Арабески на тему міфів про Параджанова

Сергій Йосипович Параджанов (Саркіс Говсепі Параджанян) народився 9 січня, й цьогоріч відзначаємо сторіччя з дня народження видатного кінорежисера.

З цієї нагоди відбулися вечори пам’яті, показів як стрічок Параджанова, так і фільмів про нього, лекції, виставки, презентували й нову книжку, збірку його сценаріїв. В багатьох засобах масової інформації до ювілею вийшли статті, соціальні мережі також рясніли дописами, цитатами й світлинами майстра.

Звісно, не могло обійтися без спогадів та розповідей про його життя, в яких уже давно тісно сплелися реальні та вигадані події. 

Як слушно зауважив у своєму дописі в Facebook Пилип Іллєнко, очільник Державного агентства України з питань кіно (2014-2019 рр), сина Юрія Іллєнка, оператора-постановника «Тіней забутих предків» (1964) та автора документального фільму «Параджанов. Партитура Христа до-мажор» (1994): 

«Можливо, це найбільш міфологізована постать в історії українського кіно  - про Сергія Параджанова існує стільки апокрифів, байок, міфів - які почав вигадувати й поширювати про себе ще він сам - що сьогодні уявити собі реальну особу за цим культурним шаром легенд майже неможливо».

Унікальна світлина зі знімального майданчику фільму "Квітка на камені". Сергій Параджанов у глибині кадру. 

У родинах, де батьки працювали в кіно, чи їхня діяльність була пов’язана з іншими видами мистецтв, навіть у часи, коли режисер перебував у неволі, завжди переповідали історії про Параджанова, які часто видавалися просто неймовірними, але завжди викликали усмішку й навіть захват – як, до прикладу, наша родинна історія.

Тато працював редактором на кіностудії ім. Довженка й звісно був знайомий із Параджановим. Здається, це були дні української культури в Тбілісі, й батько в складі делегації довженківців поїхав туди. Прилетіли й в аеропорту випадково зустріли Сергія Параджанова, який когось проводжав. Він вже був на свободі, але в кіно працювати йому не дозволяли. Він радісно кинувся назустріч, приязно всіх привітав.

«Як ти?» – хтось одразу запитав, і у відповідь Параджанов піднесено й на весь голос закричав: «У мене все чудово! Я спекулюю діамантами!».

Або ось іще одна історія, ще зі студентських років.

На «Мосфільмі», який за радянських часів мав статус головної кіностудії країни, працював вельми вшанований владою режисер Лев Куліджанов, який до того ж обіймав поважну посаду Першого секретаря Спілки кінематографістів СРСР. 

У 1969 році вийшов його новий фільм – екранізація роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара». Після перегляду Параджанов надіслав Куліджанову до Москви телеграму: «Дивився ваш злочин, як кару».

Варто додати кілька цікавих подробиць: Куліджанов теж народився в Тбілісі, був на рік молодшим за Параджанова, його батько був вірменином, і вони були знайомі з часів навчання у ВДІКу.  Можливо, це байка, але варто визнати – стовідсотково в стилі Сергія Йосиповича.

Цікаво, що нині вкупі зі сторіччям режисера маємо ще й кілька ювілеїв його стрічок: перший повнометражний фільм «Андрієш» (1954, співрежисер Яків Базелян), «Тіні забутих предків» - виробництво завершене в 1964-му, прем’єра відбулася наступного року; «Легенда про Сурамську фортецю» (1984, співрежисер Давид Абашидзе) – повернення до роботи в кіно після вимушеної п’ятнадцятирічної перерви. 

Говорячи про міфологію Параджанова, звісно згадаємо, що деякі з цих міфів пов’язані також із його фільмами, а особливо з «Тінями забутих предків». 

Наприклад, часто чуємо – зійшлися зірки: потреба кіностудії зняти фільм до ювілею класика української літератури М. Коцюбинського й відповідно видатна літературна першооснова;  молодий та амбітний, націлений на пошук нових засобів виразності оператор Юрій Іллєнко;  харизматичні виконавці головних ролей Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова; досконале знання матеріалу художника Георгія Якутовича та досвід художника кіностудії Михайла Раковського; музика Мирослава Скорика тощо.

