До ювілею видатного кінооператора Данила Демуцького

Цього року маємо одну із важливих і поважних ювілейних дат - 130-річчя кінооператора Данила Демуцького, який з’явився на світ 16 липня (4 липня за старим стилем) 1893-го року.

Легендарний український фотограф і оператор-експериментатор, який серед іншого зафільмував культові «Два дні» (1927), «Арсенал» (1929) і «Землю» (1930).

Численні видання з історії не лише українського, а й світового кіно згадують  Данила Демуцького з незмінною пошаною, як визнаного класика кінематографа, послуговуючись при цьому заслуженими епітетами на кшталт «видатний» та «геніальний».

Напевно для багатьох шанувальників мистецтва кіно ім’я Демуцького асоціюється в першу чергу зі знаменитими кадрами фільму Олександра Довженка «Земля»(1930) : монументальні ракурси селянина з биками, соняшники, танок Василя на нічній вулиці села і звичайно - яблука під дощем.

1958-го року, вже після смерті  Демуцького, а за два роки й Довженка, на Всесвітній виставці у столиці Бельгії Брюсселі за результатами опитування 117  впливових критиків і кінознавців із 26 країн світу, «Землю» було названо серед 12 кращих картин усіх часів і народів.

Співпраця, а потім і дружба двох майбутніх класиків кінематографа почалася за чотири роки до «Землі».  У 1926-му році спільно з німецьким оператором Йожефом Роною, який тоді працював на кінофабриці ВУФКУ в Одесі, Данило Демуцький фільмував перші режисерські роботи Олександра Довженка, короткометражні фільми «Вася-реформатор» та «Ягідка кохання». Власне ці короткометражні стрічки стали першими роботами Демуцького в кіно як оператора, а вже за два роки разом із Довженком він зняв «Арсенал» (1928).

Звичайно Демуцький працював не тільки з Довженком, в його доробку чимало інших стрічок, які варті уваги. Згадаємо хоча «Два дні»(1927) режисера Георгія Стабового, ще одну знакову картину українського німого кіноавангарду.

Тож природно, що вже в 1930-му році Данила Демуцького разом із двома іншими операторами Михайлом Кауфманом та Олександром Калюжним згадують у невеликій книзі Миколи Ушакова «Три оператори», першому кінознавчому дослідженням, яке засвідчило появу з’яву української операторської школи. 

Як і для багатьох операторів, шлях Демуцького в кіно почався із захопленням фотографією, яка для цього стала полем експериментів зі світлом, композицією, використанням оптики – об’єктиву монокль.  Фотороботи Демуцького здобули визнання, його навіть нагородили золотою медаллю на Міжнародній виставці ужиткового мистецтва в Парижі в 1925-му році, того ж року на кіностудії ВУФКУ в Одесі він очолив фотоцех.

Здається нині про життя і творчість Данила Демуцького знаємо багато, однак варто процитувати влучний вислів мистецтвознавця і культуролога Вадима Скуратівського, який сумно, але точно зауважив :

«В усіх підручниках з історії кіно написано, що Данило Демуцький геніальний оператор, але водночас його біографія є еталоном нашого катастрофічного ХХ століття».

 На загал радянська влада визнала заслуги Демуцького, він навіть отримав звання, проте в його біографії було чимало деталей, про які тогочасні радянські джерела замовчували.

В 1932-му році під час роботи над першим звуковим фільмом Олександра Довженка «Іван» Данила Демуцького вперше заарештували, але незабаром звільнили.  За два роки заарештували знову, після слідства оголосили вирок – заборону проживати у низці великих міст. Демуцький разом із дружиною був змушений вирушити на заслання до Узбекистану, щоправда, продовжував деякий час знімати хронікальні сюжети та займатися фотографією.

Вже в Узбекистані в 1938-му третій арешт за абсурдними звинуваченнями. Слідчим ніяк не вдавалося знайти хоч якесь правдоподібне формулювання його провини, однак вони настійливо вимагали зізнання і Демуцький таки визнав, що він «шкідник» і зламав «операторську вісь».  Попри абсурдність такого «зізнання», бо операторська вісь не є матеріальним поняттям, воно задовольнило слідчих. На щастя справа, за якою заарештували не лише Демуцького, за рік розвалилися і його таки виправдали.

