«Вчора відбувся похорон студентів і гімназистів, що лицарськи склали свої буйні голови, боронячи Україну від нападу північних варварів… Коло будинку Центральної Ради процесію зустрів уряд: члени Ради на чолі з професором Грушевським… Професор М. Грушевський, промовляючи, сказав приблизно так: – Dulce et decorum pro patria mori! – Солодко і прекрасно вмерти за отчизну, так як умерли оці сини й брати наші, які полягли головами, боронячи рідний край від ворогів… Якраз сьогодні, коли Центральна Рада засідала, почали зривати цього двохголового орла, цей символ самодержав’я, це пятно неволі, в якій Україна перебувала стільки віків.. Але ця операція знищення неволі не могла пройти безкровно, і кров пролилась. Щасливі ті, хто кров’ю засвідчив свою любов до рідного краю. Слава їм і Вічний спокій!».
Ось так у березні 1918 року газета «Нова Рада» повідомляла про перепоховання 19 українських вояків. Вони загинули в бою проти більшовицьких військ біля залізничної станції Крути за 130 кілометрів на північний схід від Києва і за 18 кілометрів на схід від Ніжина.
Павло Тичина своїм віршом «Памʼяті тридцяти» підняв цей епізод на високий епічний рівень. Ось строфи з цього вірша:
На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів-українців,
Славних молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай!
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Як я вже зауважив, перепоховали не тридцять, а девʼятнадцять осіб. Та це вже не мало значення для творення леґенди про тих, кому нібито «солодко» було вмерти за батьківщину. Звісно, Грушевський не вважав так, інтерпретуючи слова одного з античних діячів. Недаремно він в іншій ситуації з гіркотою зауважував, що українці вміють красиво лише ховати, а ось допомогти, підтримати за життя, оборонити – далеко не завжди.
Чи не тому невдовзі після перепоховання поруч із «солодкою» народилась і гірка леґенда щодо Крут. В ній робився акцент на тому, що українську державність боронило не регулярне військо, а студенти. Це, звісно, був подвиг, але погана та держава, яку боронять діти.
Приблизно так, наприклад, висловлювався державний діяч і історик Дмитро Дорошенко. І не лише він. Ще навесні 1918 року в газетах з'явились публікації, в яких Михайла Грушевського і Симона Петлюру звинувачували в тому, що Центральна Рада вирішила «захиститись від добре озброєної більшовицької армії кількома сотнями шкільної молоді». Виникла версія про те, що під Крутами взагалі не було військ, окрім студентів і гімназистів, яких скерували туди без набоїв та спорядження.
Що ж насправді сталося під Крутами? Ось як оповідає про це один із сучасних українських підручників: «Більшовицьким військам протистояло 520 вояків – курсанти 1-ї Української військової юнацької школи та київські студенти й гімназисти. До них приєдналися близько 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина. Вони мали на озброєнні 16 кулеметів та одну гармату. Росіяни переважали вдесятеро, мали бронепотяг та артилерію.
Захисники Крут трималися 6 годин. Потім вони забрали вбитих та поранених і відступили в напрямку до Києва, руйнуючи за собою залізничну колію. Однак одна студентська чота відірвалася від своїх і потрапила в полон. Усіх їх наказали розстріляти».
Цей підручник більш-менш точно викладає події. Проте дещо варто додати. Головну військову силу становили курсанти військової школи. Українцям протистояв 4-6-тисячний загін червоногвардійців у супроводі артилерії та бронепотяга.
Втрати українського війська становили до 250 осіб (вбиті, полонені, розстріляні, зниклі без вісти). Як уточнюють фахівці, до більшовицького полону потрапило 36 осіб, із них розстріляно відразу ж на станції – 27, замордовано пізніше – двох (це були офіцери), відправлено до шпиталю – 6 поранених, звільнено одну особу. Це був син друга машиніста більшовицького потягу. Поранені зі шпиталю в Харкові втекли.
Остаточного списку розстріляних під Крутами не складено через відсутність джерел. На згаданому перепохованні в Києві не було родичів декого із жертв, а частина тіл, що їх ховали, була невпізнана. Вік розстріляних – від 15 до 28 років. Особливу жорстокість більшовики виявили щодо Павла Кольченка: йому викололи очі.
Свої спогади про бій під Крутами почали друкувати учасники цього бою, які вижили, з'явились перші серйозні розвідки про цей бій. Попри всі критичні стріли в бік керівників УНР формувалося розуміння того, що ключове завдання було виконане: більшовицькому війську не вдалося рухатись на Київ так швидко, як це планувалося. Ще один важливий висновок полягав зовсім не в тому, що «солодко» вмирати за Батьківщину, а в тому, що незалежність Батьківщини не здобути без кривавої й безкомпромісної боротьби.
Водночас тривало формування легенди Крут. На Аскольдовій могилі під час перепоховання один із промовців порівняв подвиг героїв Крут із 300 спартанцями під Фермопілами. Так народився міф про «українські Фермопіли», про 300 студентів, які майже всі загинули. На цьому міфі виховали не одне покоління молоді в українській діаспорі. Культ Крут панував серед членів «Пласту», серед студентської молоді. Українські політичні організації в діаспорі також неодмінно апелювали до героїчної історії бою під Крутами. З'явилось дуже багато різножанрових публікацій, що містили чимало неточностей і неперевірених тверджень.
Та все це не мало, на мою думку, жодного значення. Знаєте чому? Тому що після встановлення більшовицького режиму про бій під Крутами практично не було згадок, або коротко згадувалося як про епізод боротьби з «українською буржуазно-націоналістичною контрреволюцією».
Тим часом легенда Крут дедалі міцнішала за межами комунізованої України, не даючи забути про себе, про те, що під Крутами, як казав колишній старшина армії Української Народної Республіки, поет і публіцист Євген Маланюк, сталися «народини нового українця».
З падінням Радянського Союзу сталася й інша, не менш значуща подія. Легенда Крут почала переростати в реальність. Спочатку політики (здається, першим був В'ячеслав Чорновіл), а потім науковці почали привертати увагу суспільства до того, що сталося під Крутами в січні 1918 року. Так, було і є чимало неточностей в публікаціях, уточнення деталей триває.
Одначе сталося головне: бій під Крутами з діаспорної легенди перетворився на цілком реальну, важливу і невід'ємну частину історії протидії українців російській імперській силі. Ця сила видавалася непереможною. Українці в бою під Крутами в січні 1918 року довели, що це не так. І доводять сьогодні, виборюючи своє право на життя і свободу.