Звичайно, це все об’єднувалося талантом та енергією режисера. Так і відбувся шедевр, а всі попередні стрічки відверто слабкі, й у них ані натяку на майбутню появу «Тіней забутих предків».

Такі думки зустрічаємо в багатьох книжках і статтях, або на лекціях про кінематографічну спадщину Сергія Параджанова, який, звісно, й сам не надто любив згадувати ці фільми. 

Однак чи варто зовсім відкидати цю частину його фільмографії? Може, варто все ж таки ближче та уважніше придивитися, бо саме в цих «слабких» роботах таки можна віднайти чимало цікавого.

Перший фільм Параджанова «Андрієш» не мав помітного глядацького успіху, критики теж зустріли його без особливого захоплення, однак тут вже можна побачити цікавість до фольклору, спробу віднайти візуальні рішення, які би вповні відповідали сюжету казки. Це нині добре видно в роботі з кольором. Також варто відзначити  безперечно новаторські комбіновані зйомки (так тоді називали спецефекти), особливо зважаючи на тогочасний рівень техніки.

У фільмографії Сергія Параджанова є документальна короткометражна стрічка «Золоті руки»(1960).

Щоправда, цей фільм про українських самодіяльних майстрів мистецтв вважати стовідсотково документальним не варто. 

На цій картині в Параджанова було ще два співрежисери – Олександр Николенко, який переважно працював на кіностудії ім. О. Довженка редактором, та Олексій Панкратьєв, який ще й був оператором-постановником «Золотих рук».

 Кадри з фільму "Золоті руки", реж. О. Панкратьєв, О. Николенко, С. Параджанов

Це дуже важливий факт, адже Панкратьєв є одним із провідних операторів німого кіно доби ВУФКУ, в його доробку, зокрема, «Шкурник» (1929) та «Хліб» (1930) режисера Миколи Шпиковського, які були довгий час заборонені, а нині вважаються знаковими картинами українського кіноавангарду.

Варто відзначити ще кілька важливих моментів – низка епізодів «Золотих рук» знімалася в Карпатах, і на цьому фільмі Параджанов вперше співпрацює з художником Михайлом Раковським, от і зв'язок із «Тінями забутих предків».

Художниця Катерина Білокур у фільмі "Золоті руки", реж. О. Панкратьєв, О. Николенко, С. Параджанов

Чимало цікавого можна побачити й в іншій стрічці Параджанова «Українська рапсодія» (1961).

Наприклад, кадри появи німецьких військ у селі на Канівщині в 1941 році, в роки Другої світової війни, зафільмовані з дуже несподіваного ракурсу – через лопаті вітряка, які обертаються, камерою ще одного видатного українського оператора Івана Шеккера. Також одну з ролей у стрічці зіграв Степан Шкурат, улюблений актор Олександра Довженка.

Темою окремого дослідження мав би стати фірмовий Параджанівський гумор, приклади якого ми знаємо не лише за численними оповідями з його життя, а й з у його фільмів, створених вже після «Тіней забутих предків».

У зв’язку з цим можемо згадати й першу самостійну роботу Сергія Параджанова «Перший хлопець» (1958).

Це дійсно стовідсотково соцреалістичний фільм із життя колгоспників, які крім своєї роботи займаються ще й спортом.

Однак «Перший хлопець» дуже відрізняється від усіх інших ранніх стрічок Параджанова, та ще й цей фільм, мабуть, лають найбільше.

Рекламний буклет фільму С. Параджанова "Перший хлопець"

Це комедія ще й музична – в ній звучать багато пісень, і попри дійсно невибагливий сюжет у картині чимало трюків та гегів, які вочевидь створювалися під впливом закордонних комедій.

Як, наприклад, епізод погоні на стадіоні за поросям, яке стрімголов утікає від головної героїні, передовика виробництва й активістки-комсомолки Одарки. Весь цей казус стався під час змагань між самодіяльними спортивними командами двох колгоспів – сусідів і суперників. 

