Сергію Колесниченку 24 роки. Півтора із яких хлопець тримає в руках зброю. Усе його цивільне життя – журналістика та гра в театрі – з 24 лютого 2022 року застигло в режимі “пауза”. Рано вранці, коли світ ще спав, Сергій вже вирушав до військомату в місті Буча на Київщині. Так він потрапив до однієї з бригад ТрО, розпочавши свій бойовий шлях із Київщини.
Далі була Харківщина. Після переведення до іншого підрозділу, в якому військовий працює із дронами, були вже східні та південні напрямки фронту. До річниці звільнення Харківської області Сергій розповів Kyiv Post про те, як усе відбулося, чому той контрнаступ не можна порівнювати з теперішнім, чого зараз найбільше потребують Збройні сили України та яка ціна просування вперед.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
З Сергієм я поспілкувалась через Skype, оскільки “з передової він практично не вилазить”, за словами хлопця. Зізнається, що марить цивільним життям, але розуміє – до перемоги ще дуже довгий шлях.
Хроніка війни в Україні. 12 лютого: “Справжнє пекло”
Важко було дивитися в очі людям, які пережили окупацію. Вони були спустошені. У них був тільки біль. Але одночасно з тим вдячність
“Важко було дивитися в очі людям, які пережили окупацію. Вони були спустошені. У них був тільки біль. Але одночасно з тим вдячність”.
На Харківщину, точніше в Ізюмський район, підрозділ Сергія вирушив на початку червня 2022. До того після звільнення Київщини військові готувалися на полігонах.
“Я пам'ятаю, якраз був на чергуванні. І ми з побратимом побачили, що почала працювати наша авіація, почалися якісь серйозні бої, в тому числі спецпідрозділ «Кракен» дуже активно і хоробро просувався. Ці штурмові підрозділи брали посадки, а ми відразу на них закріплювалися. Тобто ми вже були як другий ешелон”,– пояснює військовий.
В його спогадах усе було сірим, “наче кадри Чорнобиля”. Кожне село та місто було зруйнованим.
“Ми ходили там, відмічали, де є міна, де є нерозірваний снаряд, запобігали мародерству. Годували людей. Деякі ледь не кидалися на їжу. Це не пояснити словами. Військові, дорослі чоловіки, ледве стримували сльози. Села були знищені, деякі вщент, але і там комусь вдалося вижити. Ті люди розповідали про катування. Навіть показували катівні”.
Сергій Колесніченко
На питання, як узагалі звільнення цілої області могло пройти настільки швидко, у Сергія одна відповідь: все було таємно і чітко сплановано. Росіяни не були готові. Місцеві мешканці розповідали: окупанти настільки швидко втікали, що залишили речі та зброю.
Слобожанський контрнаступ (саме так звично називають звільнення Харківської області) розпочався 6 вересня. Перед тим, наприкінці серпня, розпочався контрнаступ в “далекій” Херсонській області на півдні України. Росія сконцентрувала всю увагу там, не очікуючи нічого на інших напрямках.
У результаті Харківської спецоперації за лічені дні було звільнено більше шести тисяч квадратних кілометрів території України. Це були дні, коли вся країна і весь світ плакав від щастя. До моменту, доки сльози не перетворилися на шалений біль від побачених наслідків окупації. Жорстокі катування, страти та численні братські могили… Важко уявити, що було би, якби наступ відбувся пізніше.
“Вони не очікували, тому все було швидко, але вдруге такого не буде”, – впевнений Колесниченко.
Сьогодні Сергій на Запорізькому напрямку бере участь вже в новому контрнаступі. Каже, на Харківщині він уперше дізнався, що таке обстріл фосфорними снарядами, втім додає – нічого з побаченого раніше не зрівняється із півднем.
Не варто очікувати ніяких швидких контрнаступів. Більше того, слід розуміти, що чим далі, тим повільніше все буде відбуватися.
“Тут я вперше стикнувся із КАБами (керованими авіабомбами). Ти чуєш шалений гул і розумієш, що сховатися нікуди вже не зможеш. Тобто тобі або пощастить, або не пощастить. А ще тут все заміновано. Я вночі з тепловізора дивлюся – міни ще випромінюють тепло. І знаєш… вони на кожному квадратному метрі”, – з острахом каже військовий.
Південь України наразі є одним із найбільш замінованих регіонів світу. За словами Сергія, це свідчить про те, що росіяни вже досить давно готувалися до наступу ЗСУ на цих ділянках. Про готовність свідчать й інші речі. Як уже говорилося раніше, зараз Колесниченко працює із дронами. І каже, що те, що він бачить з дрона, змушує затамувати подих.
“Не варто очікувати ніяких швидких контрнаступів. Більше того, слід розуміти, що чим далі, тим повільніше все буде відбуватися. Я бачу такі укріплені райони в деяких населених пунктах. Вони готувалися до цього півтора року. Вони дуже багато побетонували підходів до сіл. Що піхота зробить? Що зроблять п'ять «хамві» (Humveе), наприклад? Нічого!”
Сергій дивується, що на Заході часто говорять про повільні темпи контрнаступу. На його думку, ЗСУ рухаються настільки швидко, наскільки це можливо в реальних умовах. Додає: Україні тотально не вистачає зброї.
“Де ви бачили наступ без авіації?! Вони криють нас із неба всім чим можна! На землі піхота працює чудово. Але з неба ми не захищені. Нам не вистачає F-16, з ними усе рухалося би значно швидше. Не вистачає, зокрема, техніки західного зразку. Якщо говорити про мій напрям роботи – не вистачає FPV дронів”.
І хто би що не казав, мовляв, надто повільний контрнаступ, треба домовлятися… Ні, ні і ще раз ні. Українська армія нині робить те, що не робила жодна армія світу ніколи раніше.
На своїх сторінках у соцмережах Сергій постійно оголошує збори для закупки таких та інших типів дронів. Військовий пояснює, вони на війні конче потрібні, крім того, часто дрони можуть не пропрацювати на лінії фронту й одного дня – їх актитвно знищують.
Одна із найбільших мрій хлопця, аби Україна перестала залежати від зовнішніх постачань та налагодила власне виробництво зброї, наскільки це можливо.
Наше інтерв'ю тривало не так довго, оскільки довго на війні не поспілкуєшся, особливо коли десь поруч падають КАБи вагою півтони. Наостанок Сергій відповів на моє запитання: “Яка ціна нашого контрнаступу?”
“Ціна? Це важке питання. Загалом ціна у всій війні велика, мова не лише про контрнаступ. Я розумію, що тим, хто дає нам зброю, хто спостерігає з боку, їм хотілося би, щоб війна завершилася швидше. Нам теж хотілося б. Але ми розуміємо, що швидко цього не буде. Щодня гинуть люди. Люди, які так само хотіли жити, як і всі інші. І найстрашніше, що гинуть найкращі. Ті, хто знають ціну свободи і довели це ціною власного життя", - каже військовий.
"І хто би що не казав, мовляв, надто повільний контрнаступ, треба домовлятися… Ні, ні і ще раз ні. Українська армія нині робить те, що не робила жодна армія світу ніколи раніше. І після всього втраченого за майже десять років війни чи навіть за стільки століть небезпечного сусідства з Росією, хтось ще вірить у домовленості з нею?!"
