Анатолій Кузнецов: людина, яка розповіла світу про трагедію Бабиного Яру

Цього року вшановуємо 82-у річницю трагедії, до якої додається ще й скорботний ювілей – про злочини, скоєні нацистами в Бабиному Яру, стало відомо на початку листопада 1943 року, незабаром після звільнення Києва від окупантів. Нові й не менш жахливі асоціації постали з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року. На територію заповідного меморіалу в Бабиному Яру вже неодноразово прилітали ракети новітніх загарбників. 

29 вересня 1941 року київське урочище Бабин Яр перетворилося на місце масових вбивств, які тут тривали протягом усього періоду нацистської окупації міста. За цей час у Бабиному Яру було вбито понад сто тисяч людей. Більшість загиблих у перші тижні масових страт були євреями, серед них переважно жінки, літні люди та діти.

Вшановуючи пам'ять загиблих, неодмінно згадуємо і нашого земляка – киянина, письменника Анатолія Кузнецова (1929-1979), автора роману «Бабин Яр», який першим розповів світові про цю трагедію.

12-річний Толя Кузнєцов пережив окупацію в Києві. Він мешкав поблизу Бабиного Яру і був свідком описаних подій.

«Бабин Яр» був надрукований 1966 року в трьох номерах популярного радянського часопису «Юність», щоправда зі значними купюрами, як і в окремому виданні роману, який побачив світ наступного року. 

Однак навіть у такому цензурованому вигляді роман переклали кількома мовами і видали в низці країн. «Бабин Яр» приніс його автору заслужене визнання, тож новина про втечу письменника під час робочого відрядження до Англії наприкінці липня 1969 року для багатьох пролунала, мов грім з ясного неба. 

Обкладинка українського видання "Бабиного Яру"

Анатолій Кузнецов вважався успішним автором, членом Комуністичної партії та Спілки письменників та ще й відповідальним секретарем його відділення у Тулі, де він тоді мешкав. Майже одразу стало відомо, що Кузнецов вивіз із собою копії своїх творів, зокрема й повний, нецензурований текст «Бабиного Яру». Роман вийшов на Заході, і автор попросив лише цю редакцію книги вважати дійсною.

«Бабин Яр» одразу став світовим бестселером, його видали у понад п’ятдесяти країнах. Книга стала не лише приголомшливою розповіддю про злочини нацизму. Письменник відверто наголошував на подібності двох тоталітарних режимів – Німеччини та СРСР. У романі також згадувався Голодомор в Україні 1932-1933 років, а ще Куренівська трагедія в Києві – прорив дамби 13 березня 1961 року, коли радянська влада перетворила частину Бабиного Яру на будівельний майданчик. В результаті цієї катастрофи загинули тисячі містян.

За задумом Анатолія Кузнецова, у новому виданні «Бабиного Яру» були використані три різні шрифти. Один – текст, як і в «Юності», іншим шрифтом були позначені частини тексту, вилучені радянською цензурою, а третім – те, що письменник дописав, коли жив у Тулі в 1967-1969 роках і зрозумів, що перевидати книгу не вдасться. Таким чином, нове видання роману стало водночас ще й свідченням «роботи» радянської цензури.

Письменника пам’ятають і шанують на Батьківщині – у Києві йому встановлено пам’ятник, одна з вулиць столиці названа його іменем, а роман «Бабин Яр» виданий українською мовою та увійшов до шкільної програми. Але, напевно, далеко не всім поціновувачам його творчості відомо, що він встиг спробувати себе ще й у кінематографі.  

У 1962 році на кіностудії імені О. Довженка за сценарієм Анатолія Кузнецова режисер Юрій Лисенко зняв фільм «Ми, двоє мужчин». Сценарій письменник написав за мотивами свого оповідання «Юрко – карапуз». Як зазначав сам Анатолій Кузнецов, це була доволі проста історія про водія-пияка, в душі якого раптом прокидається людяність, і він починає опікуватися маленьким хлопчиком.

Афіша фільму "Ми, двоє мужчин", автор сценарію Анатолій Кузнецов, режисер Юрій Лисенко, кіностудія ім. О. Довженка, 1962

Проте процес  екранного втілення такої, здавалося б, простої історії, виявився складним і сповненим перипетій. Спершу до роботи над майбутнім фільмом залучили режисерку Мечиславу Маєвську, вже відому за картинами «Педагогічна поема» (1956) та «Партизанська іскра» (1958), знятими разом із режисером Олексієм Маслюковим. Однак не склалося, і до роботи над фільмом залучили Сергія Параджанова, який запропонував чимало нових ідей, іноді доволі екстравагантних. Зокрема, головний герой у фіналі мав піднятися на Чернечу гору до пам’ятника Кобзарю. Чи хотів Параджанов знімати цей сценарій, достеменно невідомо, але в результаті постановку доручили іншому, вже третьому режисеру – Юрію Лисенку.

