Вкрадена культура. Харківський нащадок козаків Ілля Рєпін 

Росія століттями займалася розкраданням чужих здобутків та досягнень, аби видати їх за здобутки власні. Особливо це стосується відомих особистостей, зокрема культурних діячів. 

Так, наприклад, відомого на весь світ художника Іллю Рєпіна російська пропаганда видає за російського художника, що «став однією з ключових фігур російського реалізму».

На думку російського мистецтвознавця та публіциста Володимира Стасова, творчість Рєпіна – «енциклопедія пореформеної Росії». Адже у своїх творах художник зумів відобразити чи не всі сторони сучасного йому життя, торкаючись тем, що особливо хвилювали суспільство.

Життя великого митця було тісно пов’язано з Україною, особливо з Харківщиною, де він народився. Козацьке коріння роду Рєпінних сильно вплинуло на його творчість.

Як відомо, Ілля Рєпін працював у жанрі реалізму. Втім він не просто копіював природу, він перевтілював її мотиви майже експресіоністичним малярством. А на тлі природи зображав людей у русі, надаючи пластичності барвами. У деяких творах Рєпіна відчувається вплив імпресіонізму та символізму.

Творчий шлях харківʼянина козацького походження

Майбутній художник народився 24 липня 1844 року в місті Чугуєві, нині Харківська область. Його дідусь по татовій лінії Василій Рєпін був неслужбовим козаком та займався торгівлею.

Ілля Рєпін був переконаний у тому, що він справді походить із козацького роду. Про це свідчить його справжнє прізвище Ріпа, з часом зросійщене.

У віці 11 років Іллю віддали до школи топографів. Тоді ця професія, повʼязана з кресленням, вважалася дуже престижною. Але через два роки школу закрили, і хлопець влаштувався в іконописну майстерню художника Івана Бунакова. Скоро талановитому юнакові почали надходити замовлення. У ті ж часи він отримував гонорари за створення великодніх писанок.  

Вже у 16 років Рєпін покинув майстерню та батьківський дім, аби долучитись до пересувної іконописної артілі, де йому платили аж 25 рублів на місяць. Влітку 1863 року артіль працювала у Воронезькій губернії неподалік міста Острогозька, в якому народився художник Іван Крамськой. Там 19-літній Ілля і вирішив їхати восени до Петербурга навчатись на справжнього художника.

У Петербурзі, як учень академії містецтв, він отримав право на шестирічне навчання малюванню за кордоном за казенний кошт. Сталося це після того, як він відправив на мистецький конкурс своє полотно «Христос воскрешає дочку Яїра».

Втім Рєпін пробув за кордоном лише з 1873 до1876 року.  Відомо, що в той час він виставляв свої картини в Паризькому Салоні, попри заборону Петербурзької академії.

Українські мотиви у творчості та протестні настрої

У 1870-х та 1880-х художник багато подорожував Україною та Росією. Це надихнуло його на створення багатьох відомих робіт. Його творчу біографію умовно можна поділити на український та російський періоди.

З Україною вихідця з Харківщини повʼязувало не ліше походження, Рєпін відчував цей зв’язок  глибоко чуттєво. І це помітно по його творчомудоробку, адже він часто зображав українську природу та мешканців рідного краю. Крім того, Рєпін до кінця життя намагався зберігати звʼязок із рідним містом та Слобожанщиною. У його творчому доробку такі відомі картини на українську тематику як «Українська селянка» (1886 р.), «Портрет Т. Шевченка» (1888 р.), «Чорноморська вольниця» (1908 р.).

У своїй творчості Рєпін торкався важливих для тогочасного суспільства питань, зокрема питання утисків російською владою української мови. Згідно з так званим Емським указом 1876 року, затвердженим Олександром II, використання української мови заборонялось в багатьох сферах життя.

Але в 1881 році нащадок запорозьких козаків написав картину «Вечорниці», назву якої написав українською. Картину купив Павло Третьяков і вивісив у своїй знаменитій галереї під фактично забороненою назвою. І вся російська преса також подала цю назву українською мовою. 

Однією з найвідоміших творів Рєпіна є картина «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», що стала певним символом козацького духу. Художник почав її у 1880 році, а закінчив лише у 1891-му. І це не дивно, адже перед тим, як почати її писати, Рєпін ретельно вивчав козацьку зброю, одяг та загалом побут. А також постійно радився з українським істориком Дмитром Яворницьким.  Тому не дивно й те, що на полотні можна помітити два прапори – синьо-жовтий та червоно-чорний. Адже цим кольорам українці здавна надавали особливого символічного значення. А нового, вже суто ідеологічного значення ці кольори набули завдяки Українським Січовим Стрільцям під час Першої світової війни, бо стрільці прикрашали свої однострої нашивками цієї кольорової гамі. А згодом червоно-чорний прапор став символом Української повстанської армії. 

