Фільму Леоніда Осики «Камінний хрест» - 55 

У 1968 році на кіностудії ім. О. Довженка режисер Леонід Осика завершив роботу над фільмом «Камінний хрест» за мотивами новел класика української літератури Василя Стефаника. 

Нині стрічка Леоніда Осики заслужено вважається одним із канонічних фільмів українського поетичного кіно. Французький кінознавець і дослідник українського походження Любомир Госейко в своїй книзі «Історія українського кінематографа» згадує цікаву подробицю: одразу після виходу «Камінного хреста» картина увійшла до навчальної програми відомого кіноінституту в Лодзі (Польща).  

Але варто нагадати, що постановнику стрічки на той час було всього 28 років, і «Камінний хрест» був лише другим повнометражним фільмом Леоніда Осики після «Хто повернеться – долюбить» (1967).

Сценарій за новелами Стефаника написав поет Іван Драч, і це була перша спроба екранізації творів письменника. 

Перша редакція сценарію називалася «Кам’яний хрест Івана Дідуха на прізвисько «Переломаний». Головний герой «Камінного хреста» Іван Дідух отримав у спадщину від батьків ділянку неродючого поля на горбі. Все життя він носив на цей горб землю та гній, сподіваючись, що цей він даватиме врожай. Важка праця зігнула Івана, тому він і отримав від односельців прізвисько Переламаний. За наполяганнями своїх синів він розпродає своє майно та вирушає в еміграцію до Канади. Іван розуміє, що вже ніколи не повернеться і односельці його забудуть, тому в пам'ять про себе встановлює на горбі, який обробляв усе життя, витесаний власноруч кам’яний хрест і на прощання збирає всіх мешканців села. 

Данило Ільченко в ролі Івана Дідуха у фільмі "Камінний хрест".

Василь Стефаник народився в селі Русів Івано-Франківської області, і згідно з розвідками літературознавців прототипом головного героя новели «Камінний хрест» був його односелець, який одним із перших виїхав із родиною до Канади. Тільки звали його Стефан Дідух, який справді перед тим, як покинути рідний край, поставив на своїй ниві за селом кам’яний хрест.  

У поданому в 1967 році на розгляд керівництва кіностудії сценарії Івана Драча крім «Камінного хреста» були використані мотиви ще двох новел Стефаника: «Злодій» та «Похорон». 

Сценарій загалом схвалили, у висновку, зокрема, зазначено: «Композиція сценарію, його стильові ознаки, ритм продумані й вивершені. Це поетичний твір, сповнений страждання і любові до життя». Щоправда, висловили сумніви щодо доцільності використання мотивів новели «Похорон» та сцен марення Івана після вбивства впійманого ним злодія. При цьому роботу над літературним сценарієм постановили вважати завершеною і направити його на розгляд у Держкіно УРСР із поданням затвердити Леоніда Осику режисером-постановником. 

Кінознавець та редактор кіностудії ім. О. Довженка Віталій Юрченко згадував, що Леонід Осика ще під час навчання у ВДІКу в Москві хотів зняти за «Камінним хрестом» короткометражний дипломний фільм і вже тоді хотів працювати з оператором Валерієм Квасом. Вони навіть спілкувалися з цього приводу, але тоді не склалося. Вони зустрілися за кілька років вже на повнометражній картині на цьому ж матеріалі. Це свідчить, що вибір оператора Осикою був аж ніяк не випадковим. 

Валерій Квас, оператор-постановник фільму  "Камінний хрест".

13 травня 1967 року сценарій та кандидатуру режисера схвалили та надіслали на подальше затвердження в Держкіно СРСР у Москві. Там сценарій теж затвердили, бо ж Василь Стефаник мав офіційний статус «революційного письменника-демократа». Дозволили запустити фільм у режисерську розробку, однак рекомендували прибрати «містичні мотиви», тобто все пов’язане з новелою «Похорон» та епізоди видінь Івана, тож автори були зобов’язані дослухатися й виконати. 

Режисерський сценарій із внесеними змінами кіностудія та вищі кінематографічні інстанції в Києві та Москві затвердили без проблем.

Однак на початку вересня 1967 року під час затвердження сценарно-редакційною колегією кіностудії ескізів декорацій та костюмів і акторських кінопроб таки стався казус.

Знімальна група подала на затвердження наступних виконавців: Данило Ільченко на роль Івана Дідуха, Борислав Брондуков (злодій), Василь Симчич (Георгій),  Костянтин Степанков (Михайло).

Борислав Брондуков у ролі злодія у фільмі "Камінний хрест".

Кінопроби сподобалися, всіх акторів затвердили, але висловили застереження щодо Костянтина Степанкова. Як написано у висновку, Степанков у кінопробах вибивається з загального акторського ансамблю: «як за своїми зовнішніми даними, так і за виконавчою манерою».

Поза сумнівами, під час засідання Леонід Осика гаряче відстоював кандидатуру Степанкова і, схоже, таки наполіг на своєму, бо у висновку зазначено: «питання про його затвердження на роль залишається на розсуд режисера».

Костянтин Степанков у ролі Михайла у фільмі "Камінний хрест".

Фільмували у Русові (Івано-Франківська область), рідному селі Василя Стефаника, а ще у сусідньому селі Белелуї – власне, в описаних письменником місцях.

