Не існувало у Радянському Союзі жодної універсальної причини, чому люди ставали нонконформістами, що їх тепер частіше називають дисидентами. У кожного був свій шлях до кола інакодумців. Так було і з героєм моєї розповіді.
«Це, - писав Вадим Скуратівський, - був красень-вікінґ, високого зросту скандинаво-слов'янин, Блискучий гітарист, прекрасно співав і страшенно подобався жінкам. Запеклий автомобіліст і мотоцикліст. Розбив два автомобілі. Був дуже доброю людиною». І ось цей «красень-вікінґ» став першим у СРСР, хто, не виїжджаючи за кордон, публічно відмовився від радянського громадянства.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Йдеться про Гелія Снєгірьова, який народився 14 жовтня 1927 року в Харкові у родині літератора. Його у паспорті записали Євгеном, проте називали Гелієм. Цілком в дусі часу, адже всіх тоді цікавило повітроплавання, а дирижаблі та аеростати заповнювали газом гелієм. Навчався на акторському факультеті Харківського театрального інституту. Згодом переїхав до Києва, працював на Київській кіностудії хронікально-документальних фільмів (Укркінохроніка) режисером, завідувачем сценарного відділу, сім років був головним редактором.
З середини 1950-х років почав писати, друкувався в «Літературній Україні», його прийняли до Спілки письменників України. Став відомим у СССР і за його межами завдяки написаному ним оповіданню «Народи мені три сини». Твір у 1967 році надрукували в московському журналі «Новый мир», потім переклали кількома мовами, видали у різних країнах. Здавалося, Снєгірьов надійно став на торований шлях підрадянського середнього класу. Та це лише здавалося.
У 1966 році Снєгірьов зробив документальний фільм про мітинґ у Бабиному Яру до 25-річчя початку розстрілів євреїв нацистами. На тому стихійному зібранні виступали Іван Дзюба, Віктор Некрасов, Владімір Войнович, який спеціально приїхав з Москви. Плівку вилучили наступного дня. Незадоволене начальство Укркінохроніки понизило Снєгірьова на посаді, робити кіно не дозволяло.
Невдовзі система вирішила тестувати Снєгірьова відданість. Від нього вимагали виступити із засудженням свого друга, письменника Віктора Некрасова, якого виключили із Спілки письменників, а невдовзі він виїхав до Франції. Снєгірьов не здійснив підлоти, за опинився у «чорному списку» КҐБ з усіма наслідками, зокрема, з неможливістю леґальної літературної діяльності і втратою роботи. У Снєгірьова почалися проблеми із здоровʼям, а у системи почалися проблеми із розкріпаченням Снєгірьова, з його переходом у статус вільної, тобто антирадянської людини.
Тут знову час процитувати Вадима Скуратівського: «З перших годин цього інциденту Гелій Снєгірьов зробив літературно геніальний крок: він почав дуже ретельно, скрупульозно і водночас образно фіксувати все, що з ним відбувалося. Отак з’явився його «Роман-донос». Це дивовижна книжка про те, у яку безвихідь, у який глухий кут зайшло суспільство. На основі брехні, терору, індивідуального та колективного приниження людини, на основі неправди про минуле й можливе майбутнє. Там були факти і тільки факти. Сотні персонажів – київських, московських, провінційних. Близькі люди, просто знайомі й узагалі вся радянська система… По суті, це роман-протокол нашого існування. Для мене він є одним із найцікавіших, найхарактерніших текстів ХХ століття. Західна література такого жанру не знала, і в нашому суспільстві це було новим». «Роман-донос», конфіскований чекістами, зберігся. Його видали в Києві в 2000 році.
Та крім цього тексту Снєгірьов неочікувано віднайшов тему для іншої книжки. У 1974 році він написав повість «Ненько моя, ненько... Набої для розстрілу». В основі книги була історія мами Снєгірьова Наталії Собко. Вона стала співучасницею фальшивих обвинувачень у сфабрикованій, як арґументовано доводив Снєгірьов, справі «Спілки визволення України» в 1930 році. Гучний процес у цій справі сучасники називали «театром у театрі» або «опера «СВУ» - музика ҐПУ». Справа в тім, що показове політичне судилище над 45 представниками української інтеліґенції відбувалось у Харківській опері, де на сцені обладнали судову залу. Крім засуджених, яких слідчі різними методами шантажу змусили зізнаватись у нескоєних злочинах, спочатку було заарештовано 700 осіб, а згодом – до 30 тисяч людей, яким приписали участь в «СВУ» чи сприяння цій вигаданій слідчими структурі.