Під час свої подорожей Україною Рєпін охоче спілкувався з нащадками запорожців. Їхній волелюбний дух завжди справляв на митця надзвичайне враження.

«Чортовий народ! Ніхто на Світі не відчував так глибоко свободи, рівності та братерства. На все життя Запоріжжя залишилося вільним, нічому не підкорилося!», — писав Рєпін.

«Запорожці» викликали загальне захоплення глядачів, не винятком був і імператор Олександр III. Він придбав картину за 35 тисяч рублів, що було величезною сумою на той час.

Про царя, який вбив сина, та невдоволення імператора

Ще однією з найвідоміших картин Рєпіна є «Іван Грозний та син його Іван 1581 року». Вона написана 1885 року і має неофіційну назву «Іван Грозний вбиває свого сина». Адже на полотні зображена відома історична драма. 

Після завершення картину було показано на виставці. Однак рєпінське трактування відомого історичного сюжету викликало невдоволення імператора Олександра III. Він наказав надалі не допускати картину до виставок, і взагалі не дозволяти її публічної демонстрації. На захист автора та його творіння виступили багато тогочасних діячів культури. Тож завдяки їхнім клопотам, а також старанням художника Олексія Боголюбова заборона була знята.

Відмова від повернення до СРСР та бажання повернутися в Україну

Після цього з ініціативи Великого князя Сергія Олександровича Рєпін прийняв пропозицію викладати в Імператорській академії мистецтв та реформувати цей навчальний заклад. Його майстерня в ті часи була найпопулярнішою серед учнів академії.

Але після жовтневого більшовицького перевороту в Петрограді та здобуття Фінляндією незалежності від Росії художник, який любив проводити вільний час у своєму маєтку Пенати у фінському містечку Куокалле, не захотів повертатися до Росії. А в 1919 році подарував фінському Товариству художників 23 картини російських митців, які не підтримали більшовицький переворот. Таким чином започаткувалась знаменита мистецька колекція «Атенеум», що складається з творів відомих європейських живописців.

Але радянська влада зробила мінімум три спроби повернути Рєпіна з Фінляндії. Питання його повернення розглядалося, згідно з протоколом засідання Політбюро комуністичної партії від 22 травня 1924 року, на найвищому рівні. За підсумками одного із засідань Сталін винес резолюцію: «Дозволити Рєпіну повернутися до СРСР, доручивши товаришам Луначарському та Іонову вжити відповідних заходів».

Після цього, в 1925 році, в гості до Рєпіна приїхав Корній Чуковський. Йому було доручено запропонувати художнику повернутися до СРСР, проте натомість Чуковіський «потай умовляв Рєпіна не повертатися». Ще через рік до Куокалле прибула делегація художників на чолі з Ісааком Бродським, щоб знову спробувати вмовити Рєпіна повернутися до СРСР.

А в листопаді 1926 року він отримав листа від народного комісара Ворошилова: «Вирішуючи переїхати на батьківщину, ви не тільки не робите особистої помилки, але робите воістину велику, історично-корисну справу».

Згодом до переговорів був залучений син Рєпіна Юрій. Проте безрезультатно – художник залишився жити в Фінляндії.

Якщо Рєпін і хотів кудись повернутися, то тільки до України. Але більшовики перекрили йому шлях туди. Навіть його остання картина «Гопак» має пряме відношення до України. Він задумав її у 1926 році. Але йому вже було фізично важко її малювати через параліч правої руки. Рєпін писав про це у листах до Дмитра Яворницького, наголошуючи, що останні три тижні, попри все, «не кидав роботи – підповзав та відповзав».

Видатний художник-реаліст помер 29 вересня 1930 року в рідних Пенатах в майже рідному вже Куокалле. У заповіті він наполягав на тому, аби тіло його поховали в рідному Чугуєві. Однак через більшовицьку владу в східній Україні вдова художника не мала змоги виконати заповіт, тому вирішила поховати чоловіка в парку поблизу будинку, на пагорбі, який Рєпін називав «Чугуєвою гіркою». Вона поховала його без труни, а на могилі посадила дерево, як і просив художник.