Секретна місія по деблокаді Маріуполя увійде у світову воєнну історію. Це була найризикованіша та найбільш героїчна повітряна операція, яка будь-коли проводилась. Сім разів українські льотчики проривалися до пекла «Азовсталі», щоб допомогти захисникам Маріуполя. Вертольоти летіли на максимально низькій висоті, за поганих погодних умов, долаючи щільну оборону російських ППО та авіації. Вони були повністю завантажені зброєю, медикаментами та підкріпленням живою силою. З цієї місії повернулися не всі. Але більшість вильотів були успішними, хоча це й видається зараз майже не реальним.

Advertisement

В цій ризиковій операції брали участь 72 добровольці з полку Азов, які розуміли, що для них це може бути виліт в один кінець, але зголосилися летіти в саме пекло. Серед них був і Тарас Лаврів, який героїчно загинув у березні в бою на території Азовсталі. Здолавши 1444 км від рідного дому, він одним з перших виявив бажання взяти участь в порятунку побратимів.

На тіло Тараса дружина Юлія чекала понад 6 місяців, постійно прокручуючи в голові, як так могло статися і чи міг цей страшний сценарій мати інший варіант розвитку. Але все зводилося у неї до однієї відповіді – ні.

Advertisement

В перший день повномасштабного вторгнення Тарас пішов на війну, він був воїном і мріяв воювати в складі полку Азов. Його прийняли туди відразу, і вже через півтори тижні підготовки він заступив на захист с. Мощун на Київщині. Дружина навіть не знала, що він загинув у Маріуполі, вона була впевнена, що він десь під Києвом і ось-ось вийде на зв’язок. Чоловік їй неодноразово говорив, що його місце серед захисників, на першій лінії фронту, і він буде робити максимум того, на що здатний.

В сонячний день жовтня біля Київського крематорію зібралися побратими Тараса та близькі йому люди. Юлія чекала на чоловіка з особливим хвилюванням, як на першому побаченні 16 років тому. Коли машина полку Азов привезла труну, вона без вагання залізла і розкрила її, хотіла побачити чоловіка в останній раз, і її було байдуже, в якому стані було його тіло, в той момент вона була щаслива, що знайшла його….

Advertisement

Азовці проводжають своїх побратимів в останній шлях з гідністю Воїнів. Вони відчайдушно виборюють тіло кожного загиблого, і долучаються до поховання  до останнього кроку. На труні символ полку Азов – «Ідея нації», в труні однострій солдата. Останні постріли в небо, урочистий звук барабанів та спільна молитва, від якої починає закипати кров у жилах. Тарасу завжди буде 32 роки. Та найголовніше, що він продовжить життя у своїх прекрасних донечках, які схожі на свого тата.

Advertisement

В рідному місті Долина в Івано-Франківській області на прощання з воїном прийшло більше тисячі людей.

Тарас зібрав тоді разом представників Федерації Айкідо, Пластунів, Федерації Бойового Гопака, художників, музикантів, творчу молодь та багато небайдужих людей. Тарас Лаврів був активною і творчою людиною, дуже любив дітей і весь час приділяв їх вихованню. Був директором художньої школи, де навчав молодь малюванню і скульптурі, розвивав айкідо, їздив з дітьми на змагання, постійно проводив цікаві лекції з національного виховання, розвивав у дітей гідність, свідомість та любов до української культури. Встигав навіть займатися музикою, був гітаристом в багатьох гуртах. Брав участь в фестивалі Червона Рута.

Старший брат Тараса Ярослав згадує, що з самого дитинства батько виховував Тараса в козацькому дусі, розказував про козаків про Січ. У 3 роки Тарас знав вже всі імена гетьманів та отаманів. “Батько казав Тарасові, що вони разом поїдуть на Січ, коли Тарас виросте. І коли брат дізнався, що Січі вже нема – це було його найбільшим розчаруванням”, – розповів Ярослав.

Advertisement

Для всіх загиблих захисників Маріуполя в «Азові» хочуть зробити меморіал в Києві. На Співочому полі. Адже Герої дійсно не вмирають. Вони мають жити у наших серцях та надихати нас рухатися далі ще з більшою гідністю та відвагою.