Почали фільмувати, однак незабаром з’ясувалося, що необхідно замінити виконавця головної ролі, яким були незадоволені керівництво кіностудії і сам режисер. Замість нього запросили іншого актора – Василя Шукшина – молодого, проте вже відомого за ролями у кількох картинах, особливо у фільмі «Два Федори» (1959), який на Одеській кіностудії зняв режисер Марлен Хуциєв.

Виконавці головних ролей Василь Шукшин (водій Михайло) і Валерій Король (хлопчик Юрка), фото зі знімального майданчику "Ми, двоє мужчин", з архіву Володимира Чорного

Після заміни актора виникли додаткові труднощі – час ішов, частину бюджету вже витратили, низку епізодів таки встигли відзняти в Каневі та Києві, але зіпсувалася погода, тож знімальна група була змушена вирушити у кіноекспедицію до Криму.

Спершу картина називалася «Дорога йде поруч», а потім назву змінили на «Ми, двоє мужчин». Готовий фільм керівництво не надто задовольнив – висловили чимало зауважень і змусили переробляти. Поза сумнівами, начальство стривожила цілковита відсутність згадок про керівну роль партії, та й образ головного героя аж ніяк не корелювався з усталеним у пропаганді іміджем будівника світлого соціалістичного майбутнього. 

За збігом обставин, саме в цей час на кіностудію з Москви приїхала у справах відома кінокритикиня, головна редакторка часопису «Мистецтво кіно» Людмила Погожева. Вона подивилася фільм «Ми, двоє мужчин» і він їй сподобався. Погожева повернулася до Москви й написала схвальну рецензію, яку надрукували в головній радянській газеті «Правда». Для керівництва кіностудії це послугувало знаком, і картину прийняли.

А потім стрічку несподівано включили до конкурсної програми Міжнародного кінофестивалю в Москві 1963 року. Режисер Юрій Лисенко та автор сценарію Анатолій Кузнецов отримали запрошення особисто представити свій фільм. Радянський кінематограф у програмі міжнародного кінофестивалю мали представляти «Ми, двоє мужчин» кіностудії ім. О. Довженка та картина «Знайомтесь, Балуєв» виробництва російської кіностудії «Ленфільм».

Фото зі знімального майданчику "Ми, двоє мужчин", з архіву Володимира Чорного

Уже в Лондоні в одній зі своїх програм на «Радіо Свобода» Анатолій Кузнецов розповів, що сталося далі. Членам міжнародного журі кінофестивалю, серед яких були популярний французький актор Жан Маре та відомий американський кінорежисер Стенлі Креймер, фільм «Знайомтесь, Балуєв» відверто не сподобався. «Ми, двоє мужчин» мали показувати за два дні після показу «ленфільмівської» стрічки, але не так сталося, як гадалося.

Раптом «Ми, двоє мужчин» вирішили зняти з програми кінофестивалю, навіть не попередивши про це Юрія Лисенка та Анатолія Кузнецова і не пояснивши причину такого рішення. Анатолій Кузнецов припустив, що після неуспіху першого радянського фільму керівництво, ймовірно, вирішило ще раз переглянути їхню стрічку і дійшло висновку, що в картині відсутня радість соціалістичного будівництва, та й життя провінцій подане не надто привабливо. Оператор-постановник картини Сергій Лисецький згадував, що вони фільмували під впливом популярних на той час стрічок італійського неореалізму і прагнули відтворити на екрані дійсність максимально реалістично.

На вимогу організаторів кінофестивалю у програмі відбулися зміни, і замість «Ми, двоє мужчин» показали «Порожній рейс» – теж виробництва «Ленфільму». На церемонії закриття кінофестивалю цей фільм навіть отримав третій приз, бо було би не ввічливо залишити країну-хазяйку кінофестивалю.

Звичайні глядачі та гості кінофоруму й гадки не мали, що за лаштунками розігралися неабиякі пристрасті навколо Гран-прі. Після довгих і напружених дебатів нагороду виборов «8 ½» Федеріко Фелліні – нині визнаний шедевр світового кінематографа.

