Непохований

Як відомо, кремлівський диктатор Владімір Путін назвав Владіміра Леніна «творцем України». Напевно, він і гадки не мав, що повторює тезу комуністичних ідеологів. А вони в часи Радянського Союзу докладали неабияких зусиль, щоб «привʼязати» більшовицького ідола до України, ставлячи питання так: «Ленін і Україна». Майже 30 років тому мені довелось доторкнутись до цієї теми.

Одного весняного дня 1996 року до мого інститутського кабінету завітав кінорежисер Родіон Єфименко (інформацію про нього можна розшукати у Вікіпедії), який працював на студії «Укртелефільм». Він прийшов з ідеєю створити ігровий, але базований на документах телефільм «Україна і Ленін». Запропонував, на відміну від культивованої раніше точки зору, подивитися на проблему саме так: спочатку Україна, а потім Ленін, тобто чому Україна була такою важливою для Леніна.

Мене зацікавила така пропозиція, і невдовзі я написав сценарій телесеріалу «Україна і Ленін: пʼять вечорів з вождем».

Одначе всі наші з Родіоном Єфименком спроби знайти спонсорів для створення фільму або заінтриґувати його темою тодішніх українських політиків (і це попри тогочасну активізацію лівих сил в Україні) не мали успіху.

«Укртелефільм» успішно деградував, і Родіон, віком старший за мене, влаштувався працювати охоронцем у Музей Івана Кавалерідзе в Києві на Подолі. Мій початковий творчий ентузіазм зійшов нанівець. Однак сценарій «Пʼяти вечорів з вождем» зберігся.

І ось теперішнє 100-річчя смерті Леніна і 100-річне його непоховання (тобто прагнення зберегти неживого, але такого, якого можна побачити, а значить уявити живим) змусило мене перечитати той текст.

Справа в тім, що в сценарії я «оживляв» Леніна. Кожна серія будувалася як діалог між нашим сучасником-істориком, який перебуває в Київському філіалі московського Центрального музею Леніна, і вождем.

Останній у певний момент зʼявляється звідти, звідки зʼявитись після смерті аж ніяк неможливо. Ленін тим не менш у сценарії оживав та ще й висловлювався максимально близько до своїх автентичних текстів. Це я зробив, щоб ніхто не дорікав «перекрученням» його думок щодо України. Історик ставив питання, які його цікавили, вів діалог.

Був у сценарії і момент, повʼязаний з непохованням Леніна. Ось він ошелешений. Він дізнається, що його тіло в Мавзолеї, а на збереження тіла працює спеціальна лабораторія. Далі така розмова:

«Ленін: Звісно, це робота Сталіна. Це Схід у чистому вигляді.

Історик: Не тільки Сталін був прибічником цього рішення.

Ленін: Хто ще?

Історик: Наприклад, Красін, Луначарський...

Ленін: Бовдури! Красін завжди захоплювався ідеєю безсмертя, проповідував віру у воскресіння мертвих. Ми над ним ядуче іронізували. А Луначарський так взагалі збожеволів на ідеї обожнювання людства... Але це, звісно, була політична акція. Їм потрібен мій культ для того, щоб підкреслити стабільність і непорушність режиму. І, ясна річ, вони користувалися мною для політичної боротьби проти конкурентів».

 Ось так лаконічно і точно сценарний Ленін пояснював сенс його бальзамування і створення місця ритуального поклоніння для кількох поколінь громадян Радянського Союзу.

Тут місце нагадати, що ще за життя Леніна почалася не лише його канонізація, а й ізоляція. У травні 1922 року в нього стався удар, внаслідок якого він тимчасово втратив здатність говорити, читати й писати.

Керівництво партії встановило суворий контроль за інформацією про політичну ситуацію в країні, яка могла доходити до Леніна. Наприклад, для нього друкували газету «Правда» в одному примірнику, в якому тодішній неспокійний політичний ландшафт виглядав цілком нормальним, а не таким, яким був насправді.

У наступні півтора року стан Леніна погіршувався, ненадовго покращувався і знову погіршувався. Навесні 1923 року, після третього удару, він практично повністю втратив здатність спілкуватися з оточуючими.

Тим часом політичну конкуренцію в керівництві поступово почав вигравати Сталін. На початку 1923 року в громадський дискурс запровадили термін «ленінізм». Навесні того самого року в Москві створили Інститут Леніна, куди почали збирати ленінські тексти, які згодом почнуть редагувати, а частину приховувати.

