22 січня 1918 року Українська Центральна Рада (УЦР) ухвалила 4-й універсал, яким проголошувалась самостійність Української Народної Республіки (УНР). Чимало сказано і написано про цю подію. Все правильно. Подія визначна.
Та будьмо чесними перед собою: на цей крок керівників Ради підштовхнуло саме життя, розвиток подій, що складався не на користь Ради, пошуки ідеї, яка б могла підняти народ на боротьбу проти антиукраїнських сил.
Голова УЦР Михайло Грушевський, аналізуючи шлях від проголошення УНР (а вона була проголошена після захоплення влади більшовиками лише як автономна республіка у складі Російської республіки), зізнавався в середині грудня 1917 року, що за шість тижнів довелося пройти такий шлях, на який іншим народам знадобилося кілька років.
І тут ідеться не лише про те, що довелося почати створювати власну державну структуру, власні гроші, власну армію тощо. Йшлося про втрату ілюзій щодо нових російських можновладців.
Коли у січні 1918-го на засіданні Малої ради обговорювалася поточна ситуація, представник Одеси відзначив, що «більшовизм росте, як пошесть», і для боротьби з ним запропонував оголосити самостійність України. Ця думка була підтримана кількома промовцями.
Критикуючи непослідовність Ради у стосунках з більшовиками, Сергій Шелухін висловився так: «Якби ми зразу стали на ґрунт самостійності, то ми не стояли б, як тепер, коло розбитого корита».
Звісно, Грушевський і його колеґи не пропонували «просто подивитись в очі» більшовицькому лідеру Леніну, після чого його аґресивні наміри (однозначно зафіксовані, зокрема, в Ультиматумі до УЦР у грудні 1917 року) повинні були зникнути. Цього не було. Але інші ілюзії були.
Наприклад, переконання в тому, що більшовики – також соціалісти. І вже через це вони, мовляв, не наважаться робити щось погане проти ніби таких самих українських соціалістів. Проте у слові «українські» якраз і полягала ключова причина неприхованої аґресивності тодішніх московських вождів. Для них поняття «українське» дорівнювало поняттю «націоналістичне».
У грудні 1917-го і в січні 1918-го ідея незалежності дебатується членами Малої ради. І ось 4-й Універсал ухвалено. Універсал завершував процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який, врешті-решт, вирвався з тенет ідей автономії та федералізму.
Україна показувала самій собі і світові свою субʼєктність. Разом з тим зростала вірогідність викликів, з якими належало тепер неминуче зіткнутись. І ось цей екзистенційний момент в історії державотворення не збігся з моментом найвищого піднесення українського національного руху. Понад те, він відбувся в час найбільшого загострення соціально-економічної кризи.
Характеризуючи стан українського суспільства в той момент, Грушевський констатував: «Більшовицька аґітація не проходила без сліду. В війську і в тилу розграбовували і розкрадували майно, решту кидали на погибель і розходилися самочинно додому, в додатку грабуючи та розбираючи часом і те, що стрічалося на дорозі.
В селах все більше напливало елементу анархічного, що поривав за собою слабші частини селянства й тероризував навіть і найбільше відпорні. Грабування і нищення панських маєтків, фабрик і заводів приймало все більше масовий характер. Гинуло багатство краю, підтинались його продуктивні сили».
Вірус деморалізації проник в Україну і оволодів її суспільством. З останнім відбувалися дивні і стрімкі метаморфози. Наче й не було кілька місяців тому велелюдних маніфестацій та з'їздів, не кипіли політичні пристрасті, виливаючись у численні декларації та резолюції. Все це чомусь дуже швидко забулося, (за)надто швидко відійшло у минуле.
Один із сучасників тих подій згадував: «Ще так недавно українські вояки декларували й маніфестували свою готовність «душу й тіло положити за свою свободу», але коли прийшов час доказати це на ділі, то, виявилося, що є дуже мало нащадків «козацького роду», які стояли до розпорядимості Центральної Ради.
Може колись дослідники українського визвольного руху висвітлять справжні причини, чому так сталось: чи спричинилась до того загальна втома вояків наслідком світової війни, чи винна в тому їх мала свідомість національна, чи, може, завинила й сама Центральна Рада своєю невдалою політикою».
Тепер, з дистанції літ, можна впевнено говорити, що ключовим недоліком були насамперед внутрішні конфлікти і чвари в тодішньому (і без того слабкому) українському політичному класі.