Крім уже згаданих акторів ролі другого плану дітей Дідуха зіграли Іван Миколайчук та Борис Савченко, Антоніна Лефтій – невістку одного з синів. У епізодах та масових сценах знімалися місцеві мешканці, а важливу роль дружини Івана Дідуха теж зіграла місцева самодіяльна артистка Катерина Матейк. 

Надалі на всіх етапах роботи над фільмом ніяких перепон чи заборон не виникало, навпаки, відзначали високу художню якість матеріалу, його візуального рішення. Так само схвально прийняли й уже готову картину. Зокрема, у висновку сценарно-редакційної колегії кіностудії зазначено: «Високою образотворчою і загальною культурою позначається робота режисера Л. Осики, оператора В. Кваса, художника М. Рєзніка».  

Данило Ільченко в ролі Івана Дідуха у фільмі "Камінний хрест".

А у висновку Держкіно УРСР, підписаного 22 лютого 1968 року: 

«Удача молодого режисера Леоніда Осики та всього творчого колективу насамперед у тому, що він не вступив у конфлікт із суворим реалізмом Стефаника, не захопився етнографічністю, що могло призвести до руйнування стилю твору.

Про зростання майстерності Л. Осики свідчить не тільки те, що він зумів об'єднати в злагоджений акторський колектив різних за досвідом акторів, а впорався з більш складним завданням – підкорити єдиному стильовому рішенню покутських селян, підібраних за типовими даними, та професійних акторів».

Всі одностайно відзначили психологічну точність і органічність екранних образів, створених Данилом Ільченком, Василем Симчичем, Бориславом Брондуковим і Костянтином Степанковим, щодо гри якого взагалі писали: «на диво заземлений та переконливий у виконанні  актора Степанкова покутський ґазда Михайло». Режисер це знав наперед, тому й відстоював його, а нині це одна з кращих ролей у доробку Костянтина Степанкова.

Кадр з фільму "Камінний хрест". Костянтин Степанков,  Данило Ільченко, Василь Симчич.

Було чимало захоплених відгуків про операторську роботу Валерія Кваса, її відповідності задуму і баченню режисера, зі складними панорамами та достовірними скульптурними портретами, у яких «навіть зморшки на обличчях селян прочитуються як «зморшки» землі». 

Знаний польський кінознавець і дослідник Януш Ґазда, який впровадив термін «українська школа поетичного кіно» і який вперше об’єднав стрічки кіностудії ім. О. Довженка у цей напрям, відзначив: «Чим був би той фільм без суворої графічної фотографії Кваса? Без тих меланхолійних пейзажів кам`янистого передгір’я, без співчутливих людських портретів, занурених у цей пейзаж? Квас осягнув мистецтво поєднання у пластичних формах жорстокості з ліризмом, документального погляду з поезією».

Кадр з фільму "Камінний хрест".

Згадуючи «Камінний хрест», звісно також треба згадати консультантів К. Стефаника та Г. Якутовича, який був одним із художників-постановників «Тіней забутих предків» С. Параджанова, а  також чудову музику композитора В. Губи, який поєднав авангардне звучання з народними мотивами. 

Того ж 1968 року «Камінний хрест» брав участь у ІІІ всесоюзному кінофестивалі в Ленінграді (нині – Санкт-Петербурзі), де Борислава Брондукова нагородили  дипломом за кращу чоловічу роль.

За кращу роботу дипломом відзначили й оператора (щоправда, кінознавець і редактор Віталій Юрченко ще згадував, що Валерій Квас від нагороди чомусь відмовився). 

У 1997 році, вже за часів Незалежності, Леоніда Осику нагородили Національною премією України імені Тараса Шевченка за фільми «Камінний хрест» (1968), «Захар Беркут»(1971), «Подарунок на іменини» (1991) та «Гетьманські клейноди» (1993), який став останнім фільмом режисера.  На той час держава суттєво скоротила фінансування кіно, а колись потужна кіностудія ім. О. Довженка, на якій все життя працював Леонід Осика, знімала всього кілька стрічок на рік. 

Леонід Осика, кадр з фільму Олеся Саніна "Гріх".

За два роки на студії «Укркінохроніка» учень Леоніда Осики режисер Олесь Санін зробив короткометражний документальний фільм «Гріх».

Олесь Санін та оператор Сергій Михальчук фільмували в тих самих місцях на Покутті, де знімався «Камінний хрест». У стрічці «Гріх» можна побачити місцевих мешканців, які брали участь у зйомках фільму Осики.

На екрані з’являється й сам режисер «Камінного хреста» в єдиному кадрі, крупному плані, виразному й мовчазному портреті. Осика не промовив ані слова, і це надзвичайно щемкий образ. Тоді один із знаних митців поетичного кіно та голосів свого кінематографічного покоління перебував у вимушеній творчій мовчанці. На момент створення фільму «Гріх» Осика не знімав уже шість років, а ще за три роки, у 2001-му він пішов із життя, йому було лише 61.

Видається дивним, але українські кінематографісти до творів Василя Стефаника майже не зверталися. Пригадуються хіба студентські роботи – зокрема, 10-хвилинний фільм «Злодій» (1980) з Лесем Сердюком у головній ролі. Це була дипломна робота режисера Віктора Семаніва за сценарієм Юрія Сороки. Фільм навіть здобув нагороду за кращу екранізацію на фестивалі студентських фільмів «Амерані» у Тбілісі (Грузія).

Хай там як, але «Камінний хрест» Леоніда Осики є не лише визнаним шедевром українського кіно, а й першим і поки що єдиним повнометражним фільмом за творами Василя Стефаника.