Російська Організація Договору про колективну безпеку – чи починають з’являтися тріщини?

Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ) була створена 15 травня 1992 року, її засновниками стали Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан і Узбекистан. У 1993 році до них приєдналися Азербайджан, Білорусь і Грузія, і договір повністю набув чинності 20 квітня 1994 року на п'ятирічний період. Коли 1999 року угоду мали продовжити ще на п’ять років, Азербайджан, Грузія та Узбекистан відмовилися це зробити.

Певним чином копіюючи договір НАТО, стаття 4 договору ОДКБ говорить про таке: «Якщо одна з держав-членів зазнає агресії, це буде розглядатися державами-членами як агресія по відношенню до всіх держав-членів цього Договору... усі інші держави-члени на запит цієї держави-члена надають останній необхідну допомогу, включаючи військову… відповідно до права на колективну оборону, визначеного в статті 51 Статуту ООН».

Після майже 30-річного існування «в холостому режимі» ОДКБ у січні 2022 року вперше вирушила на підтримку одного зі своїх членів, Казахстану. Зіткнувшись із безпрецедентними політичними заворушеннями, під час яких загинуло понад 200 людей, президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв запросив втручання ОДКБ, аби протистояти тому, що він назвав спробою державного перевороту за підтримки «іноземних терористів».

Зайве говорити, що ніяких терористів не було, і до такого заклику президент Казахстану змушений був вдатися, аби врятувати себе та свій режим від протестних елементів у його власному уряді, які намагалися його скинути – і більш ніж імовірно, що Москва відповіла на заклик Токаєва виключно заради збереження уряду, який був дуже прихильним до неї.

Приблизно 2500 військових, більшість з яких складали росіяни, були розгорнуті в Казахстані. Серед них було, зокрема, 100 вірменських, 150 киргизьких, 200 таджицьких та 100 білоруських військовослужбовців. Це була суто символічна присутність, яка одразу породила питання: як ці малочисельні миротворчі сили могли зробити те, чого не змогли досягти 45 тисяч військових регулярної армії Казахстану?

Попри те, що Путін і тоді звинувачував в організації протестів «іноземних агентів», його втручання в те, що явно було внутрішньою кризою, підігріло дискусію щодо того, як, коли, де і за яких обставин ОДКБ може втрутитися подібним чином. І їм не довелося довго чекати на відповідь.

24 лютого 2022 року, менше ніж через сім тижнів після казахстанської інтервенції, Путін розпочав повномасштабне вторгнення в Україну, і лише Білорусь серед п’яти партнерів Кремля по блоку висловилась на підтримку російського вторгнення.

Члени ОДКБ були незадоволені бездіяльністю блоку під час смертоносного сплеску насильства на кордоні двох країн-членів ОДКБ та наступних суперечок між ними. Прикордонний конфлікт між Таджикистаном і Киргизстаном, який триває десятиліттями, з новою силою спалахну у вересні 2022 року, коли жбурляння один в одного камінням через кордон перейшло в перестрілки із застосуванням стрілецької зброї, а потім і артилерії, в результаті чого понад 100 людей загинули або були поранені.

У тому ж місяці розпочалися бої на кордоні між Вірменією та Азербайджаном, під час яких близько 300 військових було вбито приблизно за три місяці, і з’явились побоювання щодо початку повномасштабної війни. Сутички між двома сторонами тривали ще кілька місяців, поки в травні не було підписано угоду про припинення вогню,  яка, сподіваємось, покладе край кровопролиттю. Потім на полях зустрічі Європейського політичного співтовариства, що відбулась в Молдові на початку червня, пройшов ще один тур переговорів між Баку та Єреваном. І те, що ОДКБ нічого не спромоглась зробити задля вирішення цього конфлікту, і посередництво в припиненні вогню сторони поклали на США та Європейський Союз, дуже не сподобалось іншим членам організації.

Ще один удар по єдності ОДКБ був завданий у жовтні 2022 року, коли Киргизстан раптово скасував заплановані військові навчання «Незламне братерство» на своїй території. Це рішення було прийняте після того, як президент Киргизії Садир Джапаров несподівано не з’явився на очолювану Росією зустріч Співдружності Незалежних Держав (СНД) у Санкт-Петербурзі 7 жовтня, у день 70-річчя Путіна.

Деякі російські коментатори назвали це нерозважливим і звинуватили Джапарова в тому, що він «прораховує варіанти, спостерігаючи, наскільки ми [Росія] сильні, і як ми досягнемо перемоги в боротьбі з Україною». Така поведінка очільника Киргизстану стала прямим результатом зіткнень на кордоні з Таджикистаном, коли користувачі киргизького сегменту соціальних мереж звинуватили Москву в причетності до розпалювання конфлікту.

Вторгнення Росії в Україну викликало тривогу також і в Казахстані, незважаючи на військове втручання ОДКБ у січні. Відчуття загрози для країни, яка має спільний 7644-кілометровий кордон з РФ, лише посилилося через войовничі погрози найбільш жорстких російських політиків після проголошення Казахстаном своєї  нейтральної позиції  щодо російсько-української війні.

Після «часткової мобілізації», оголошеної в РФ у вересні 2022 року, та побоювань щодо нової хвилі мобілізації на початку цього року, Астана провела власні військові навчання поблизу кордону з Росією.

