Коли поліція в Білорусі почала вибивати двері та затримувати громадян, підозрюваних в участі в продемократичних акціях три роки тому, Максим Ісаєв зрозумів, що поки що не зможе повернутися на батьківщину.
Як і тисячі інших білорусів, 32-річний інженер і батько двох дітей долучився до мирних протестів проти сумнівного переобрання Олександра Лукашенка на черговий президентський термін в серпні 2020 року, і зараз влада країни оголосила його в розшук.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
«Я знаю, що вони приходили за моєю адресою в Білорусі й шукали мене», – сказав Максим AFP у Варшаві, де він зараз мешкає з дружиною та дітьми.
Вважається, що понад 100 тис. білорусів змушені були залишити країну після того, як сили безпеки почали жорстоко розправлятися з дисидентами, багато з яких втекли до сусідньої Польщі або країн Балтії.
Тепер Лукашенко хоче відрізати їх від рідної країни назавжди.
У січні він підписав закон, який дозволяє судам позбавляти громадянства «екстремістських» дисидентів, які проживають за кордоном, а у вересні він заборонив білоруським посольствам за кордоном видачу паспортів.
Ці рішення фактично позбавляють тисячі білоруських дисидентів можливості відновити свої паспорти без надто ризикованого візиту до Білорусі, ускладнюючи для них поїздки за кордоном, доступ до державних послуг, відкриття банківських рахунків або працевлаштування.
«Якщо цих людей змусять повернутися до Білорусі, права багатьох із них можуть бути порушені, зокрема, їх можуть свавільно заарештувати і піддати тортурам», – сказала експертка ООН з прав людини Анаіс Марін AFP після повідомлення про вищевказане рішення влади Білорусі.
Охарактеризувавши указ Лукашенка як «обурливий», вона закликала всі уряди утриматися від депортації білорусів до їхньої країни через недійсність або прострочення паспортів.
Для Максима, який небезпідставно боїться, що на батьківщині йому висунуть низку звинувачень у скоєнні кримінальних злочинів (включаючи тероризм), повернення не є прийнятним варіантом.
«Я брав участь у протестах. Мітинги, марші, заклики до санкцій», – розповів він.
«Є більше десяти пунктів, за якими мені можуть висунути звинувачення».
Синдром відкладеного життя
З 1994 року Лукашенко керує Білоруссю залізною рукою, його режим критики називають «останньою диктатурою Європи».
Вибори, що відбулися в серпні 2020 року, передбачувано завершились черговою «переконливої перемоги» багаторічного лідера. Результати цих виборів опозиція назвала відвертою фальсифікацією.
Наслідком цього стали найбільш масові протести у сучасній історії Білорусі, за якими незабаром послідувала рекордна кількість брутальних арештів.
«Були ситуації, коли люди їхали на похорон своїх родичів. Їх затримували і саджали», – розповіла Хелена Нєдзвєцька, засновниця білоруського Центру солідарності, який підтримує емігрантів у Польщі.
«У 2020 році за лайк під постом у соцмережі можна було потрапити до в'язниці».
Максим, чинність паспорту якого (як і паспортів його рідних) припиниться у 2024 році, обговорював з дружиною, наскільки небезпечно їй повертатися до РБ, враховуючи, що вона займала куди менш вагомі посади на батьківщині.
«Я сказав їй: добре, якщо ти хочеш їхати, ти доросла людина... Бери когось із дітей».
«Але за свої політичні погляди ти отримаєш кілька років», – сказав дружині Максим. «І дитину віддадуть до дитбудинку».
Зрештою вони відмовилися від цієї ідеї.
Як відомо, Лукашенко вважає тих білорусів, які знайшли притулок за кордоном, нелояльним його режимові й називає їх «злочинцями», які не заслуговують білоруського громадянства.
«Чи гідні ці люди залишатися громадянами Білорусі, якщо вони втекли з рідної країни й фактично розірвали з нею зв’язки?» – риторично запитав він на засіданні уряду минулого року.
Більшість же білоруських дисидентів вважають, що це держава розірвала з ними стосунки.
«Мої зв'язки з моєю країною було розірвано у 2020 році», – говорить Інга Окава, 49-річна колишня волонтерка, яку ув’язнили за спробу незалежного спостереження за виборами 2020 року.
«Вони сфальсифікували все, що хотіли», – сумно зітхає вона.
Після втечі в Україну, а потім (після вторгнення Росії) до Польщі, їй надали тимчасову польську посвідку на проживання.
Але наступного року її чинність закінчується, до того ж жінка надзвичайно сумує за рідним домом.
«Звичайно, я не відчуваю себе частиною польської громади», – говорить Інга, яка зараз не працює.
«Це називається синдромом відкладеного життя. Ти відчуваєш, що маєш намір повернутися, тоді навіщо вчити польську, навіщо працювати, навіщо робити щось іще?»
Максим говорить, що він завжди буде білорусом, навіть без паспорта.
«Мене покинула не моя країна, мене покинула моя держава», – наголошує він.
«Не варто»
Рішення припинити видачу паспортів за кордоном викликало величезне занепокоєння серед біроруських політичних емігрантів, яким доводиться покладатися лише на підтримку співчутливих європейських держав та уряду Білорусі у вигнанні.
Лідерка опозиції Світлана Тихановська, яка балотувалася на президентських виборах в 2020 році, невдовзі запропонувала запровадити паспорт «Нової Білорусі», закликаючи тих, у кого закінчується термін дії паспорту, не ризикувати повертатися до рідної країни.
«Протягом кількох місяців будуть видані перші екземпляри», – заявила Тихановська AFP, додавши, що вона сподівається, що Європейський Союз визнає цей документ.
Однак створення розгалуженої системи видачі нових паспортів та відповідних процедур може виявитися складним завданням для опозиції.
«Це чудова ідея, але я не бачу можливості її реалізувати в наступному році», – сказала Ольга Добровольська, керівниця юридичного відділу Білоруського Центру солідарності.
«На даний момент ми рекомендуємо всім нашим бенефіціарам і клієнтам вже зараз подбати про легальність свого перебування за кордоном, отримати необхідні документи», – сказала вона.
Польща та Литва вже запропонували білорусам посвідки на проживання для іноземців, які тимчасово надають їм такий же захист, що й особам без громадянства.
Але для більшості білорусів перспектива неможливості повернутися додому є досить болючою.
«На жаль, наразі їхати до Білорусі просто не варто», – вважає Нєдзвєцька.
«Я теж сумую за мамою. Я теж не бачила її п'ять років, але я розумію, що моїй мамі не буде легше, якщо я поїду туди й потраплю до в'язниці».
