Як живуть російські військові в українському полоні

Відео: Яків Ляшенко

Широкомасштабна агресія РФ проти України триває вже понад півтора року. За цей час ЗСУ ліквідували понад 300 тис. окупантів. Зрозуміло, що йдеться не лише про 200-х - в цю загальну кількість втрат ворога входять також і 300-ті, тобто військові, які вибули з лав армії РФ внаслідок поранення.  

Героями ж нашого сюжету стали ті, кому пощастило більше – вони потрапили в полон і тепер мають можливість повернутися додому.

«Весь мій взвод було вбито, коли мене взяли в полон у Бахмуті. Я не знаю загальні наші втрати, але коли це сталося, то тільки у Бахмуті наших (російських — ред.) військових полягло близько 40 тисяч», — розповів Kyiv Post «вагнеровець» Тимур. 

Російські військові потрапляли та потрапляють у полон за різних обставин. Після того, як росіяни здаються, вони спочатку опиняються у спеціальних місцях, що знаходяться у великих містах, які ближче до фронту. Там полонені проходять перший етап перевірок щодо можливого скоєння ними воєнних злочинів. Потім потрапляють до великого табору для військовополонених, який називається «Захід-1» і, власне, знаходиться на заході України. 

Kyiv Post вирушив у західну частину України аби подивитися як живуть російські військові в українському полоні. 

Спочатку всі новоприбулі проходять звичайні процедури. Їх переодягають, вони миються, за бажанням стрижуться, їм видають необхідні речі побутові речі: предмети та засоби особистої гігієни та т.п. Потім полонені проходять через двотижневий карантин, під час якого їх оглядають лікарі, з ними сплікуються психологи. Після карантину полонених переводять у загальну зону табору. 

Табір охороняють військові наглядачі. Цікаво те, що на вікнах у приміщеннях немає грат. 

«На тому боці у нас інший інформаційний простір — своє телебачення, новини. Згідно з ними в українському полоні погано — катування, вбивства, погане ставлення. Але тут умови хороші, нас годують та не ображають», — розповів Олександр, мобілізований у російську армію на території тимчасово окупованої Луганської області. 

На території табору є греко-католицька церква, де охочі християни можуть задовольнити свої духовні потреби. Українські працівники табору розповідають, зазвичай недільну службу відвідують 10-15 осіб. Для мусульман також є окремі спеціальні кімнати для читання намазу. 

«Оскільки Володимир Путін стверджує, що Україна не має історії, на стінах табору висять постери з українськими історичними та культурними діячами. Ми не змушуємо полонених дивитися, але за бажанням вони можуть ознайомитися з цією інформацією», — розповів нам представник координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко. 

Окрім цього, на території є спортивний майданчик, де охочі можуть займатися спортом. Є й бібліотека з українською та іноземною літературою. 

Військовополонений Олександр, який родом із Луганської області, працює тут бібліотекарем. У неділю він видає книги, в інші дні прибирає. За його спостереженнями, деякі росіяни беруть почитати книги з історії України. А Kyiv Post під час екскурсії помітив на тумбочці біля ліжка одного з полонених підручник із Захисту Вітчизни (тобто України — ред.). 

Загалом всі роботи на території табору, як-от приготування їжі, прибирання та інше російські полонені виконують самостійно. Вони навіть випікають собі хліб.

Також шість днів на тиждень полонені працюють у майстернях: виготовляють стільці та пакети для магазину косметики. За таку роботу військовополонені отримують до 300 гривень на місяць. Ці гроші вони можуть переслати рідним або витратити у місцевій крамниці, наприклад, купити собі цигарки або солодощі. 

Полонені можуть отримувати кошти та посилки від своїх родичів. Під наглядом українських військовослужбовців вони можуть телефонувати рідним. 

«Власне на територію табору родичі з РФ приїхати не можуть. Але загалом вони мають можливості для побачення з певними умовами. Втім таке буває рідко, зазвичай вони не хочуть приїжджати», — зазначив Петро Яценко. 

У розмовах з рідними, за словами працівників табору, військовополонені здебільшого обговорюють отримання виплат від РФ за службу в армії, говорять про необхідні речі, що мають переслати родичі та про можливий обмін. 

Список на обмін військовополоненими між Росією та Україною допомагає формувати Червоний Хрест, який приїжджає та переписує дані тих, хто в таборі. 

«Мене поки що немає у списках полонених. Моя мати дзвонила в Міністерство оборони, де їй сказали, що такого бійця взагалі ніколи не було. Але коли приїжджав Червоний Хрест, мені сказали, що незабаром повідомлять про мій статус», — говорить 22-річний Тимур. 

«Натомість росіяни не повідомляють прізвища українських військових у полоні. Через що багато хто вважається зниклим безвісти», — наголосив у розмові з Kyiv Post представник координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.