Приховали й причину смерті Леніна, яка сталася 21 січня 1924 року: менінговаскулярний сифіліс головного мозку. На той час сифіліс був проблемою поширеною. І не лише для Росії, а й Європи.

Коли 1940 року відкрили антибіотики, цю хворобу почали лікувати досить просто. До того сифіліс становив серйозну небезпеку для різних держав.

Як саме заразився Ленін – не так зрештою і важливо. Важливіше те, що у 35 друкованих бюлетенях про хворобу вождя не було правдивої інформації про її дійсну причину. Політична доцільність узяла гору над клятвою Гіппократа: у бюлетенях повідомлялося, що у Леніна гастроентеріт.

Партійні керівники готувалися до смерті Леніна. Ще восени 1923 року було зібрано спеціальну нараду, на якій, зокрема промовляв Сталін. На цю промову відреагував його тоді найпотужніший конкурент Лев Троцький:

«Коли товариш Сталін договорив до кінця свою промову, тоді тільки мені стало зрозумілим, куди хилять ці спочатку незрозумілі міркування і вказівки, що Ленін – російська людина, і його потрібно ховати по-російськи. По-російськи, за канонами Російської Православної Церкви, угодники робилися мощами. Мабуть, нам, партії революційного марксизму, радять йти в той самий бік – зберегти тіло Леніна. Раніше були мощі Сергія Радонезького і Серафима Саровського, тепер хочуть їх замінити мощами Владіміра Ілліча. Я дуже хотів би знати, хто ці товариші в провінції, які, за словами Сталіна, пропонують за допомогою сучасної науки бальзамувати рештки Леніна, створити з них мощі. Я б їм сказав, що з наукою марксизму вони не мають нічого спільного».

Великий прагматик, один із ключових творців жовтневого більшовицького перевороту 1917 року, реальний конструктор Червоної армії, Троцький чомусь не зрозумів, що ніяка «наука марксизму» Сталіну та тим, хто його підтримував, не потрібна. Їм потрібен забальзамований символ. Навіть якщо він сприйматиметься як мощі, здатні до воскресіння.

Наприкінці 1924 року було завершене «постійне бальзамування» тіла. Перший тимчасовий мавзолей, потім другий, і нарешті в 1930 році – третій гранітний. Той, у якому Ленін лежить і сьогодні.

А за чотири роки, у 1934-му, Дзиґа Вертов зробить документальний фільм «Три пісні про Леніна». Там будуть кадри прощання з Леніним у січні 1924 року. Там буде Сталін і кілька відданих йому клевретів. Тих, хто був з новим «батьком народів» за створення політичної мумії Леніна і хто тепер оголосив себе найближчими учнями цієї мумії.

Давно вже немає на світі тих людей. Росія кардинально змінилась, а Ленін і досі лежить у мавзолеї. У 2018 році Путін фактично дослівно повторив те, про що Троцький говорив у 1923 році: «Леніна поклали до Мавзолею – чим це відрізняється від мощей святих для православних?».

Вимовивши це, кремлівський маніяк тим не менш не дає вказівки поховати Леніна. Проте дорікає Леніну, що це він створив Україну. При цьому фактично солідаризується з «вождем світового пролетаріату», розпочавши в 2014 році (як Ленін у 1918-му) війну за загарбання України.

Безумовно, Ленін не створював Україну, але вимушено визнавав її існування, робив усе, щоб її підкорити, оскільки знав: без України «червона імперія» не виживе. Путін свідомо нищить Україну, вже не один рік повторюючи, що такої країни не існує, що росіяни і українці – один народ тощо.

При цьому Путіну для чогось усе ще потрібна мумія в мавзолеї. Хоча саме ця мумія у вже згаданому моєму сценарії телесеріалу вимовляла такі слова: «Якщо Фінляндія, якщо Польща, Україна відокремлюються від Росії, у цьому нічого поганого немає. Що тут поганого? Хто це скаже, той шовініст. Треба збожеволіти, щоб продовжувати політику царя Миколи».

Слова не вигадані. Вони належать Леніну. Його неодмінно винесуть з мавзолея і поховають. Як поховали міфи про нього. У продовжувача  політики царя Миколи Путіна мавзолею не буде. Але буде ганебний фінал. Ще до того, як мавзолей залишиться без Леніна.