ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
37-річна українська письменниця та дослідниця російських воєнних злочинів Вікторія Амеліна померла в лікарні Дніпра в суботу, 1 липня, від поранень, які вона отримала внаслідок влучання російської ракети у піцерію в Краматорську, де письменниця обідала.
27 червня Амеліна супроводжувала в Краматорську делегацію колумбійських письменників і журналістів, коли російські війська випустили по місту дві ракети «Іскандер», одна з яких влучила в популярну піцерію Ria Lounge у центрі міста.
«З невимовним болем повідомляємо, що 1 липня в лікарні імені Мечникова у Дніпрі померла українська письменниця Вікторія Амеліна», – йдеться в повідомленні Українського ПЕН-клубу на їхній сторінці у Facebook у неділю.
Росіяни стверджували, що в піцерії були військові.
Можливо, вони справді там були. Але зараз чи не в кожному закладі харчування України їдять солдати. В Україні війна. Всюди ви бачите тут військових у формі.
Але навіть ті українці, які не носять одностроїв, чим тількі можуть допомагають зараз ЗСУ. Чоловіки, жінки та діти з усіх верств суспільства роблять усе можливе, щоб допомогти своїй армії. Їхня допомога може варіюватися від участі в ремонті зруйнованої інфраструктури для забезпечення безперешкодного руху потягів до виконання музичних творів для збору пожертвувань для армії.
Згідно з обґрунтуванням Кремля, вся Україна та всі її мирні мешканці є законною військовою ціллю для окупантів. Дійсно, росіяни систематично вбивають мирних українців з початку свого повномасштабного вторгнення 24 лютого минулого року (і навіть набагато раніше).
Ця політика є новою для них?
Росіяни намагались нищити українську культуру – і все, що ставить під сумнів їхнє право присвоювати історичну спадщину Київської Русі – відтоді, як Московія розширила сферу свого впливу на південь, окупувавши українські землі у 17 столітті.
За допомогою численних царських указів і грубої сили Москва послідовно намагалася «русифікувати» Україну, яку росіяни здавна називають «Малоросією».
20 століття не стало тут винятком. На початку існування Радянського Союзу для українських письменників з'явився певний проблиск надії. Ленін тоді намагався залучити національні елементи на окраїнах колишньої імперії до більшовицької ідеології, тому почав заохочувати використання української мови на цих землях. У 1920-х роках стався справжній ренесанс української літератури на територіях, раніше загарбаних російським царатом.
На жаль, це відродження було недовгим. Наприкінці 1920-х років до влади в Кремлі прийшов Сталін. Він добре усвідомлював, що відчуття національної ідентичності українців є органічно опозиційним до намагання Москви загнати українських селян до колгоспів, тому більшовики досить швидко розправились з українськими письменниками.
Зараз історики називають цей період в українській культурі «Розстріляним Відродженням». У 1930-х роках Сталін знищив цвіт української літератури. Були арештовані, ув’язнені та вбиті такі письменники, як Микола Хвильовий, Михайло Семенко, Микола Куліш, Лесь Курбас та багато інших.
Сталін і його ставленики в Україні очевидно вважали вільний розвиток української мову загрозою російській гегемонії над національними меншинами Радянського Союзу. По суті, той самий мовний імперіалізм, століттями нав’язуваний царями, нещадно насаджався і Сталіним.
Чи стало краще після смерті Сталіна?
Ненадовго. У 1960-тих роках в Україні відбулося ще одне літературне відродження – його здійснило покоління «шістдесятників». Такі діячі, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч та інші, скористалися хрущовською відлигою й почали відроджувати українську літературну мову, до того репресовану Сталін.
Потім, з приходом до влади Брежнєва, маятник знову схилився в бік посилення репресій культури.
До «шістдесятників» часто зараховують поета Василя Стуса, якого заарештували за «націоналістичну діяльність» і відправили до ГУЛАГу вже у 1970-х, де він і помер у 1985 році, вже за часів хваленої «перебудови» Михайла Горбачова.
Хіба зі встановленням незалежністю русифікація не закінчилася?
На жаль, ні. Просто русифікація стала впроваджуватись м'якшими засобами. Це відбувалось, серед іншого, й через інерційну дію політики, яка впроваджувалася століттями.
Навіть у незалежній Україні, де намагалися відродити українську мову, не допустити, щоб вона стала чимось схожим на ґельську в Ірландії (ірландська мова, якою розмовляють лише в її найзахідніших провінціях), у більшості міст панувала російська мова, як і на шкільних майданчиках, в університетських коридорах, навіть на перервах перед уроками української мови чи літератури.
В західних університетах кафедри слов’янських літератур, як правило, «слов’янські» лише за назвою. Насправді це кафедри російської літератури з кількома символічними курсами про Польщу та/або Балкани. Дослідницький інститут Гарвардського університету, з яким співпрацювала Вікторія Амеліна, є приємним винятком з цієї сумної практики.
Однак поступово українська література все більше привертала до себе увагу у світі, значною мірою завдяки Революції Гідності та подальшій війні. Москва намагалась протистояти цій тенденції, стверджуючи, що російськомовних в Україні переслідують. Але насправді багато хто з українських солдатів, які зараз воюють проти російських агресорів – як і президент Володимир Зеленський – вільно володіють російською.
Тяжкий історичний спадок досі призводить до жертв
Українські письменники, починаючи з Тараса Шевченка в ХІХ столітті, і навіть багато хто до нього, розуміли, що сам акт писання творів українською мовою сприймається як загроза для влади, яка вважає Київ «матерью городов русских», як люблять говорити російські шовіністи.
Амеліна, яка писала українською, вже через це була такою собі скалкою в оці Москви. У жовтні минулого року Амеліна організувала літературний фестиваль у маленькому донбаському містечку Нью-Йорк.
Незабаром після закінчення фестивалю росіяни розбомбили будівлю, в якій він проходив.
Коли Амеліна почала свою непросту місію дослідниці російських воєнних злочинів, вона стала вже не просто дражливою скалкою в оці Москви. Вона стала публічним обличчям тих, хто шукає неспростовні докази, на основі яких можна буде провести судовий процес та засудити російську владну верхівку за воєнні злочини проти українців.
Будь хто, хто хоч трохи знайомий з історією утисків росіянами української мови, не був здивований тим, що піцерія, де обідала Амеліна разом з журналістами та гуманітарними працівниками, стала мішенню російської воєнної машини.