Він також додав, у Росії немає одного, централізованого табору, де б утримувалися українські полонені, українські військові перебувають у різних куточках РФ, а це ускладнює процес їхнього повернення. 

Російські військові, з суджені в Україні за воєнні злочини не підлягають обмін на загальних підставах. 

«Але Україні не потрібно їх тримати 10-15 років, натомість потрібно повернути українських захисників», – каже Петро Яценко.  

За його словами, є й такі  полонені, яких російська влада принципово не вносить у списки. Деякі з них у таборі вже понад рік. 

«Я дзвонив своїй сестрі у Москву, вона сказала, що забирати мене ніхто не буде. Російське керівництво каже, що я зрадник та перейшов на бік України. Я не знаю, як цього (обміну – ред.) домогтися. Я просив допомоги у Червоного Хреста, можливо, аби мені дати політичний притулок десь у Європі. Я не знаю, як мені бути, бо в Україні я теж зрадник і мені загрожує 15 років увʼязнення. А до цього я вже відсидів у вʼязниці 18 років, щойно вийшов і мене одразу мобілізували», — розповів 40-річний Олександр. 

«Одиниці тих, хто не хоче повертатися додому. Згідно з міжнародним правом вони будуть утримуватися до кінця війни, якщо на їхніх руках немає крові. Якщо такі полонені пройдуть перевірку, то після закінчення війни вони можуть спробувати попросити політичний притулок», — сказав Петро Яценко. 

Ще рідше зустрічаються ті, хто хоче піти воювати на українському боці. Загалом, згідно зі спостереженнями працівників табору, лише пʼять відсотків намагається показати, що вони відчувають провину. Але серед них лише один відсоток насправді кається.

Петро Яценко наголошує, часто історії військовополонених для журналістів видумані. Особливо у тих, хто роками сидів у російській вʼязниці та вступив у приватну військову компанію. 

Наприклад, Тимур розповів Kyiv Post, що ні про що не жалкує. Він погодився піти у військо, оскільки сидів у вʼязниці з 19 років за розповсюдження та вживання наркотиків. Якби не ця можливість «спокутувати кров'ю провину», то йому довелося б сидіти ще чотири роки.

Відповідаючи на питання, чому, на його думку, розпочалася війна, Марат сказав, що пішов захищати країну через «неонацизм та ЛГБТ». Втім, під час розмови він зізнався, що зараз вже розуміє, що це була пропаганда. 

Також він додав, що підготовка українських військових на високому рівні й він поважає їх як воїнів. І він також розповів, що українці, які захопили його в полон, із ним поводилися добре, «дали води та закурити». 

«Я розумію, що моя психіка вже зруйнована. Й мені кожного дня сниться, як я вбиваю», — каже він. 

Проте є ті, хто, за їхніми словами, від початку не визнавав режим Путіна. 

«Путін окрім крові нічого не приніс ані Україні, ані Росії», — сказав 37-річний Євгеній із Хабаровського краю, додавши, що «українська армія працює красиво та  правильно робить, бо захищає свою землю».  

Хоча й перевірити правдивість інформації неможливо, зі слів Євгенія, на війну він потрапив випадково. Його запросили попрацювати будівельником у Донецьк, звідки його та ще двох чоловіків примусово забрали на фронт. 

«Відмовитися неможливо. Один відмовився йти на штурм, йому зламали щелепу в чотирьох місцях та під дулом пістолета завантажили в машину. Інші, хто відмовлявся — просто пропадав», — пригадав він. 

Також він додав, що колись відвідував підконтрольний Україні Донецьк і, на його думку, тоді він був набагато кращий. 

Євгенія взяли у полон під Авдіївкою, де за шість днів загинули 700 російських військових. 

Він також додав, що зараз на Авдіївському напрямку значно більше російських військових потрапляє у полон. 

«Однак, оскільки Росія з червня цього року заморозила будь-які обміни, а кількість російських полонених зростає, то Україна змушена буде відкривати нові. Наразі це найбільший та поки що єдиний табір для військовополонених в Україні», — наголосив Петро Яценко. 

Зараз з українського бюджету на утримання одного російського полоненого виділяється десять тисяч гривень щомісяця. 

Із обладнанням та ремонтом допомагають міжнародні організації, зокрема, Червоний Хрест. Наприклад, міжнародні партнери України профінансували встановлення у стоматологічному кабінеті табору медичної техніки зразка 2021 року. 

Загалом, можемо констатувати, що полонені у таборі перебувають у цілком задовільних умовах. Разом з тим, абсолютна більшість з них наразі, принаймні, уникає розмов про відповідальність режиму Путіна за війну, тим паче, не бажають говорити про свою власну відповідальність.