Та й ілюзії щодо Москви все ще не до кінця вивітрились. І це не дивлячись на те, що своєрідним салютом 4-му Універсалу став артилерійський обстріл Києва більшовицьким військом під орудою Михайла Муравйова.
Не забуваймо і про дії промосковської «пʼятої колонни», і про спроби більшовиків за допомогою маріонеткових політиків спочатку розколоти УЦП і всю Україну. Потім надати промосковським силам військову допомогу і захопити владу.
Як бачимо, чимало з тих давніх подій нагадує те, що Україна переживає з 2014 року, з початку нинішньої російської аґресії.
Та повернімося у рік 1918-й. Брестський мир, прохання про захист від більшовиків, поява австро-німецького війська, прийняття Центральною Радою Конституції України і розгін німцями цієї ж Ради наприкінці квітня, шість з половиною місяців існування режиму гетьмана Павла Скоропадського, повалення цього режиму Директорією – все це сталося того, неймовірно насиченого подіями, року.
Поза сумнівом, найважливішою з цих подій було проголошення незалежності. 22 січня цілком могло би стати Днем незалежності, адже політична історія свідчить: навіть декларації, попри їхню коротку часову тривалість, у наступних політичних обставинах виявляються принципово значущими.
Січень 1919 року ніби зрезонував із січнем 1918-го. Перший прем’єр-міністр України, а потім голова Директорії Української Народної Республіки Володимир Винниченко 21 січня занотовує у своєму щоденнику:
«Завтра має бути урочисте проголошення з’єднання Західньої і Східньої Українських Республік у єдину Українську Народню Республіку. Завтра ж роковини з дня проголошення самостійности України. А тим часом більшовики взяли Харків, Чернігів і вчора зайняли Полтаву. Днів через сім-десять вони можуть бути в Києві. Бідні українці не можуть без жаху думати про цей час і зарані розбігаються, куди хто може. Особливо охоче біжать за кордон… Вони дужчі за нас, вони мають такого великого і дужого товариша в боротьбі, як голод. Цей товариш знесе і нашу кволу національну свідомість, і бажання порядку в народі…».
Реалістично-печальні слова. Та віддамо належне Винниченку і його колеґам по керівництву Директорією за мужність. За те, що 22 січня було проголошено Акт злуки (єднання) Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та щойно відновленої після режиму Павла Скоропадського УНР. Було декларовано об'єднання Галичини, Буковини, Угорської Русі й Наддніпрянської України в єдину державу - Українську Народну Республіку.
Фактично цим актом визнавалося, що вже немає колишнього поділу України, її кордону по подільській річці Збруч.
Наступного дня Трудовий конґрес України ратифікував два основоположні документи - Універсал Директорії від 22 січня і ухвалу Української Національної Ради Західно-Української Народної Республіки від 3 січня 1919-го. З моменту проголошення соборності назву ЗУНР змінено на «Західна Область Української Народної Республіки».
Так, відомо, що до дійсного об’єднання не дійшло. Війська Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки зазнали поразки в боях з ворогами української державності. Польща захопила Галичину та Волинь. Угорщина окупувала Закарпаття, Румунія - Буковину, а більшовицька Росія захопила Наддніпрянську Україну.
Фактично уряди переможних держав Антанти не визнали права України на власну державність.
Не приховуймо й іншого. Найбільшою перепоною для українського визвольного руху знов стали внутрішні розходження. Так було між урядом УНР і Державним Секретаріатом Західної Області УНР. Фактично було дві республіки, два незалежні уряди, дві армії, дві політики. Так було і у суспільстві, яке не було монолітнім в уявленнях про перспективи самостійної, позбавленої російської «опіки», України.
Не сумувати, не нарікати, а виносити уроки з того річного досвіду – ось те, що слід робити сучасним українським політикам.
А завершу 21 січня 1990 року. Того дня між Львовом і Києвом було створено живий ланцюг – «українську хвилю». Вона символізувала єднання Сходу і Заходу у зв’язку з проголошенням Дня соборності України. Сотні тисяч людей стояли, тримаючись за руки і висловлюючи надію на те, що незалежна і обов’язково єдина Україна буде цивілізованою, демократичною державою.
Стоячи у тому людському ланцюгу єднання, я не думав про розбрат, про розколи в Україні. Адже думки, як і слова, мають силу. Головне зберегти імператив єдності у самому собі. Тоді єдність неодмінно збережеться і в державі. Тоді ніхто не відчуватиме себе сильнішим за нас і не втручатиметься у справи, розвʼязання яких лише наш внутрішній обовʼязок.
