 40% трупів опізнати не вдалося, але ми обов’язково їх ховали за всіма канонам, але на табличці на цвинтарі написано "невпізнанний".
Всі тіла, які ми знаходили, ми завозили в морг, потім після впізнання чи не впізнання я обов’язково був присутній на всіх похованнях, поки труна з людиною не буде в землі. Мені важливо було доводити кожну історію людини до кінця. Так я прожив два місяці. Потім в один момент я зрозумів, що тут моя місія скінчилася. Я провів в останню путь 52 людини, які загинули насильницькою смертю внаслідок страшної війни, яка прийшла в Україну. Я зміг зробити так, щоб ці невинні душі знайшли спокій у рідній землі.
Навряд чи я в цьому житті забуду те, що мені довелося пережити на війні, запахи тіл загиблих та крики матерів біля труни дитини. Але я точно впевнений, що здаватися не можна ні в якому разі. В наш час кожен, хто наближає перемогу і щось робить для людей, – це дуже важливо. Кожна душа важлива. Зараз я продовжую працювати на благочинність. Допомагаю дітям-інвалідам. Скоро перемога України, і роботи буде ще більше. Хто знає, яка місія в мене ще попереду…