Людмила Сосюра в ролі Одарки у фільмі С. Параджанова "Перший хлопець"

Цей вельми ексцентричний епізод до того ж сприймається як «стьоб», чи жарт над канонічним радянським фільмом «Свинарка і пастух» (1941) кількаразового лауреата Сталінської премії режисера Івана Пир’єва. Або зауважимо кадри лелеки, що немов танцює в гнізді під звуки адажіо тощо.

До слова, це єдиний фільм Параджанова, який мав успіх у прокаті. Стрічку «Перший хлопець» протягом першого року демонстрації переглянули понад двадцять один мільйон глядачів, а пісні з фільму часто крутили по радіо. 

Микола Яковченко в ролі діда Терешка у фільмі С. Параджанова "Перший хлопець"

Серед ранніх робіт режисера ще є стрічка «Квітка на камені» (1962), яка, ніде правди діти, таки дійсно типова картина про індустріальний Донбас та ще й з відчутними антирелігійними мотивами: секта п’ятдесятників веде свою ворожу для радянської влади пропаганду серед молодих робітників, відволікаючи їх від соціалістичного будівництва.

Давно не секрет, чому Сергій Параджанов погодився працювати над цим фільмом.

Картина вже була у запуску, працював над нею інший режисер Анатолій Слісаренко, але під час фільмування сталася трагедія – загинула молода виконавиця головної ролі Інна Бурдученко, й режисера зняли з картини й ув’язнили.

Під загрозою опинився річний план кіностудії, хтось мав завершити роботу над картиною. Запропонували Параджанову та ще й пообіцяли нову квартиру – саме ту, на Галицькій площі (тоді - площі Перемоги). На будинку, де мешкав режисер, нині висить меморіальна дошка. 

Сюжет «Квітки на камені» й справді доволі невибагливий і відверто пропагандистський, але і в цьому фільмі багато чого може привернути увагу. Наприклад, кадри будівництва, зафільмовані з гострих ракурсів Дзиґи Вертова в «Ентузіазмі» (1930), або Олександра Довженка в «Івані» (1932). Тож бажання режисера активно застосовувати рухому камеру в наступній картині «Тіні забутих предків», схоже, було аж ніяк не спонтанним чи випадковим. 

А ще у «Квітці на камені» є несподіваний і дуже ексцентричний епізод: як за часів Російської імперії  начебто першовідкривач «чорного золота» на Донбасі приносить шматок віднайденого ним вугілля царю Петру І.

Цар Петро І отримав вугілля з Донбасу. Кадр із фільму С. Параджанова "Квітка на камені"

Звісно, не варто ставити ці фільми на один щабель із «Тінями забутих предків» і наступними стрічками Параджанова, але варто зважати, що без цих ранніх робіт не відбулися б, напевно, й ті картини, які нині по праву вважаються шедеврами світового кіно.

До того ж, насправді в його стрічках до «Тіней забутих предків» вистачає матеріалу для майбутніх досліджень, які дадуть змогу краще зрозуміти шлях пошуків режисера й побачити, як формувалася його унікальна кіномова.

Ще варто було б дослідити зв'язок і вплив на Параджанова інших фільмів кіностудії ім. О. Довженка, наприклад, «Дорогою ціною» (1957) Марка Донського, «Наймичка» (1963) Ірини Молостової та Василя Лапокниша тощо. 

Роботи в цій царині вистачить для багатьох майбутніх дослідників, а щодо неймовірних та веселих оповідок із його життя, то може й не варто розбиратися, де тут правда, а де вигадки. Всі ці історії стали фольклором і органічно вписуються в образ митця, який вже давно став легендою.

Хай там як, головне – інтерес до постаті Сергія Параджанова та його творчості не згасає, переконливим свідченням чого є заповнені зали на заходах з нагоди його сторіччя, які відбулися в Україні та в інших країнах та ще відбуватимуться протягом усього року. А особливо тішить те, що серед глядачів бачимо багато молоді.