Повість «Ненько моя, ненько... Набої для розстрілу» надрукували в російськомовному паризькому журналі «Континент» та у виданнях української діаспори у США. А Снєгірьов тим часом у 1977 році оприлюднює відкриті листи Леоніду Брежнєву і Президенту США Джіммі Картеру: «Оцією заявою я відмовляюсь від радянського громадянства. Таке рішення я прийняв в ті дні, коли уряд проводить обговорення нової Конституції... Ваша Конституція - брехня від початку до кінця. Неправда, що ваша держава висловлює волю та інтереси народу. Брехня та ганьба ваша виборча система, над якою сміється увесь народ. Брехня та ганьба ваш герб, колоски для якого ви імпортуєте з Сполучених Штатів...». 29 червня 1977 року Снєгірьов надіслав до Верховної Ради СРСР не лише згаданого заяву, а свій паспорт громадянина СРСР.
19 вересня 1977 року шеф КҐБ Юрій Андропов поінформував ЦК КПРС про «ворожу діяльність» Снєгірьова та про узгоджене з ЦК Компартії України рішення притягнути його до карної відповідальності. 22 вересня Снєгірьова заарештували, запроторили до внутрішньої в’язниці КҐБ УРСР. Снєгірьов після арешту поводився із старшим слідчим Слідчого відділу КҐБ при Раді Міністрів УРСР капітаном Миколою Слобоженюком вкрай аґресивно. Це була по суті своєрідна дуель між впертим слідчим і не менш впертим Снєгірьовим. Останній, наприклад, відмовлявся відповідати на будь-які запитання, допоки йому не надають результати обшуків у його приватному помешканні. Всі свої відповіді у протоколах допитів, боячись перекручень, писав власноруч. Він влаштовував голодування, хоча до слідчого ізолятора КҐБ Снєгірьов потрапив в статусі інваліда 2-ї групи (цю групу він отримав у 1975 році).
Словесна дуель старшого слідчого Миколи Слобоженюка і Гелія Снєгірьова тривала. Звісно, вона не могла бути вічною: сили були нерівні. Після «заспокійливих» уколів у нього погіршилось самопочуття, за кілька тижнів розвинувся параліч нижньої частини тіла. З нього почали вичавлювати зречення під назвою «Соромлюсь і засуджую». І він в стані майже безпам’ятства підписав його. Це «каяття», до слова, було надруковане у газеті «Радянська Україна» першого квітня 1978 року.
Дата символічна і ціна «каяттю» копійчана. Всі адекватні люди розуміли, що ніяких злочинів він не вчинив. А ось діагноз, що його поставив Снєгірьов антигуманному комуністичному режиму і в «Набоях для розстрілу…», і в інших своїх творах, деклараціях, листах тощо, виявився абсолютно точним.
Режим його каяттю також не повірив і до смерті не звільнив. Хоча формально «помилував»: 31 березня 1978 року офіційно карну справу Гелія Снєгірьова було припинено, але на волю він не вийшов. Колись красивий чоловік, вже цілком паралізований, практично сліпий, доживав в муках останні місяці спочатку в тюремній (Лукʼянівській) лікарні, а потім - в палаті київської лікарні під назвою Жовтнева (нині це Олександрівська) під наглядом працівників спецлужби.
Снєгірьов пішов з життя 28 грудня 1978 року. Миттєво спецслужби почали замітати сліди «лікування». Попри заповіт бути похованим у батьковій могилі на Байковому кладовищі, тіло Гелія Снєгірьова, контрольоване чекістами, було кремоване. Отже, неможливо було зʼясувати, чим насправді було «лікування» після його формального визволення.
Стверджують, що він на порозі смерті, майже нерухомий, висохлий, на вигляд як старець (хоча йому був 51 рік) дуже тішився, що на Заході він зарахований до п’ятірки радянських дисидентів, а її тоді очолювали Андрєй Сахаров та Петро Григоренко.
…Цього року несподівано для себе я знов повернувся до історії з Гелієм Снєгірьовим. Київське видавництво КОМОРА готує перевидання його повісті «Ненько моя, ненько... Набої для розстрілу». Мене запросили бути науковим редактором, підготувати коментарі і післямову до цієї книги. Вона, сподіваюсь, стимулюватиме увагу до особи і творчості Гелія Снєгірьова.