У радянському прокаті «Ми, двоє мужчин» пройшов доволі скромно, але цей суперечливий досвід не відвернув Анатолія Кузнецова від подальших спроб писати для кіно. Схоже, він був задоволений своїм кінематографічним дебютом, бо згадував: «Сталося диво, кіноапарат зняв життя». Справді, ця стрічка й нині справляє враження своєю щирою інтонацією розповіді, у ній добре відчувається атмосфера періоду «відлиги».

До роботи в кіно Анатолій Кузнецов знову повернувся за кілька років, наприкінці 1960-х, після того, як вийшов з друку «Бабин Яр». 

На кіностудії «Мосфільм» затвердили і запустили у виробництво сценарій Кузнецова за його власною повістю «У себе вдома».

Водночас письменник подав на кіностудію ім. О. Довженка заявку на сценарій «Людина і ніч» за мотивами власного роману «Бабин Яр». Книжка мала успіх, тож керівництво кіностудії заявку схвалило і уклало угоду на написання сценарію. Потім художня рада розглянула перший варіант сценарію, прийняла, але з численними пропозиціями і вимогою допрацювати. Знімати стрічку мав режисер  Артур Войтецький.

Але робота над другим варіантом сценарію затягнулася – на прохання автора термін здачі кілька разів переносили.

16 червня 1969 року в Москві відбулася прем’єра фільму «Зустрічі на світанку» режисерів Едуарда Гаврилова та Валерія Кремньова за сценарієм Кузнецова, написаним за мотивами його повісті «У себе вдома».

30 липня 1969 року письменник вирушив у відрядження до Лондона, щоб зібрати матеріал для майбутньої книги до сторіччя Володимира Леніна. За чотири дні він попросив політичного притулку, і уряд Великобританії задовольнив його прохання.

Анатолій Кузнецов у своїй квартирі в Лондоні, лютий 1974, з архіву Олексія Кузнецова

Рішення не повертатися не було спонтанним – в одній зі своїх радіопрограм письменник розповів, як довго готувався до втечі і навіть планував різні варіанти перетину кордону. А ще вирватися з СРСР його підштовхнули зміни в зовнішній політиці. У 1967 році на Близькому Сході відбулася шестиденна війна, в якій Ізраїль завдав поразки об’єднаним військам Сирії та Єгипту, і в якій Радянський Союз підтримав арабські країни. СРСР розірвав дипломатичні стосунки з Ізраїлем, у періодиці почали з’являтися статті про «агресорів», таврування «сіоністів», всередині країни будь-яка тема, пов’язана зі знищенням євреїв у роки Другої світової війни, стала незручною і небажаною. Анатолій Кузнецов зрозумів, що марно сподіватися видати «Бабин Яр» у повному обсязі, і що зняти фільм за романом, схоже, теж буде складно. За словами Анатолія Кузнецова, останньою краплею стали події  21 серпня 1968 року, коли радянські війська разом із підрозділами країн Варшавського договору окупували Чехословаччину. 

Зрештою, про свідоме рішення письменника свідчить і той факт, що він підготував фотокопії всіх своїх творів, укупі з оригінальним текстом «Бабиного Яру», який він вважав головним твором свого життя, і який без втручання цензури мав розповісти світові правду.

Реакція радянської влади на неповернення відомого письменника не забарилася: «Ми, двоє мужчин» і «Зустрічі на світанку» зняли з прокату, також за наказом Державного комітету УРСР з кінематографії припинили роботу над фільмом «Людина і ніч». Всі твори Анатолія Кузнецова вилучили з книгарень і бібліотек, відповідно й обидва видання «Бабиного Яру» – книжку 1967 року і три номери часопису «Юність» за 1966 рік.

У 1985 році  в СРСР почалася «перебудова», і заборонені з тих чи інших причин фільми почали «знімати з полиць». «Ми, двоє мужчин» та «Зустрічі на світанку» знову повернулися до глядачів, нарешті вийшла й повна версія «Бабиного Яру».

Анатолій Кузнецов в Чехословаччині, в Ческе-Будейовіце, середина 1960-х.

Доводилося чути, буцімто Анатолій Кузнецов так і залишився автором одного твору, бо в еміграції нічого нового не написав. Далебі не так, адже в Лондоні на «Радіо Свобода» він записав велику кількість авторських програм. Син письменника Олексій Кузнецов на основі цих радіопрограм  упорядкував і видав книжку «Анатолій Кузнецов на Свободі», справедливо вважаючи, що таким чином батько продовжив започаткований ним напрямок «сповідальної прози» і як письменник реалізував себе у публіцистиці.