Поки на початку цього року конфлікт між Вірменією та Азербайджаном перебував у гарячій фазі, заклики Вірменії до ОДКБ втрутитися залишались переважно без відповіді – проросійський оборонний блок обмежився місією зі встановлення обставин конфлікту і фактично виключив можливість відправки військ до Нагірного Карабаху. В результаті прем’єр-міністру Вірменії Ніколу Пашиняну довелося відповідати на болючі запитання власних ЗМІ про те, чи планує він під тиском обуреної громадськості розглянути можливість виходу Вірменії з ОДКБ. Він відповів тоді: «Я б сказав навпаки: є побоювання, що ОДКБ вийде з Вірменії». Нещодавно, 1 червня, Пашинян в інтерв'ю CNN заявив, що Єреван залишається союзником Москви, втім дав зрозуміти російській владі, що Вірменія «не є їхньою союзницею у війні проти України».

Аналітики вважають, що за відсутності альтернативної парасольки безпеки та через побоювання щодо того, що може зробити Росія після її агресивних дій в Україні, члени ОДКБ, ймовірно, поки що утримаються від активних дій, не маючи «реальної альтернативи для збалансування негативних наслідків цього рішення [вийти з ОДКБ]».

З огляду на те, що вторгнення Росії в Україну продовжує зазнавати невдачі, та впевненості в тому, що контрнаступ в Україні ось-ось розпочнеться, ті попередні тріщини в фундаменті ОДКБ вже починають розширюватися, лише Білорусь все ще виглядає повністю лояльною до Москви. На знак заохочення такої лояльності Лукашенка Росія погодилась розмістити у Білорусі тактичну ядерну зброю, вперше – за межами власних кордонів. Міністри оборони Росії та Білорусі зустрілися в Мінську в четвер, 25 травня, щоб підписати документи про «розподіл ядерної зброї» та поставили печаті на плані розподілу.

Це спонукало президента Білорусі Олександра Лукашенка в інтерв’ю від 28 травня припустити, що інші країни можуть приєднатися до пакту між Росією та Білоруссю про утворення «Союзної держави», і якщо вони це зроблять, у них, мовляв, буде «ядерна зброя для всіх».

Потім він звернувся окремо до очільника Казахстану: «Якщо хтось хвилюється... Я не думаю, що (президент Казахстану) Касим Токаєв через це хвилюється, але якщо раптом щось станеться, то ніхто не проти Казахстану та інших країн, які мають з Російською Федерацією такі ж тісні відносини, як і ми».

Незрозуміло, чи було це заохочення ідеєю Лукашенка, чи його спонукав до цього Путін, але президент Казахстану чітко дав зрозуміти, що він не зацікавлений у такому союзі, як і в отриманні ядерної зброї.

«На днях президент Республіки Білорусь Олександр Григорович Лукашенко запропонував Казахстану приєднатися до Союзної держави», – сказав президент Казахстану.

«Я оцінив його жарт. Я вважаю, що в цьому немає потреби, оскільки існують інші інтеграційні об’єднання, насамперед Євразійський економічний союз (ЄАЕС)».

Він продовжив: «Що стосується ядерної зброї, вона нам не потрібна, оскільки ми приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та Договору про заборону ядерних випробувань».

Токаєв наголосив, що Казахстан залишається «відданим нашим зобов'язанням за цими міжнародними документами».

«Я вважаю, що співпраця в цьому величезному євразійському регіоні, або, як зараз кажуть, Великій Євразії, має розвиватися в тому економічному напрямку, в якому ми всі зацікавлені. Нам потрібно створити справжній спільний ринок».

Приблизно через тиждень президент Киргизстану Садир Джапаров заявив про своє незадоволення через несхвальні зауваження Росії та ОДКБ про те, що він, ймовірно, розглядає альтернативні промосковському блоку варіанти.

На конференції в Чолпон-Аті в суботу, 3 червня, в якій взяли участь президент Ради ЄС Шарль Мішель і лідери Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану, Джапаров заявив, що готовий співпрацювати з ЄС.

Як говорилось вище, вторгнення Москви в Україну призвело до того, що партнери Росії в середньоазійському регіоні поставили під сумнів свої давні відносини з Кремлем і почали активно шукати економічні, дипломатичні та стратегічні альтернативи Москві. Це, зокрема, стосується таких глобальних гравців, як Китай і Європейський Союз, які із задоволенням запропонують азійським республікам взаємовигідну співпрацю.

«Киргизстан готовий працювати пліч-о-пліч з Європейським Союзом для вирішення спільних проблем, заохочення діалогу та пошуку довгострокових рішень», – сказав президент Джапаров.

У відповідь Мішель сказав: «Ми пропонуємо щире партнерство» п’яти колишнім радянським республікам регіону».

Особливий інтерес у сторін викликає потенціал побудови сонячної та гідроелектростанції в Киргизстані, гірській країні, в якій беруть початок низка головних річок регіону, де Киргизстан і Узбекистан вже співпрацюють щодо реалізації планів будівництва величезної греблі Камбарата-1.

Попри напруженість, яка довгий час існувала між державами Центральної Азії, здається, тепер вони все більш схильні керуватися економічною доцільністю, а не політичною ортодоксальністю.

Зараз майже вся увага Росії зосереджена на Україні, і численні проблеми колишніх радянських республік в середньоазійському регіоні підпорядковуються імперським прагненням Москви або повністю ігноруються. Якщо Київ переможе, а Росія зазнає невдачі, тоді тріщини в будівлі ОДКБ, скоріш за все, призведуть до повного її руйнування.