Про це та про інші важливі деталі із життя Данила Демуцького можна дізнатися із документальної стрічки Наталії Акайомової «Нехай святиться ім’я твоє» (1993). Історія цього фільму теж вельми непроста і також є ще одним свідченням того катастрофічного століття.

«Нехай святиться ім’я твоє» - єдина режисерська робота Наталії Акайомової, відомої монтажерки кіностудії ім. О. Довженка, яка змонтувала такі відомі кінокартини, як “Криниця для спраглих” (1965), “Вечір на Івана Купала” (1968), “Білий птах з чорною ознакою”(1971) Юрія Іллєнка, “Пропала грамота” (1972) Бориса Івченка, “Вавилон ХХ” (1979)  Івана Миколайчука тощо.

Крім роботи на кіностудії Наталія Олександрівна протягом багатьох років викладала монтаж на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

 Перший варіант фільму вона зробила в 1971-му році разом зі своїми студентами, це була переддипломна робота студентів-операторів Миколи Шабаєва і Костянтина Лаврова. Тоді це був короткометражний 30-хвилинний фільм. Стрічку показали на кінофакультеті та кільком людям на кіностудії ім. О. Довженка та на тому все.

Далі на фільм чекало повне забуття, причиною якого став один з епізодів, а саме – відвідини Сергієм Параджановим вдови Демуцького Валентини Михайлівни.  Параджанов був добре знайомим із Демуцькими й неодноразово бував у них вдома.

В  1973-му Сергія Параджанова заарештували, тож згадувати про цей фільм вже було небажано, а вирізати епізод Наталія Акайомова не схотіла, це для неї був принциповий момент, але їй вдалося зберегти єдину кінокопію.

В перші роки Незалежності Наталія Акайомова повернулася до свого задуму, їй пощастило знайти фінансування, взявши за основу вже зроблену двадцять років тому короткометражну стрічку, зробити повнометражний фільм про Данила Демуцького «Нехай святиться ім’я твоє».

Чому вона так прагнула зробити цей фільм, адже її кар’єра в кіно і без того складалася вдало?

Річ у тім, що її батько Олександр Пищиков, теж був оператором, працював на кіностудії й товаришував із Демуцьким, їхні родини навіть мешкали в одному будинку.

Крім епізоду із Сергієм Параджановим у фільмі «Нехай святиться ім’я твоє» чимало інших важливих і насправді унікальних матеріалів, наприклад, докладна розповідь про родину Демуцьких і його батька, відомого музикознавця, фольклориста, лікаря, хорового диригента і композитора Порфирія Демуцького, який тісно спілкувався із композитором Миколою Лисенком та іншими діячами української культури.  Ще з юних літ Данило добре грав на фортепіано і розбирався в класичній музиці, знався на фольклорі, тож йдеться не лише про природну обдарованість митця, а й про спадкоємність культурної традиції.

У стрічці є багато фотографій з родинного архіву Демуцьких і найголовніше - його авторські світлини - портрети, пейзажі, знімки «ню». Нині із сумом можемо констатувати - всі ці роботи Данила Демуцького, як фотографії з його родинного архіву, втрачені і побачити їх ми маємо нагоду лише у фільмі «Нехай святиться ім’я твоє». Родзинкою стрічки також є один єдиний кадр живого Данила Демуцького разом із режисером Петром Чардиніним на знімальному майданчику фільму «Примхи Катерини ІІ» (1927).

На жаль, долю стрічки «Нехай святиться ім’я твоє» теж не можна вважати простою. Після завершення роботи картину презентували у поза конкурсній програмі кінофестивалю «Молодість», потім показали на українському телебаченні. Далі в Україні почався період економічної нестабільності, згодом держава припинила фінансування кіно галузі, потім фактично впав і кінопрокат, почалася доба відеосалонів.

В 2010-му році Наталія Олександрівна Акайомова після важкої хвороби пішла з життя.

На щастя копія стрічки «Нехай святиться ім’я твоє» збереглася, тож маємо надію, що її колись таки оцифрують і реставрують і глядачі зможуть переглянути на телебаченні, або стрімінгових сервісах, а отже отримають нагоду більше дізнатися про непересічну особистість, видатного митця, геніального кінооператора Данила Порфировича Демуцького.